Цимбалістий Б. Родина і душа народу// Українська душа. К., 1992. С.66-97 1 страница

ТЕМА 11. СОЦІОЛОГІЯ СІМ'Ї

Проблема національної вдачі — дуже складна і важка для наукового дослідження. Вона належить до тих ділянок, про які кожному вільно висловлюватись, але в яких фак­тів, науково, об'єктивно стверджених, дуже мало. Існує поширена віра в те, що кожний народ має власний окремий характер, який проявляється протягом усієї його історії й у всіх ділянках його життя. Ця тема віддавна є спокусою для письменників, журналістів, туристів та ін., звідси так багато узагальнюючих, правдивих і неправдивих оцінок національних рис поодиноких народів. Із таких спрощу­вань і загальників залишається іноді лише кілька визна­чень, найчастіше глумливих, які Приписується сусідсько­му або іншому народові. В питанні національних різниць та особливостей дуже яскраво проявляється схильність людського думання користуватися не категоріями, здобу­тими в постійно свіжому контакті з дійсністю і провіреними розумом, але готовими, запозиченими, стереотипними штампами. Багато людей повторює ці штампи про різні народи, ніколи не пробуючи поставити їх під сумнів. Часом бракує нагоди особисто пізнати якийсь народ, але це не є найменшою перешкодою думати про його вдачу за гото­вим, запозиченим стереотипом.Від старовинах часів були спроби пояснювати собі існування національних різниць. Греки пояснювали ці різниці переважно зовнішніми впливами: планет, клімату, внутрішнім виділюванням організму тощо. Класичним твором, що став джерельною літературою для інших пись­менників, був твір, приписуваний Гіпократові, в якому з'ясовувано теорій про водив клімату на характери наро­дів. Пталемей і Гален висували астрологічні теорії. Були також письменники, як Тукідид і С'трабо, що вказували на важливість соціяльних умов життя народу на його ментальність» вдачу.

В середніх віках присвячувано менше уваги питанню національних характерів, В добу ренесансу заінтересування цією проблемою зростає, і з цим появляються різні теорії, які намагаються вияснити поставання національ­них різниць. Від того часу це заінтересування не зникає, навпаки, виявляє тенденції зростати. Особливо великий вплив на інших мав французький мислитель Монтескіє; його теорія перецінювала вплив кліматичних умов. Вза­галі у 18 ст. перецінювано значення і вплив природи на формування психічних особливостей народу. Письменни­ки романтичної доба знову ж підкреслювали органічність і деяку містичність "національного духа", що "вічно" існує, є незмінний і всюдиприсутній в історії. Розвиток істори­чних» географічних знань, як теж розвиток наукових метод досліду призвели до спроб систематичніше І більш науково розглядати витання національного характеру. Географи, як Карл Ріттер, Фрідріх Рацель, Жан Брюнес, започаткували в половині 19 сторіччя т, зв. антропогеографію, або "політичну географію". Психологи, історики і соціологи ставили наголос на значення історичних тради­цій, ідеалів, історично зумовлених соціяльних обставин життя. З пізнанням різних людських рис великого значен­ня набрав фактор расово-біологічного складу народу для пояснення його психічних особливостей—аж до надуживання цього підходу в гітлерівській Німеччині.

Незважаючи на таке багатство теорій і спроб науково визначити національні різниці та подати їх генезу, наука про національний характер ще в початках. Найчастіше мається до діла з особисто зумовленими поглядами і осо­бистим досвідом самих авторів. Деякі автори узагальнюють свої особисті погляди, і хоч такі узагальнений можуть відповідати дійсному станові, проте трудно їх звати нау­ковими. Наука вимагає не лише узагальнень, але і можливости верифікації. Саме факт можливости провіряти висловлену тезу відрізняє науку від журналістики і переднаукової літератури.

Якщо досі так мало науково стверджених результатів, то причина безперечно в складності і трудності науково досліджувати саме цей предмет. Психологія — наука порівнюючо молода. Щойно в другій половині минулого сто­ліття вона відокремилася в осібну науку і почала витво­рювати власні методи досліду. Тому не дивно, що перед складнішими проблемами — а до таких належить питання характеру одиниці і ще більше характеру народу — вона прямо безпорадна. Цю ситуацію добре характеризує Фарбер у своїй статті: "Дослідники, призвичаєні до експериментальних, емпіричних метод, почуваються незручно в зустрічі з проблемою національного характеру: Зате нау­ковці-публіцисти дуже свобідно подають свої імпресіоні­стичні враження і узагальнення" (L. Faber: Тhе Ргоblem оf Nаtional Character: а methodogical analysis. В “Journal of Рsусhology", Осt., 1950. USА).

В обличчі такої ситуації деякі мислителі доходили до висновку, що національний характер взагалі не Існує, що це один із небезпечних мітів чи ілюзій (Н. Fyfe: Тhе illusion оf Nаtional Сharacter. London, 1946). А.Шойенгауер також висміював всякі намагання відшукувати Національні особ­ливості народів. (З "Афоризмів":"...людська обмеженість, злочинність і погань виявляються в кожній країні в іншій формі і це звуть національним характером,. Кожна нація глузує і всі мають рацію"). Інші мислителі вважали, що національний характер — це своєрідна духова атмосфера, яка всюди проникає, якої присутність відчувається, проте її дуже важко окреслити поняттям. На думку Ґ.К.Честертона, душу народу важко визначити так, як важко є визначити якийсь запах, хоч його кожний сприймає.

Справді, незважаючи на всі спрощування, на розбіж­ності в оцінках і навіть на використовування поняття національної психіки для винищування власного народу або принижування інших, треба прийняти, що щось таке як національна психіка таки існує. Бо як інакше пояснити собі якийсь неповторний характер культури даного на­роду, його літератури, його мови, його фольклору і навіть архітектури? Було б навіть дивно, якби етнічна група людей, які від сталіть живуть разом, однаковим способом життя, за одними звичаями і традиціями, які прагнуть до тих самих ідеалів, зазнають впливу того самого підсоння та історичної долі " не Витворили чогось спільного у Своєму способі думання, відчування і поведінки.

Важливо Здати собі справу, що вважаємо національним характером. Згадуваний Г. Файф наводить низку прикла­дів змінливости опінії про вдачу англійців, французів, німців та ін. на доказ, що національний характер —це ілюзія, що він взагалі не існує. Тим часом він доказує лише, що цей характер змінявся протягом історії. Ніхто не повинен вважати національну психіку як щось незмін­не, "вічне" (з такого засновку виходить саме Г. Файф). Як характер одиниці зміняється повільно, а часом приспішено, так теж, треба припускати, діється з психікою народу. Також годі вимагати, щоб національний характер був чимсь гармонійним, без унутрішніх протиріч. Навіть ха­рактер одиниці не є вільний від унутрішніх антагонізмів і суперечностей. Що ж говорити про характер групи, де існує більша розпорошеність елементів і де бракує того інтеґруючого фактора, яким є свідомість одиниці, її "я". Про національний характер говориться в такому сенсі, як про характер краєвиду, в якому є різні об'єкти» але попри те може існувати якась єдність, Трудно теж сподіватися, щоб кожний член етнічної групи відзеркалював повністю національні риси. В одного їх більше, в другого менше, а втретього можуть бути протилежні. Йдеться завжди про риси більшости народу.

Національний характер вказує на той окремий спосіб думання, відчування і поведінки, яким відрізняються члени однієї суспільности від іншої.

II

Як представляється справа дослідження вдачі україн­ського народу? Не зупинятимемось тут на давнішніх характеристиках українців, подаваних переважно чужи­нецькими мандрівниками, ані на доглядах М. Костома­рова, І. Нечуя-Левицького з минулого століття чи В. Липинського та інших із наших часів. Їхні поодинокі спостереження цікаві, глибокі і напевно частинно правдиві, але всім їм бракує емпірично-наукового підтвердження і верифікації. З теперішніх дослідників цього питання звернемо увагу на спробу О. Кульчицького з'ясувати характер українського народу (Енциклопедія Україноз-навства, стор. 708-718, і курс "0снови філософії і філсофічних наук", вид, Іиститут Заочного Навчання, стор. 148-166, на циклостилі). Це найповніша досі спроба з'ясувати всі можливі чинники, які могли виливати на формування національної психіки українців, і вказати теж, в якому напрямі це впливання могло відбуватися. Тому, що спроба Кульчицького найповніша, спинимося дещо довше над нею. Ці завваги служитимуть уводом для з'ясування одного методологічною підходу, що цілковито випав з уваги, дослідника. Тим часом той підхід, що саме в останньому десятиріччі розвинувся в ЗДА, відкриває справді широкий шлях для емпіричного дослі­дження такої складної проблеми, як національний ха­рактер.

Поки приступити до з'ясування тез О. Кульчицького, звернемо увагу ще на іншу спробу вияснити деякі націо­нальні особливості українців. В.Янів намагається вияснити т.зв. український індивідуалізм на основі біологічних фак­торів (Доповідь на науковій конференції НТШ в Римі, грудень 1953, передрукована у Визвольному Шляху, травень, червень 1954). На думку В. Янова, в українців існує сильний гін (інстинкт) до самопіднесення і малий інстинкт до підпорядкування. Звідси і наш індивідуалізм. Такий підхід називають біологічним підходом, бо оперується в ньому біологічними поняттями (інстинкт, гін), але в спосіб досить довільний, суперечливий точним методам біології. Бо як ствердити, що в біологічному вивінуванні українців такі інстинкти існують і докладно в визначеній пропорції, а зате в інших народів, напр, росіян, справа мається якраз навпаки (сильний інстинкт підпорядкування і малий ін­стинкт до самопіднесення)? Взагалі вважаємо спробу по­яснювати національні особливості народів їхніми окреми­ми інстинктами хибною.

О. Кульчицький виходить від стверджень українських фізичних антропологів (Ф. Вовка, І. Раковського, Р. Єндика) про расову будову українського населення і підпо­рядковує домінуючим расам в Україні (динарській і остійській) окремі, психічні характери. Що раси і біологічні типи існують, немає сумніву. Але чи існує расова психо­логія? Американські дослідники заперечують її всупереч переконанням американського загалу, да речі дуже враз­ливого на проблему раси. "Американські дослідники у величезній більшості" вважають, що досі не доведено, щоб "різниці поведінки між різними расовими і етнічними гру­пами були біологічного походження". "З малими винятками такі різниці можуть бути і їх пояснюють на основі історичних і культурних умов, змін в обставинах, у вихо­ванні і досвідах". Не зважаючи на всі зусилля спопуляри­зувати оці висліди дослідів, — "рідко де існує така прірва між науковою думкою і загальним переконанням"

(О. Кlineberg: Rасіаl Рsyhology у збірнику: R. Linton, "Тhе Sсіеnсе of Маn іn thе World Crisis", — Вид. Соlumbia Univ. Ргеss, 1945).

Наші знання біологічних спадкових факторів у людей замалі, щоб запевняти, що разом із спадковими рисами зовнішньої будови передаються у спадку відповідні Їм кон­кретні, психічні риси. Відомо, напр., що пігментація шкіри зумовлена впливами підсоння. На півночі біла шкіра є корисніша в боротьбі за існування, бо помогає абсорбувати в більшій кількості слабе соняшне проміння, ї навпаки в тропікальних околицях темна шкіра має більшу вартість для життя, бо вона не допускає до надмірного і тому шкідливого прийняття променів і тепла. Одиниці, що були краще достосовані до таких кліматичних умов, мали біль­ші шанси втриматися при житті в тих районах. Навівши цей приклад, цитований вгорі автор підкреслює, що нема ніяких підстав думати, що такі зміни з піґментації шкіри призвели до змін у характері людей.

Треба теж собі пригадати, що людські раси, чи пак підраси білої людини, такі змішані, що ледве можна у когось говорити про чисту расову, біологічну спадщину. Р. Єндик вказує, що динарський тип в Україні має багато домішок нордійських. середземноморських і остійських, Це все щодо зовнішньої будови тіла, яку можна змірити і порівняти. Але як ствердити, що означають ці домішки для душі людини? Які психічні риси, типові, напр., для нордійської раси, чи остійської, домішалися до психіки динарця? А якщо нема чистих рас, звідки можна акати, яка психічна структура відповідає кожній расі?

Але навіть якщо б прийняти, що існують основні расові різниці в психіці людей (паралельні до різниці в будові тіла), то ще треба звернути увагу на дію інших, сильніших факторів, які Іноді цілковито прикривають їх. Американ­ський антрополог К. Клюкговн стверджує у своїй "Антро­пології", що "японці, вроджені і виховані в ЗДА, зокрема ті, що виростали відокремлено від будь-якої численнішої японської колонії, подібніші до своїх білих сусідів, ніж до своїх батьків, вихованих у Японії" (розділ 2). Якщо наявні в них расові різниці, то хіба лише в будові обличчя, чи інших анатомічних особливостях, а не в психічних реак­ціях. Саме існування американської нації і соціальної аме­риканської ментальности та вдачі доказує, що біологічні дані можуть бути прикриті Іншими впливами. Можна ще питатися, чи українець, напр. нордійської раси, більш подібний до англійця того самого расового типу чи до українця середземноморської раси. Без сумніву, подібність між обома різнорасовими українцями більша. Все це до­казує, яке мале значення має расовий чинник у визначу­ванні національної психіки.

Крім біологічного (расового) чинника О. Кульчицький наводить ще ряд інших факторів оточення, які доповняли формування національної психіки українців. Він розрізняє такі групи факторів: геопсихічні (вплив підсоння, краєвиду і характеру природи в Україні як цілости), історичні (спільність історичної долі народу, що живе на "межі"), соціопсихічні (соціяльна структура української суспільности з перевагою селянства), культурно-морфічні (прина­лежність української культури до європейського культур­ного кола, периферійний характер цієї приналежності) і глибинно-психічні (комплекс меншевартості, окремі архетипи в колективному підсвідомому).

Немає ніякого сумніву, що всі ці фактори впливають на ментальність і вдачу народу. Який це вплив у конкре­тному, це з'ясовує О. Кульчицький переконливо у своїй тонкій феноменологічній аналізі. Однак переглядаючи ли­сту цих факторів, маємо відчуття, що тут чогось бракує. Мається враження, що всі факторії діють як якесь фатум; одиниця є тільки пасивним рецептором їх впливання. Одні з них незмінні (географічне положення, клімат), інші змі­нюються дуже поволі і лише релятивне (історична доля, соціяльна структура і ін.). Виходило б, що вдача і мен­тальність народу змінюється в дуже повільному ритмі. Але спостереження доказує, що крім порівнюючи сталих рис у вдачі, є такі, що виступають лише в якийсь істори­чний період. На цей факт змінливости вдачі вказує швей­царський соціолог В. Репке. Він наводить кілька письмен­ників минулого століття, які вихвалюють доброзичливість, поміркованість, богобоязливість німців. Так думали навіть французи про своїх східніх сусідів. Якою іншою була їх думка про німців Третього Райху?! На думку В. Репке, в духовному розвитку німецького народу стався якийсь перелом. Він намагається його з'ясувати в книжці, присвя­ченій "Німецькому питанню" (W. Röрkе, "Dіе deutche Frage", Zürісh, 1945). Відомо також, що англійці ще в 17 столітті були відомі як нарід неспокійний, ворохобний, а французи хвалилися своєю лояльністю королям, стабіль­ністю своїх інсттуцій. А які зміни наступили пізніше! Таких прикладів змін вдачі народів протягом їхнього істо­ричного розвитку є багато.

Можна теж думати, що в ментальності українців на­ступив також своєрідний перелом на початку 20 стол., навіть не враховуючи теперішнього совєтського експери­менту, що має очевидно свій вплив. Порівняти, напр., консервативно наставлені галицькі покоління кінця 19 стол. з їх глибоко вкоріненим почуттям громадського порядку, дисципліни, лояльности, з їх розумінням вартости повільних змін і еволюції, — з їхніми революційно-наставленими внуками 30-х і 40-х років 20 стол. Подібний перелом стався напевно і в Придніпрянській Україні. Є очевидним, що нова національно-політична свідомість на­роду має величезний вплив на його ментальність і пове­дінку. Але до яких факторів з листи О.Кульчицького за­рахувати ці процеси?

Інше питання, яке в спробі О.Кульчнцького не має вияснення, — це як передаються національні риси з по­коління в покоління. Напр., вплив підсоння, пейзажу, свідомість історичної долі, приналежності до європейського культурного кола чи комплекс меншевартости — все це особисті переживання одиниці, яких батьки не можуть передати в прямий спосіб своїм синам. Виходило б, що вплив тих факторів відбувається тільки у відношенні до кожної одиниці. Отож діти емігранта, що живуть за кор­доном серед української колонії, мусять бути цілком інші, бо на них не впливає цілий ряд чинників (геопсихічних, історичних, ін.). А може, дещо з національних рис таки буде передане батьками? Яким шляхом?

Всі ці питання доводять нас до зв'ясування отого згаданого вже методологічного підходу, який допомагає від­повісти на них і доповняє нарис О. Кульчицького про характерологію українського народу. Заповняючи прога­лину в цьому нарисі, він творить неначе ланку, що спо­лучує дію всіх факторів.

Йдеться про окремий напрям т. зв. культурної антро­пології. Як відомо, антропологія, тобто наука про людину, як цілість і її становище в світі, розділяється на дві великі галузі: на фізичну антропологію, до якої входять м. ін. расова, конституційна антропометрія, палеонтологія (тобто опис перших людей) і культурну антропологію, що обій­має: етнографію (опис звичаїв народів), етнологію (порів­няльні студії народів), соціяльну антропологію (студії соціальних процесів і соціяльних структур) і в кінці окремий напрям, що студіює взаємини між культурою як цілісно і структурою особистости. Цей останній напрям звуть соціяльно-культурною антропологією, і про нього буде мова.

Основним поняттям є тут поняття культури. "Одним а найважливіших наукових розвитків модерних часів було визнання концепту культури" (R. Linton, The Cultural Background of Personnality. 1947).

Цей поділ антропології ми подали за К. Клюкговном, що підпорядкував під антропологію багато самостійних наук. Правильність такого поділу наук не обговорюватимемо тут, бо він сам собою має. другорядне значення для нашої статті.

Йдеться не про популярне розуміння культури як здій­снення на якомусь рівні релігійних, моральних, естети­чних, політичних вартостей, але культури в сенсі антро­пологічному, тобто якнайширшому, як щось ціле, яке творить усю "соціяльну спадщину людини". "Для антро­полога простий горщок до варення є так само продуктом культури, як і соната Бетховена" (С. Кluckhohn а. W.H. Kelly; Тhе Соnсерt of Culture в збірнику: R. Linton, Тhе Sсіеnсе of Man...). Ці три автори подають у своїх вгорі згаданих працях такі дефініції культури в антропологі­чному сенсі: "Культура — це конфігурація завченої пове­дінки і наслідків цієї поведінки, яких складники є втри­мувані і передавані членами окремої суспільности" (R.Linton, Тhе Сultural Background, стор. 21).

Або: "Культура — це ті історично створені селективні процеси, які керують реакціями людини на зовнішні і внутрішні побуди" (вияснювальна дефініція) і "культу­ра — це історично витворені форми життя (висловлені виразно і невисловлені), раціональні, ірраціональні і не­раціональні, які існують в даний час як потенційні на­прямні для поведінки людей" (Описова дефініція: С. Кluckhohn а. W.H. Kelly, стор. 84 і 97).

Важне в тих дефініціях те, що в понятті культури не йдеться лише про матеріальні об'єкти, витворені людьми (матеріяльна культура), але про умово-психічні процеси і акти, які доводять до творення таких об'єктів, йдеться про поставу, про норми і форми реакції людей якоїсь соціяльної групи на зовнішні і внутрішні побуди (напр., на власні інстинктовні потреби та імпульси). К.Клюкговн у різних місцях своєї "Антропології" пише про культуру як про "стиль життя", як все те, що оточує людину і було створено людьми або, як висловлюється Р. Бенедікт, "культура — це все те, що об'єднує людей". Він вказує, що культури як такої не видно, бо вона своєрідна абстрак­ція. Те, що бачимо — це деякі постійності в поведінці групи, зв'язаної.традиціями і якоюсь сумою знань, які передаються з покоління в покоління для майбутнього використання. Вирахувати всі особливості поведінки, ду­мання, звичаїв і п. ще не значить знати дану культуру. Дві різні культури можуть мати той самий інвентар і бути різні. Йдеться про становище кожного елементу в цілості, його інтенсивність, його вагу і частість появи. Кожна культура з зрізничкованою цілістю, якою склад­ники себе взаємно зумовлюють.

III

Антропологи могли ствердити, що люди доосновно змі­няли свою ментальність, свою поведінку і свій характер, коли змалку з якихсь причин виховувались в іншій куль­турі. Ми вже згадували про спостереження К.Клюкговна серед японських дітей. Цей сам автор наводить один дуже ілюстративний приклад. В Америці зустрів він одного свого земляка, що не знав англійської мови, ні американських звичаїв, які, до речі, його дуже дивували. "Расово" чи, біологічно він був американець. Його батьки були протестантськими місіонерами, що працювали на місії в Китаї. Після передчасної смерти батьків, його самого виховувала одна китайська родина в якомусь китайському глухому селі. Всі, що його пізнали пізніше в Америці, бачили в ньому більше китайця, як американця. "Ні його сині очі, ні ясне волосся не робили такого враження, як його спосіб ходження, типові для китайців рухи рук, вираз обличчя і спосіб думання". Отож, — каже Клюкговн, — "біологічна спадщина була американська, але культурний вплив ки­тайський". І цей останній виявився сильнішим, бо спону­кав його повернутися до Китаю напостійно (С. Кluckhohn, Тhе Antropology).

"Чому китаєць не любить молока, ні молочних продук­тів? Чому японець вмирає добровільно у самогубній атаці "банзаї", що виглядає для американця безглуздям? Чому деякі нації дотримуються лінії батьківської, інші материнської, а деякі обох? Певно, не тому, що різні народи мають різні інстинкти, чи тому, що були призначені Богом або долею мати інші звичаї, ані не тому, що клімат інший у Китаю, Японії і ЗДА. Часом здоровий глузд дає відповідь найбільш зближену до відповіді антрополога: "бо їх так виховано". Поняття "культурної антропології хоче визна­чити цілий спосіб життя народу, соціальну спадщину, яку одиниця отримує від свого народу. Можна окреслити куль­турою ту частину спадщини, яку було створено людьми" (С. Кluckhohn, Тhе Antropology, розд. 2).

З другого боку, доглибинна психологія і психіятрія ствердили, що структура особистості, зокрема її настанова до світу, до життя, до інших людей витворюються підо впливом переживань у ранньому дитинстві. Під час пер­ших п'ятьох років життя кладуться основи для пізнішої постави в житті: для оптимізму, для довір'я до себе і до життя або песимізму й зрезиґнованости. Так само типи емотивних стосунків дитини з батьками, з братами і се­страми та іншими членами рідні стають прототипами май­бутніх відношень дорослої людини до шефів, до підвлад­них, до авторитетів, до приятелів, до своєї дружини, до жінок і п. Значить, родина — це основне "міліє", середо­вище, що формує характер, вдачу людини. Життя в лоні родини в перших роках земного існування дає ключ для зрозуміння структури характеру, для зрозуміння як то численні почувальні конфлікти малої дитини доводять до витворення своєрідних рис характеру, які проявляються в спеціяльній поведінці. Ці переживання раннього дитин­ства звичайно забуваються, але їхні сліди в півсвідомому діють і керують поведінкою дорослої людини. За останніх 50 років доглибинна психологія досить докладно описала всі ці динамічні процеси випинання ранніх переживань на особистість людини.

Тепер лишалося сполучити висліди двох наук: доглибинної психології про вирішне значення раннього дитин­ства на формування вдачі, і висліди антропологічних, описових студій про вплив культури на поведінку і характер етнічних груп. Можна припустити, щотак. як особисті при­кмети характеру людини створюються в ранніх роках, так теж вплив культури на харктер людини рішається головною мірою в тому самому часі, бо йдеться про один виховний процес, зумовлений культурним середовищем групи.

Досліди Р. Бенедікт про японський характер, Маргарет Мід про мешканців Балі і американців доказали, що не расові, але культурні впливи, передавані через родини, оформлювали ментальність і вдачу тих народів. Усім впа­дають в очі такі риси японського характеру, як велике почуття обов'язку, послух, зрозуміння для ієрархічности, культ батьків, брак спонтанности, бо все життя мовби скуте обрядовими приписами. Але час від часу приходить до суперечних впливів: до вибухів афектів, непослуху, до особливої схильности до змислових насолод. Р. Бенедікт пояснює ці риси на основі японського виховання дітей. Японська родина побудована гієрархічно: в тому самому домі живуть звичайно три покоління. Найбільшу владу має чоловік першої генерації, тобто дід, на другому місці стоїть батько. Від дитинства японець призвичаєний бачити свого батька в безумовному послуху своєму батькові (тоб­то дідові дитини), і він приймає ту саму поставу супроти свого батька. Авторитет батька для дитини бездискусійний і абсолютний. Однак цю строгу дисципліну не застосову­ється до японських дітей зразу. Перших кілька років ди­тину виховує мати, яка щедро її кормить грудьми не раз аж до 2-3 року життя. В тому віці немає ніяких обмежень для дитини, зокрема в її іграх. Сексуальна цікавість, такі ж ігри і онанізм проходять без уваги дорослих. Ці два відтинки життя японської дитини віддзеркалюються в та­кому суперечному характері японця (з одного боку, сувора дисципліна і,:і другого, тенденція до змислових приємностей).

Р.Бенедікт натякає, в який спосіб могла постати така структура родинного життя японців. Феодальна система в Японії тривала дуже довго і збереглася навіть у добу індустріялізації, яка — інакше ніж в Европі — не принесла демократизації життя. В феодальній системі місцевий фе­одал послушний вищому за себе, а той ще вищому, і так аж до цісаря. Етос японської родини віддзеркалює лояль­ність васалів до феодалів. Сліпий послух, підкреслювання особистої чести, войовничі риси також типові європейсько­му феодалізму середніх віків. Японське виховання вихо­вує, так би мовити, дітей для такого суспільного уладу. Зате надмірна свобода японської дитини в перших роках життя під опікою матері вможливлює опісля дорослому японцеві витримувати всякі соціяльні обмеження, бо доз­воляє розряджувати свобідно його гони. В такий спосіб встановляється психічна рівновага: вона вможливлює японцям жити в такій суворій дисципліні ціле життя.

Існують також подібні студії про американський ха­рактер, з яких мабуть найбільшу вартість має праця Маргарет Мід. Але тут немає місця їх обговорювати.

Ці приклади доказують, що риси, типові для даної нації, є зумовлені духом родини, який сам є зумовлений усією соціяльною структурою і культурою суспільности. Національний характер випливає прямо із способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх років.

"Антропологія доказала, що типові для народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в родинному житті, які панують в даній культурі. Те, що німця робить німцем, американця — американцем, а японця — японцем, це складний вплив тих рис, які від­різняють японську, американську і німецьку родини", — пише відомий психоаналіст Франц Александер (Franz Аlехаnder, Рsусhiatrische Pгорhylaxe gеgen dеn Кгіеg. У збірнику: М. Рfisteг-Аmmende, "Dіе Рsuсhоhуgiеnе", Веrn, 1949).

Виховання в родині треба розуміти якнайширше. Не йдеться лише про ясно накреслені виховні цілі у свідомості батьків, ані про конкретні вказівки й поради дітям, але про цілість трактування дітей дорослими, зокрема батька­ми. Вони є носіями певних норм, традицій даної культури. Людська істота родиться з певними інстинктовними тен­денціями і потребами. Між ними найголовніші: потреба їди, пиття, любови, тенденція здобувати й опановувати предмети зовнішнього світу (агресивність). У кожній куль­турі інший підхід до цих потреб, їх інакше регулюється, кожній із них надається іншої ваги в цілості життя. У висліді ці потреби проявляються в різних формах поведін­ки дорослої людини, що надає їй особливого стилю. Тому для витворення окремого характеру людини таким важ­ливим є спосіб кормлення дитини від першого дня життя, опісля спосіб приучування до чистоти, засоби, яких ужи­вають для вкорінення добрих привичок, чи є це кари, страх, чи нагороди, і в яких формах. Важливим є для долі людини, який вплив мала мати і який батько, яке стано­вище кожного з них в цілості родинного життя, які взає­мини між ними самими і п. Відомо, дитина не лише втілює ("інтроєктує" або "інтерналізус" — за технічними висло­вами) заборони і доручення батьків, які стають у той спосіб частиною її морального сумління, але намагається іденти­фікувати себе з одним з батьків. З "інтроєктованими" батьками входить у душу дитини культура суспільности як своєрідний стиль життя чи підсвідома система варто­стей, яку персоніфікують батьки для дитини.

Крім впливу через переживання дитини в ранньому дитинстві в зустрічі її з дорослими (батьками), культура впливає і протягом пізнішого життя одиниці. Доросла лю­дина знаходиться в різних ситуаціях, що вимагають рі­шень і реакцій. Культура підсуває їй традиційні форми і відповіді на ситуації. Вона також вказує, які прикмети людини найбільш цінені чи найбільш успішні в даній групі, який є панівний ідеал людини, які норми її пове­дінки і т.н. Доросла людина достосовується до них, змі­нюючись сама. Однак треба підкреслити, що вплив куль­тури п пізнішому віці відбувається більше на поверхні психічного життя. Вплив, що його зазналось у перших роках життя, оформив глибинні і тривалі прикмети.

Дата добавления: 2015-05-26