Мова і раса

В розділі про націю та расу йшлося про так зване арійство, що під впливом расизму стало свого роду офіційною націософією сучасної Німеччини. Ця на­ука про арійство і аріїв видається за найчистішу расо­ву філософію історії. Насправді ж арійство - поняття не расове, а мовне. Засновано воно на мовному спо­рідненні головних груп європейського населення. На початку XIX ст. (1816) німецький лінгвіст Фр. Бопп (Рг. Ворр) констатував, що більшість європейських мов (від античних до сучасних), а саме: грецька, ла­тинська, кельтська, латвійська, литовська, албанська й слов'янські, балтійські, німецькі, романські мови -утворюють генетичну спільноту з деякими азіатсь­кими мовами, такими як санскрит, іранська та вір­менська, й що всі ці мови походять від однієї спільної прамови. Ця мовна спільнота згодом була названа “арійською”. Німці її здебільшого називають індо-німецькою.

Від ідеї арійської прамови зроблено крок до ідеї арійського пранароду. В такий спосіб факти мовно-культурного порядку були переведені в етноантропо-логічну сферу, а між мовою і расою встановлено пев­ний органічний зв'язок. Одним із фундаторів мовно­го арійства був славетний оксфордський філософ

Макс Міллер. Спробу етнографічної класифікації на­родів на підставі мов зробив видатний віденський вче­ний Фр. Мюллер в своїй “Етнографії”, що з'явилася в 1876-88 роках і знайшла жвавий відгук у науково­му світі. Природу арійства з наукового погляду все­бічно з'ясував О. Шрадер (О. Schrader) у “Die Іndogermanen”(1911).

Та незабаром виявилася помилковість арійської теорії як расової. Стало зрозумілим, що раса і мова -різні речі, які не слід плутати чи змішувати. Каменярі арійства змушені були рішуче опротестувати фаталь­не непорозуміння на цьому грунті. М. Міллер, ска­жімо, заявив, що “для мене етнолог, який говорить про “арійську расу”, “арійську мову”, “арійські очі та волосся”, - такий же великий грішник, як і мово­знавець, який веде мову про довгоголовий словник або короткоголову граматику”. Його віденський ко­лега Фр. Мюллер не менш рішуче проголосив, що “раса - це порожня фраза, звичайне шахрайство”. К. Гартман стверджує, що “так звані арійці ніколи не існували як примітивний народ, це - винахід кабі­нетних вчених”. Так само й на думку Віхрова, не від­найдено й місце фактичного осідку арійців. Навіть ве­ликий прихильник арійської теорії чеський мовозна­вець проф. В. Фляшганс мусив констатувати, що “про цей великий народ (тобто арійців - О. Б.), найзнач-ніший для історії людства, історія не говорить нам аб­солютно нічого: ні про людей, з яких він складавсь, ні про його культуру, ні про місце первісного осідку, ні про давні мандрування. Все, що ми знаємо про цей народ, відоме нам лише на підставі мови”. Можливо, занадто різко, але цілком справедливо кваліфікує арій­ство Б. Фіна, визначаючи його як “арійську хворобу” чи навіть “арійську брехню”. На його думку, в історії “людських помилок ця доктрина посяде колись по­чесне місце й стане важливим доказом того, як одна­ково легко можна обдурити фахових вчених і про­фанів”. Професійно аналізує це питання французький лінґвістА. Мейє...

Він також твердить, що раса не має нічого спіль­ного із мовою, бо це явище стосується різних катего­рій - природної та культурної. Характерні типи Євро­пи, - підкреслює він, - доліхоцефальний русявий, аль­пійський та середньоморський, - не мають чітко ви­значених кордонів, які розмежують мовні типи”. А. Мейє застерігає проти того, щоб поширювати прикметник “арійський” на європейські народи, вжи­вати його стосовно людини, яка говорить слов'янсь­кою або романською мовами... На думку цього мо­вознавця, арійцями можна називати тільки північно-західних індусів або іранців (персів).

Як бачимо, мову не слід плутати із расою. Адже, по-перше, це різні речі, й, по-друге, так зване сучасне арійство в Європі, головним чином в Німеччині, не має жодних підстав як расових, так і мовних. Арійст­во - ідеологія суто політична, що лише зовні замаско­вана псевдонауковою оздобою.

Висновки

<...> Можемо констатувати, що хоча мова й не є абсолютною ознакою нації, проте і в кожнім разі це надто типова її прикмета, яка відіграє велику роль в історії та житті народу, сприяє поглибленню наро-дотворчого процесу. Має рацію проф. В. Фляйшганс, коли пише, що “історія народу, його моральні та правничі погляди тощо, - все це цілком заховане в мові; нічим іншим, аніж через мову, не передається у спадок минувшина і спільний набуток нації; в мові зосереджено все без решток, чим народ жив і що пе­режив”.

Так виглядає націогенетична функція мови в іс­торичній ретроспективі. Не менш важливе її суспільне значення в теперішній час. Завдяки мові нація об'єд­нується і викристалізовується в громадську спільно­ту. Як слушно відзначили М. Вебер та А. Мейє, ак­тивно сприяє цьому процесові новочасна демократи­зація політичного життя. Згідно А. Мейє, “немає нації, котра не прямувала б до розвитку своєї власної мови;

мова животіє там, де вона не знаходить підтримки в національному почуванні”. У зв'язку із демократиза­цією громадського життя “боротьба за мову є сим­волом боротьби за владу” (А. Мейє). Отже, в процесі самовизначення народу мова постає вирішальним чинником етнополітичного характеру. Рідна мова -це міцна зброя поневоленого народу у визвольній боротьбі.

Дата добавления: 2015-05-26