Спільнота

ЯК ПСИХОВОЛЮНТАРИСТИЧНА

НАЦІЯ

Націогенетичні впливи релігії

Релігійний універсалізм і націоналізм

РЕЛІГІЯ ТА НАЦІЯ

Релігія як один з найдавніших проявів людської культури вважається деякими націологами також за ознаку нації. У світлі історичної ретроспективи наро-дотворення доводиться констатувати, що релігія, без­сумнівно, й особливо під час етногенезису, сприяла формуванню народів.

У своїх витоках всі релігії мають виразно націо-центричниЙ характер. Коли згодом вони церковно організовувались, деякі з них стали виявляти універ-салістичні, наднаціональні тенденції. Проте, ставши світовими, вони не втрачають зовсім свого національ­ного типу. Навпаки, їхній універсальний месіанізм породжує власний націоцентризм.

Вже в давні часи, на думку П. Варта, “релігії ан­тичних основних суспільств були виразно національ­ними”. Грецький Аполлон так само, як римський Юпітер, були національними богами. Проф. Ф. Жил­ка в “Історії всесвітніх релігій” (1924) пише: “Якщо ми хочемо зрозуміти виникнення та історію світових релігій, то мусимо ввести їх у межі давніх, з яких і про­ти яких вони постали”.

Буддизм міг вирости лише в Індії з брахманізму. Християнство також важко уявити деінде поза зем­лею ізраїльського народу. Національні релігії мають своє продовження і завершення в універсальних ре­лігіях; універсальні релігії зберігають і собі деякі оз­наки племенних релігій...

Історія усіх релігій наочно підтверджує їхній орга­нічний зв'язок з народом і краєм, де вони виникли.

<...> Існує певний зв'язок між релігією і нацією. Соціологічне поки що не з'ясований характер цього зв'язку. Можна припустити, що між релігійними і на­ціональними почуваннями людини існує певна ана­логія. Обидва належать до найінтимніших і водночас до найфанатичніших проявів людської душі. Хро­нологічно національна свідомість пізніша за релігій­ну. Та в релігійних почуттях вже підсвідоме криють­ся зачатки майбутньої національної відрубності. Цим до певної міри пояснюється те, що релігія давніше, а подекуди нещодавно (на Сході переважно) - була “на­ціональним критерієм”. Католик був синонімом по­ляка в царській Росії, а православний - росіянина. В Галичині уніат (греко-католик) - це національне ук­раїнець, а римо-католик - конче поляк, хоча рідною мовою для нього була українська. В Азії та Африці мохаммедан ототожнювали з арабами. Звісно, такі узагальнення помилкові, так само, як і расово-ре­лігійні...

Як бачимо, усі спроби визначення нації за так зва­ними об'єктивними ознаками не справдились; кожна ознака чи всі разом - не вичерпують природи нації. Адже не можна націю ототожнювати з расою або з кров'ю, вона не рабськи пов'язана з територією чи землею, не покривається мовою і тим більше релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її природи, хоча нація - безсумнівне передджерело (передвісник) вселюдських культурних вартостей й інспірує най­кращі архітвори світової культури.

Саме тому поки що неможлива точна й вичерпна наукова дефініція нації. Не випадково деякі дослід­ники скептично сприймають можливість точного ви­значення поняття нації. Так, наприклад, А. Мейє гадає, що “насправді нація являє собою досить неяс­ну річ, зміст і характер якої змінюється залежно від обставин”. Хоча цей же видатний лінгвіст схильний вважати, що приналежність до нації - справа почут­тів та волі. Це нагадує теорію П. Манчіні, який серед ознак нації найголовнішою вважав “національну сві­домість”. Звичайно, що пробуджена національна сві­домість постає з попередніх національних почуттів та волі, шляхом розумової їх дистиляції. Бо національні почуття і воля діють первісне і, ясна річ, підсвідоме та стихійно. Тому і молодий націоналізм у своїй полі­тичній практиці часто буває ірраціональним і фана­тичним. Іноді цей фанатизм перетворюється в про-тикультурне варварство, як, скажімо, в Європі після світової війни. Американський етнолог Фр. Боас у праці “Раса і культура” подає таку історичну схему основних ета­пів народотворчого розвитку. “Почуття приналеж­ності до орди, - пише він, - поширюється до відчуття єдності племені, до пізнання однорідності населення більшої території, а зрештою - до національної свідо­мості. Ця остання, здається, може бути межею, до якої доходить розвиток поняття людської співприналеж-ності”. Відомий німецький соціолог М. Вебер також підкреслює чуттєвий характер природи нації, визна­чаючи її як “емоційного типу спільноту, рівнознач­ним відповідником якої стає своя держава...”. На цій підставі нація “нормально змагається за витворення держави із себе”. В свою чергу, таке розуміння нації наближається до її визначення О. Бауером як спіль­ноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворення нації відзначав батько німецької соціології Ф. Теніс на II конгресі німецьких соціоло­гів, де він в дебатах з цього приводу сказав: “При­роду модерної нації слід розуміти таким чином, що її, бодай почасти, визначають вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенні”.

Отже, почуття і воля відіграють велику роль як чинники етно- і націогенезису. Натомість, зовсім під­рядна й обмежена поки що функція випадає за таких обставин розумові, зрештою, все ще малоактивному чиннику етногенезису. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а несвідомо - кри­тичний розумовий аналіз. Проте раціоналізація сус­пільних процесів - неминуча передумова подальшого людського поступу. Модерна нація також мусить ра­ціоналізуватись, звільнити свою свідомість від намулу стихійного антисоціального атавізму. Це переду­мова міжнародного замирення та міжлюдського по­розуміння. Так усвідомлюють націю віщуни й каме­нярі історичного завтра, яких не лякає криваве без­глуздя післявоєнної сучасності. Один з них, ідеолог Пан-Європи Куденгове-Калергі, вважає, що нації “не є спільнотою крові, але духу; вони об'єднані не фізич­ним спільним походженням, а духовно спільними вчи­телями. Нації постають <...> із взаємин між талано­витими народами та їхніми велетами. Геній без наро­ду не витворить жодної культури, але й народ без ве­летнів не є нацією. Народи народжують своїх геніаль­них провідників, поетів і мислителів, які, зі свого боку, через медіум мови, релігії, мистецтва та політики пе­ретворюють народ, до якого вони належать духом”. Куденгове-Калергі ілюструє це твердження історич­ними прикладами. Мухаммед був батьком арабсько­го народу. Дайте - італійського, Лютер - німецького, Гус - чеського, Корнель, Расін, Вольтер і Руссо, На­полеон та Золя перетворили французький народ в націю. Кант, Гете і Шіллер, Ваґнер, Ніцше та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Тагор і М. Ганді - духовні батьки індуської нації, як Т. Г. Масарик -чеської, а Д'Аннунціо та Муссоліні мають незапереч­ний вплив на новітній італійський націогенезис.

Висновок із цих міркувань авторів “Пан-Європи” такий: “Нації - симбіози спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є Їхніми батьками і синами, творцями і витворами. Характерною релігією на­ціоналізму постає культ героїв. Народ об'єднують спільні герої, яких він наслідує, його об'єднують спільні ідеали та ідеальні постаті, спільні провідники, поети і боги”.

Незважаючи на те, що ця теорія та ідеологія зву­жує природу націогенезису, нехтуючи, скажімо, зна­ченням матеріального (бо це відноситься до оточення в народотворчих процесах), проте в ній слушно під­креслюється і підноситься роль духовного і індивіду­ального чинника, як свого роду активних атомів, на­вколо яких швидше і виразніше відбувається криста­лізація модерних націй, що врешті-решт (якщо вони ще не є ними) дедалі більше ставатимуть духовними спільнотами.

Дата добавления: 2015-05-26