Людина і нація

Маю на увазі справу національної приналежності окремої людини, отже, її національність... Це питан­ня не таке просте, як може здатися з першого погля­ду. Воно розв'язується механічно тільки на підставі походження людини, хоча, звісно, цей факт здебіль­шого має вирішальне значення. Етнографічний кри­терій не є також в даному разі абсолютно визначаль­ним, хоча, ясна річ, має велике значення.

Мусимо розрізняти пасивну національність від активної. Перша - стихійна і підсвідома, друга - сві­дома і організована. Перша характеризує передовсім кінцеву фазу етногенезису, остання - неминуча пере­думова націогенезису. Модерну націю визначає саме активна національність. Довершення цього процесу залежить від національної свідомості народних мас. Народ настільки стає нацією, наскільки усі його шари еволюціонують від пасивної (етнографічної) націо­нальності до активної (націогенетичної).

Згадаймо для прикладу розвиток української на­ціональності. Як активний процес - це явище порів­няно недавнього часу, щойно після світової війни він охопив усі частини української етнографічної тери­торії - до найзахіднішої його периферії (Підкарпат-тя) включно. Географічне цей процес поширювався зі сходу на захід, де найдовше зберігалась його давня форма - Русь. Звідси конкретні означення - русин, руснак, угрорусин тощо, які проіснували аж до світо­вої війни, а за океаном і на Підкарпатті ще й досі не перевелися зовсім. Еволюція від русина до українця проходила тут поступово через дуалістичну форму -Русь-Україну (прикметннкрусько-український), допоки активна українська національність перемогла русь­ку - пасивну й етнографічну; на сході цей процес ішов від етнографічної малоросійщини до сучасного ук­раїнства.

Ще більш примітивними етапами цього розвитку можна вважати, скажімо, “національне” самовизна­чення української людності за релігійними критерія­ми - православний або греко-католик; чи за локаль­но-етнографічними -лемко, бойко,гуцул,козак; або навіть за вузько топографічною ознакою: тутешній. Адже деякі із цих національних означень ще й досі фігурують у статистичних звітах про перепис населен­ня. Вони свідчать про те, що перед світовою війною активна національність була відносно мало пошире­ною серед широких українських мас, і що тільки ре­волюція 1917-1919 років і відновлення державної са­мостійності сприяли масовій націоналізації українсь­кої людини на всьому її етнографічному просторі. Аналогічний перебіг цього процесу можна простежи­ти скрізь, серед усіх поневолених народів. З цього по­гляду еволюція від пасивної до активної національ­ності є немовби націологічно типовим явищем.

Та це лише один аспект питання, яке нас тут ціка­вить, а саме, колективний, він з'ясовує поступове пе­ретворення етнографічної маси в національний колек­тив. Кожен масовий процес має, однак, свої індивіду­альні риси. Нація - це спільнота чи колектив, що скла­дається з окремих людей (індивідів). Колективне пе­ретворення народу в націю немислиме без активного національного усвідомлення його окремих індивідів.

З націософічного погляду саме це питання дуже цікаве. Воно було б простим, якби етнографічні тери­торії були виразно розмежовані, народи витворювали етнографічні розмежування, і не було б національ­не змішаних країн. Тоді б справа національної при­належності вирішувалась би просто походженням. Батьки визначали б національність дітей, батьківщи­на (рідний край) - все лишалось би територіальною підвалиною для певного народу, а згодом - нації. Та насправді все це не так просто, бодай на периферіях етнографічних областей, де населення з національно­го боку, звісно, буває змішаним. Крім цього, процес міграції людності внаслідок господарських і суспіль­них причин також порушує національну одностай­ність етнографічних територій, ускладнюючи перебіг національного самовизначення окремих людей. Змі­шані подружжя, як наслідок цього, гальмують, наоч­но розривають вплив родини як націотворчого чин­ника, особливо в тих випадках, коли жоден із батьків не асимілюється, а залишає активною свою національ­ність. Виникає питання, як з національного боку в цьому випадку самовизначитись. Імовірно, що по лінії національності даного краю і того з батьків, що ро­дом звідси. Та не виключена можливість, що діти за­своять рідні мови обох батьків і до певної міри їхні національні ознаки. Чи будуть вони двонаціональні? Чи можлива двонаціональність взагалі?

Візьмемо інший приклад: національна родина на чужині. Діти зростають у чужому суспільному ото­ченні. Припустимо, що батьки не втрачають націо­нального активізму. Вони виховують дітей у націо­нальному дусі. Діти знають рідну мову, але паралель­но засвоюють мову нової батьківщини. Який її вплив з національного боку? Чи наслідком цього конче му­сить бути національна асиміляція? Історія дає на це різні і навіть протилежні відповіді. З одного боку, вона начебто промовляє за скорішу чи пізнішу асиміляцію в таких випадках. Наприклад, у Відні на кожному кроці можна зустріти німців із прізвищами, що явно виказують їх чеське походження, також багато чесь­ких і польських діячів із німецькими прізвищами. Є чимало видатних французів із польськими іменами, але є й поляки - з французькими. З іншого боку, ми усвідомлюємо ренаціоналізацію емігрантів, напри­клад, в Америці і, особливо, в Канаді. Щоправда, там еміграція, скажімо, українська, живе скупчене і орга­нізовано. Націоналізація винародовлених вищих верств серед усіх поневолених народів - це загальне явище. Наприклад, у Фінляндії, Балтиці, Каталонії, Фландрії, Чехії, Югославії і також в Україні. В. Анто­нович у своїй відомій сповіді ідеологічно обґрунто­вує цей поворот до свого народу винародовленої елі­ти. В. Липинський продовжує цю традицію реукраї-нізації спольщеної шляхти в Україні.

Є одне питання, про яке слід тут згадати, а саме:

чи може бути людина анаціональна, тобто безнаціо­нальна? Практичного значення воно не має, бо таких людей насправді обмаль. Але теоретично і саме з на-ціософського погляду воно цікаве, хоча деякі націо-логи виключають таку можливість. Наприклад, Р. Бек (ВоскЬ) каже, що кожна людина належить до якоїсь нації. Та психологічна теорія нації, якої дотримуєть­ся, скажімо, проф. Овсянико-Куликовський, припус­кає можливість існування анаціональної людини. До цього типу можна було б віднести, приміром, давніх прихильників космополітизму, універсалізму або пер­вісного інтернаціоналізму, що заперечували націю або вважали її нижчим і тільки певним етапом людського соціогенезису. Ідеологічно анаціоналізм відстоює анархізм, більшовизм і комунізм, трактуючи істоту нації в соціально-класовому аспекті, фактично пря­муючи до безкласового і понад- або безнаціонального суспільства. В “Комуністичному маніфесті” К. Маркс проголосив, що пролетаріат не має батьківщини. Ав­тор “Капіталу” в цьому помилився. Ж. Жорес у своїй розвідці “Батьківщина і робітництво” довів, що це не так і що, навпаки, пролетарій у розбудові та самови­значенні нації був і дедалі все більше стає дієвим чин­ником. Національна активізація робітників, а за ними й селянства, зумовили самовизначення поневолених народів. Отже, ці два класи не можна зарахувати до типу безнаціональних людей. Щоправда, перед своїм громадським самоусвідомленням вони були націо­нальне пасивними або анонімними чинниками наро-дотворчого процесу. Завдяки активізації в громадсь­кому плані ці низи національної піраміди відіграють вирішальну роль у перебігу новочасного націогене-зису, про що вже тут мовилося.

Анаціоналізм є спорадичним явищем радше серед соціальної еліти. Мені пригадується, наприклад, ці­кава заява проф. І. Бодуена де Куртене перед великою війною: “Я - без віри і без нації”. Автор цієї заяви був поляком французького походження, якому довелося професорувати переважно в Росії. Його ідеологічний анаціоналізм можна пояснити походженням, фахом, особистим поліґлотизмом (він був лінгвіст, знав і по­слуговувався кількома мовами), і, зрештою, його нау­ковою та громадською діяльністю в багатьох різно-національних осередках.

В кожному разі, особиста анаціональність - це над­звичайно рідкісне явище, що може бути пояснене ви­нятковими обставинами, як у попередньому випадку.

Натомість бінаціональність (двонаціональність) - це явище більш поширене, зокрема, на початку націо-генезису якогось народу. До цієї категорії можна за­рахувати, наприклад, євреїв, що перебувають на роз­доріжжі між асиміляцією і сіонізмом, або давніше ук­раїнців польської культури, фіннів - шведської, бас­ків - іспанської, фламандців - французької тощо. В цих випадках своя приспана національність активі­зувалася в процесі національного відродження, по­ступово перемагаючи чужу національну приналеж­ність. Індивідуально двонаціональність виникає іноді на Грунті різнонаціональності батьків або перебуван­ня з дитячих років у чужому національному оточенні. В цьому випадку вона може бути пожиттєвим явищем. Статистичне розглядаючи, бінаціоналізм - також до­сить рідкісна річ. Загалом же, і це цілком нормально, людина буває мононаціональною. Її національна при­належність зумовлюється походженням (національ­ністю батьків), національним характером середови­ща, серед якого вона мешкає (батьківщина, рідний край). Спочатку ця національність стихійна і підсві­дома, тобто пасивна. Згодом, коли людина стає гро­мадянином, вона самоусвідомлює себе також і з на­ціонального боку, суб'єктивно визначаючи свою на­ціональність. Рюмелін добре висловив цю думку, під­креслюючи: “Мій народ - це ті люди, яких я визна­чаю своїми, з якими я почуваю себе пов'язаним не­розривними узами”. Саме під час націогенезису кож­ного народу цей процес відбувається масово; модер­на нація - це громадський колектив, усі члени якого національне самоусвідомлені й організовані.

Дата добавления: 2015-05-26