Головні течії національної ідеології

Хоча нація розвинулася уповні лише в новітню добу, проте і в давніших фазах людства можемо знай­ти національні елементи. Наприклад, ще в старовину виник космополітизм, який протинаціональний в своїй сутності; водночас із цим зустрічаємось також із відокремленням своїх племінних, а далі - народних своєрідностей, тобто із зародковими проявами пізні­шого націоналізму. Люди відчули свою національ­ність і потім почали усвідомлювати деякі речі нега­тивно, тобто протиставляти себе чужинцям. Антич­на доба позначала чужинця як не свого, а “варвара”. У стародавньому Орієнті єврейський релігійний месі­анізм витворив прототип новочасного себеобожню-вання, звідси постали інші прояви національного екс-клюзивізму (наприклад, національне самозакохання, свого роду колективний “нарцисизм”).

Філософський космополітизм старої доби має свою аналогію з універсалізмом католицької держави в Се­редньовіччі, що ідеологічно так само був протина­ціональний. Від доби Ренесансу і особливо Реформації, які започаткували новий етап в історії Європи, мож­на виявити появу активного народотворчого чинни­ка, який підготував пізніше націогенезис нашого кон­тиненту. Рік 1789, тобто вибух Великої Французької революції, як тут вже зазначалося, можна вважати історичною віхою на межі етно- та націогенезису.

Але у XX столітті (яке слушно назване “Століттям нації”) вся Європа була стихійно захоплена хвилею національного пробудження - відродженням. Це, зви­чайно, сприяло поглибленню національної ідеології та її проблематики. Якщо раніше, особливо у XVIII ст., переважав вселюдський космополітизм, то тепер про­відна роль випала романтичному націоналізмові. Зго­дом соціалістичний інтернаціоналізм, після його пев­ної еволюції (К. Маркс, Ф. Енгельс - з одного боку, М. Драгоманов, Ж. Жорес, О. Бауер, К. Реннер, - з іншого) - вирівнює суперечність між анаціональним космополітизмом та однобічним романтичним на­ціоналізмом.

Треба сказати, що романтичний націоналізм сто років тому був за своєю сутністю демократичним і революційним. І в цьому немає нічого дивного, адже, як ми бачили, нація є легітимною дитиною тогочас­ної демократії. Політична демократія, що дала гро­мадську рівноправність поневоленим суспільним ста­нам (робітництву і селянству), тим самим сприяла на­ціональній активізації приспаних народів, соціальне представлених тільки закріпаченим тізега рІеЬя, бо вони вже втратили або не витворили ще своїх суспіль­них верств. Не забуваймо, що кріпацтво селян оста­точно зникає у Середній Європі після 1848 р. (в царсь­кій Росії воно проіснувало навіть до 1861 року). Тому й справедливо, що революція 1848 року була названа “весною народів”, від неї датується й інтенсивний на­ціональний ренесанс по всій Європі.

Романтичний націоналізм середини минулого сто­ліття був наскрізь гуманітарний, приймав без засте­режень шляхетну національну філософію Гердера, цього “архітектора чистої людяності”, який напри­кінці XVIII ст. інтуїтивно відчув історичне призначен­ня нації в майбутньому розвитку людства. Національ­не пробудження і відродження слов'янських народів проходило, зокрема, під великим впливом ґердериз-му. Отже, Гердера слід вважати духовним батьком і першим каменярем націософії. Романтичний націона­лізм XIX ст. ідеологічно ніс на собі тавро “Молодої Італії”, що була зразком для “Молодої Європи”. Дж. Мадзіні розробив проблематику цього молодо­го націоналізму, що формувався під впливом ідеоло­гічної тріади Великої Французької революції (“Сво­бода, Рівність, Братерство”) і мріяв про визволення всіх народів, стояв на позиціях міжнародного соліда-ризму, визначав етичні норми, мовляв, “чиста справа потребує чистих рук” (М. Драгоманов).

Цей первісний націоналізм іноді зраджує ознакам месіанізму, але історично він був ані агресивним, ані імперіалістичним, його роль як політичного чинни­ка у новітній історії Європи була поступова, а не ре­акційна. За визнанням Манчіні, цей націоналізм справді був “святою і божескою засадою”. Йому за­вдячує “Молода Європа” своїм національним само­визначенням. Він розбудив із національної нестями приспані й забуті народи, вивів їх на кін історії.

Світова війна, як ми бачили, дуже сприяла поглиб­ленню і поширенню цього націоналізму. Засади і пра­во на самовизначення народів були визнані офіцій­ною дипломатією. На жаль, ситуація в світі змінила сподівання багатьох народів. Внаслідок цього ми є свідками тяжкої кризи націоналізму після війни. Но­вий націоналізм істотно різниться від свого поперед­ника з минулого століття. Ідеологічно він перейшов на діаметрально протилежне становище, він майже цілковито заперечує і відкидає генетичний зв'язок із молодоєвропейським націоналізмом. Він творить свою власну філософію та ідеологію; зовсім інакша його етнополітика, тому, на мою думку слушно його називати нео- або паннаціоналізмом.

Дата добавления: 2015-05-26