Паннаціоналізм як перехідна доба націоналізму

Світова війна і пізніші революції, що за своїми на­слідками не задовольнили визвольних змагань усіх поневолених народів, знехтували їхнє право на само­визначення, спричинили кризу передвоєнного націо­налізму та сприяли появі його сучасної форми, тобто за моєю термінологією - паннаціоналізму. В ньому слід розрізняти два аспекти: з одного боку - реві­зіонізм переможених держав, як, наприклад, Ні­меччини або Угорщини, що під прикриттям націо­нальної засади відновили свій історичний “статус по­сідання”, який був напередодні 1914 р., та змагання недержавних і поневолених народів, обійдених сві­товою конференцією і знову закріпачених, як, скажі­мо, український народ, що опинився у гіршій ситу­ації, ніж польський народ після Віденського миру 1825 року. Адже ревізіонізм перших є переважно безпід­ставний, і протистояння других - психологічно зро­зумілі. Однак, прояви цього неонаціоналізму навряд чи слід вважати доцільними. На них, безперечно, ле­жить тавро загального післявоєнного психозу. І звіс­но, що у своїх сучасних формах цей паннаціоналізм -явище перехідне. Є чимало підстав вважати його вия­вом теперішньої кризи взагалі, як і кризи націоналіз­му зокрема.

Цей нео- або панівний паннаціоналізм є спробою не так нового світогляду, як світовідчування. Він -програмове емоційний і водночас антираціональний, бо свідомо ірраціональний. В його ідеології перева­жають заперечення; доказом цього є досить часте вживання при визначенні ідеологічних засад приставки “анти”. Маю на увазі новітнє видання “Доктрини фашизму” (1935) Б. Муссоліні - програмової публі­кації, в якій найкраще відтворена сутність і націосо-фія сучасного паннаціоналізму. Вже у вступному роз­ділі будівничий сучасної Італії зумисне підкреслює антиіндивідуальний, антиліберальний та антисоціа-лістичний характер своєї політичної доктрини, стверд­жуючи водночас її авторитарний, корпоративний і тоталітарний дух. В одній із своїх промов (7 квітня 1926 р.) Б. Муссоліні спеціально зазначив наявну ан­титезу між цим паннаціоналізмом та колишнім націо­налізмом. “Ми, - підкреслював він, - репрезентуємо зовсім нову засаду в світі, цілковиту й рішучу антите­зу демократії, плутократії та масонства, одне слово -тим безсмертним для всього світу засадам 1789 року”.

Я навів цю цитату, щоб засвідчити, що є характер­ним для ідеологічного визначення паннаціоналізму. Зайве критикувати соціологічне та й філософськи спрощене розуміння засад 1789 року (демократія по­ряд з плутократією та масонством). Зрештою, сам Муссоліні відчував непевність такої інтерпретації ду­ховної спадщини Великої Французької революції, бо в цій же праці застерігає проти можливого закиду на адресу реакційності його доктрини, наголошуючи, що фашистська держава не реакційна, а революційна і що фашизм не мріє про відновлення стану речей, які пере­бували до 1789 року.

Слід відмітити, що ідеологія фашизму, як і інших паннаціональних доктрин, не відзначається послідов­ністю думок; радше навпаки, їй притаманний еклек­тизм. Наприклад, Муссоліні, з одного боку, запере­чує демократію, а з іншого боку - вважає фашизм “найчистішою формою демократії”, але демократії не квантитативної, що базується на числовій більшості, а квалітативної, яка враховує якість людей, тобто принцип еліти, і тієї меншості, що випливає з цього приводу. Фашизм він характеризує як організовану та авторитарну демократію.

Можна навести й інший приклад ідеологічної плу­танини в доктрині фашизму, як її викладає Б. Муссо-ліні. Він іронізує над містичним культом того “божес­тва”, яке зветься народом, але це не перешкоджає йому згодом у зверненні до англійського загалу (5 січня 1924р.) оголосити, що “фашизм є безпосередньою маніфестацією народу”. Таких ідеологічних супереч­ностей можна знайти чимало у теоретичних міркуван­нях й інших лідерів сучасного паннаціоналізму.

Існує ряд ідеологічних моментів, характерних з націософічиого погляду для паннаціоналізму. Це, ска­жімо, культ боротьби як головного двигуна соціаль­ної динаміки. Конкретно це виявляється в обожненні війни і рішучому запереченні думки про всесвітній та перманентний мир як найвищий ідеал людського по­ступу. Фашизм, згідно думці Б. Муссоліні, “сприймає життя як боротьбу...”. В цій концепції відкидається “міф щастя і безнастанного поступу”, відчутне погорд­ливе ставлення до “вигідного життя”. Поряд із цим в ній робиться акцент на героїзмі самопожертви, аж до культу смерті включно. Немає нічого дивного в тому, що паннаціоналізм усіх напрямів обожнює війну і зне­важає мир. Фашизм, наголошує Муссоліні, “відкидає пацифізм, що маскує втечу від боротьби і боязкість перед самопожертвою. Війна і тільки вона підносить до найвищого щабля напруження усіх людських сил і надає відзнаку шляхетності тим народам, які мають відвагу стати до неї обличчям”.

Д. Донцов у вступі до трактату “Націоналізм” та­кож із пафосом підкреслює момент боротьби і культу війни як найхарактернішої ознаки свого неонаціо-налізму. Згідно його думці, світогляд XIX століття занепав, усі його провідні засади переможені сучас­ною історією. “Лише один закон постав недоторка­ним із катастрофи. Це закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперницт­ва націй, що панує над світом і нині так само, як па­нував на початку історії народів і держав”.

Коли я згадую тут ідеолога українського націо­налізму, то змушений при цій нагоді зазначити, що, власне, він різко і виразно відрізняє цей націоналізм від його попередника із минулого століття, який не пережив катастрофи світової війни. Спробою обгрун­тування світогляду цього нового націоналізму і є трактат Д. Донцова. “Як певний світогляд, - пише автор в його передмові, - протиставляє своє понят­тя націоналізму дотеперішньому, націоналізмові XIX віку, націоналізмові занепаду або провансаль-ству”.

Як бачимо із наведеного вступу, Д. Донцов вклю­чає до “занепадницького націоналізму” майже все, що дала українська націософія в минулому столітті. “До цього типового провансальства я зараховую, - наго­лошує він, - <<...> дивну мішанину із кирило-мефо-діївства і драгоманівщини, легалістичного україно­фільства і народознавства з їх крайніми течіями: мар­ксизму і комунізму, з одного боку, “есерівства” і ра­дикалізму - з іншого, нарешті - з правих ідеологій, починаючи від Куліша і завершуючи неомонархізмом. Ці напрями різнилися між собою не в одному відно­шенні, навіть поборювали себе взаємно, але тим не менше вони корінилися у тім самім світогляді, якому, як світоглядові занепаду, протиставляється тут інший, йому засадничо ворожий”.

В даному разі немає місця для полемічної крити­ки. Цитую автора “Націоналізму” на доказ того, що його концепція націоналізму цілковито розходиться із тим, що давніше так називалося. І отже, для уник­нення зайвої плутанини в основних поняттях, доціль­но було б розрізнити навіть у назві ці два, досить су­перечні, етапи: в історії як національних змагань, так і в їхній ідеології, тобто націософії. Тому, на мою дум­ку, краще залишити назву “націоналізм” для старшо­го його типу з минулого століття, а сучасний після­воєнний його етап назвати нео- або паннаціоналізмом. Це з історичного чи ідеологічного боку буде навіть логічним, бо справді суперечить існуючим поглядам на еволюцію про те, що якесь явище або процес почи­нається із занепадницьких форм, аби розвинутися до вищих. Дегенерація, тобто занепад, звісно трапля­ється наприкінці, а не на початку розвитку.

Другою визначальною ознакою націоналізму є надзвичайний культ держави, що доходить до своє­рідного панетатизму. Як із етно-, так і з націософсь-кого боку цей факт дуже цікавий. На ньому слід зупи­нитися. На сторінках цієї праці послідовно проводиться думка, що сучасна історична доба - націоцентрична. Для неї характерна боротьба між нацією і державою за політичний провід. І в цьому сенсі я доводжу, що світ і людство прямують до націократії, тобто до пе­ремоги нації над державою і пристосування цієї ос­танньої до життєвих потреб народів. Це означає, що одержавлення націй виступає як завершення самови­значення народів, зокрема недержавних і поневолених. З цього погляду націократія не є етатократією, що була виявом державного абсолютизму попередньої доби. Щоправда, криза націоналізму стосовно цього почалася вже у другій половині XIX ст., коли вияви­лось, що тип чистої “національної держави” нездій­сненний, а засади молодоєвропейського націоналіз­му про те, що нація творить державу, в політичній прак­тиці (переважно в Угорщині та Пруссії) перевернуто догори ногами, тобто сформульовано зовсім інакше, а саме - держава творить націю. Цим, звичайно, від­чинялися двері до примусової асиміляції іншонаціо-нальних меншин і фактично заперечувалося право на національне самовизначення недержавних народів.

Цікаво, що сьогодні Італія, яка в минулому сто­літті дала, як ми бачили, найкращих ідеологів моло­доєвропейського націоналізму і вела рішучу бороть­бу проти національного етатизму, стала ідеологічно на шлях крайнього панетатизму. Б. Муссоліні особ­ливо підносить цей державний авторитаризм, цілком в дусі обожнення держави в філософії історії Геґеля. Він персоніфікує націю в державі, але пріоритет від­дає державі як націогенетичному чиннику, замість того, щоб в дусі націократії вважати державу наслід­ком визвольних і самостійних змагань нації. “Не на­ція, - пише він, - творить державу, як це було в старій концепції, концепції натуралістів, яка була основою для публіцистичних міркувань про національні дер­жави XIX ст. Навпаки, держава творить націю, це дає народові свідомість його власної моральної єдності, спільної волі й, отже, творче існування...”.

Муссоліні не вважає національну свідомість, засно­вану на мовно-літературній відрубності, націогенетич-ним чинником. Для нього держава, яка спрямовує і поширює цю свідомість згори, є вирішальним фактом. Ніхто не буде заперечувати значення політичного й, отже, державного моменту як першорядного в про­цесі сучасного націогенезису. Адже самостійництво і соборництво є найвищим виявом національних зма­гань кожного народу. Проте наведена концепція Мус-соліні - це щось інше. Коли визнається держава за творця нації, а не її справою, то, власне, підкреслю­ється право народів на самовизначення як важливий націогенетичний принцип. Дається право державній нації на витворення в її складі недержавних народів. Фактично національна політика сучасної Італії пішла цим шляхом, оскільки вона провадить безоглядну примусову асиміляцію іншонаціональних меншин (югославської, німецької), вдається до італізації пріз­вищ та імен словінців, хорватів. Звичайно, це не лише вияв націократії, а абсолютичний панетатизм, гірший за деспотизм Меттерніха, проти якого сто років тому виступала “Молода Італія”, - цей каменяр первісно­го і творчого націоналізму. Та особливо вражає в пан-націоналізмі не так його доктрина чи ідеологія, як політична практика.

З цього погляду паннаціоналізм багато чого засво­їв із практики більшовизму, який у здійсненні своїх справ не мав жодних моральних засад, виходячи із морального постулату, що “мета освячує засоби”, тобто, що партії для здійснення її завдань “усе дозво­лене”. Щоправда, ідеологічно Муссоліні не є прихиль­ником програмного аморалізму. Навіть навпаки, у своєму трактаті він неодноразово підкреслює етич­ність своєї доктрини. Бо, на його думку, моральна концепція “охоплює всю дійсність, як і людську діяль­ність, що над нею панує. Жодна людська акція не уникає морального осуду: ніщо в світі не може бути поз­бавленим вартості з морального боку”. Це - теорія. Практика фашизму, як свідчить цитований автор, ке­рувалась іншим гаслом: “Ме пе гге§о” - цей вислів важко перекласти на літературну мову, але сенс його означає повну байдужість до засобів тактики. Муссо­ліні вбачає у цьому гаслі вияв егоїстичної етнополі-тичноїдоктрини:“це заклик до боротьби,прийняття ризику, що виникає з неї; це новий стиль італійського життя”. Ясна річ, що в цей новий стиль легко вклада­ється терор і насильство як засоби до здійснення ідей паннаціоналізму. Зазначаю знову, що з цього погля­ду паннаціоналізм, де він панував у державі, пішов слідами більшовизму, який першим відчинив двері для масового терору і програмового аморалізму. Зреш­тою, з цього боку спільним знаменником між більшо­визмом і паннаціоналізмом є диктатура як політична система державного мистецтва.

Цікаво, що в деяких інших варіантах паннаціона­лізму відверто визнається ідеологічний аморалізм. Так, наприклад, ідеолог українського паннаціоналіз­му Д. Донцов висуває “аморальність”, щоправда, в лапках, як одну із вимог свого вольового націоналіз­му. Цей “аморалізм” переслідує заперечення існуючих моральних категорій, які автор “Націоналізму” від­кидає відповідно до своєї доктрини. Націоналістич­ний “аморалізм” визначає своїм “учителем” і “попе­редником” Макіавеллі, автора славетного “Волода­ря” як підручника політичної та громадської етики. Можливо, не так різко, але не менш виразно визначає “аморалізм” націоналістичної доктрини другий ідео­лог українського паннаціоналізму М. Сціборський у своїй “Націократії” (1935). На думку цього автора, вибір засобів у визвольній боротьбі не повинен обме­жуватись жодними “загальнолюдськими принципами справедливості”, милосердя, гуманізму... М. Сціборсь-кий - прихильник етичного релятивізму, провідним гаслом якого є “нація понад усе”.

До речі, цитована книжка М. Сціборського назва­на “Націократія”, яку він тлумачить як концепцію “державно-політичного і соціально-економічного уст­рою, що її заступає організований український націо­налізм”. Крім спільної назви, ця концепція націократії не має нічого спільного із моїм розумінням, як це з'ясо­вано на сторінках цієї праці. Подібно до того, як я розрізняю націоналізм і паннаціоналізм, так слід було б, як я гадаю, розрізняти демократичну націократію від автократичної націократії.

Найяскравіше виявився аморалізм паннаціоналіз-му в сучасній німецькій націософії, що зовсім відки­нула етичні застереження. Так, наприклад, О. Шпенглер - автор сенсаційного “Занепаду західного світу”, - у своїй пізнішій праці “Роки рішення”, надто поширеної у Німеччині, особливо серед молоді, відверто пише: “Історія людства - це історія війн”, “Людина - хижак...”. “Коли я називаю людину хижаком, то не знаю, кого цим ображаю:

людину чи звіра? Адже великі хижаки є найшляхетні-шими тваринами найкращого типу”. Цілком логічно, коли О. Шпенґлер ці свої расо-націософічні думки остаточно формулює в такий тезі: “Варварство — це те, що я називаю сильною расою, тобто одвічно во­йовниче у типі людини-хижака”.

Це, мабуть, найкращий вияв ідеології сучасного паннаціоналізму, свідома і програмова установка не на Ното-, а на гоо-філософію. Це повернення до науки Гоббса, де динаміка первісного соціогенезису зве­дена до своїх тез: “людина людині - вовк” та “війна всіх проти всіх”...

Паннаціоналізм наших днів - перехідне явище, ви­кликане світовою війною і революцією. Це - або ди­тяча хвороба молодого націоналізму поневолених народів, або анахронічне змагання розбитих і пере­можених великодержав за повернення їх історичного “стану посідання” до 1914 року. Фанатизм сучасного паннаціоналізму свідчить про те, що національна ідея досягла нині своєї кульмінації. На цій підставі сучас­ну фазу історії я називаю націоцентричною. Бо завж­ди так бувало, коли якась ідея досягала своєї вер­ховини, боротьба за її здійснення провадилась із не-чуваним фанатизмом, що не цурався жодного на­сильства.

Пригадаймо, як у ХУ-ХУІІ ст. всю Європу огор­нула пожежа релігійного фанатизму й кривавих жах­ливих війн (наприклад, Тридцятилітньої). Проте цей релігійний фанатизм минув: перемогла релігійна то­лерантність. Все людство нині із пієтетом згадує жер­тви цього релігійного звірства, які гинули тоді із ві­рою у перемогу релігійної справедливості, толерант­ності та рівноправності. Промине й сучасний пан-націоналізм, коли у практичній політиці переможе за­сада національного самовизначення і коли настане доба національної толерантності, тобто творчої на­ціократії, що суттєво розв'яже національну проблему, витворить передумови для співжиття і співпраці усіх народів й таким чином зведе нанівець сучасний пан-націоналістичний фанатизм з його антигуманітарною ідеологією.

Дата добавления: 2015-05-26