Нація і мова

Багато дослідників визнають мову за безсумнівну ознаку нації. Дехто навіть ототожнює націю з мовою. К. Каутський, наприклад, вважає, що нація - це “мов­на спільнота”, модерна ж нація - це “спільнота лі­тературної мови”. Шведський соціолог Р. Челлен гадає, що народотворчий процес досягає своєї верши­ни тоді, коли народ витворив свою самостійну мову. Український дослідник В. Тимошевський, автор роз­відки “Мова і національність” (1912), визначає рідну мову за критерій культурної своєрідності й вартості нації. Чесько-єврейський націолог Б. Клінберґ в роз­відці “Народ і національність” (1919) підкреслює, що “мова творить своєрідність народу: народ мусить мати свою рідну мову, інакше він перестає бути на­родом. Ця правда - непохитна, бо не припускає ви­нятку, адже та обставина, що народ не має своєї рід­ної мови, є доказом і наслідком того, що він втрачає ознаки народу”. Мушу зазначити, що автор наведе­ної цитати - єврей, який не вважає євреїв народом, бо, мовляв, вони не мають своєї мови й мовно асимі­лювалися. Ця обставина, як і негативне ставлення Клінберга до сіонізму, психологічно пояснює його ро­зуміння взаємин між мовою і нацією. Зрештою, воно характерно для націософії XIX століття, має давню

традицію.

Такий підхід захищали не лише видатні мово­знавці, психологи, історики та соціологи, але його приймали з великим захопленням й молоді народи, що прокинулися до нового національного життя на початку минулого століття. Коли йдеться про тради­цію, то можна згадати відомий вислів німецького по-ета-міннезинґера кінця XII ст. Вольтера фон Фогель-вайде про те, що німецький народ поширений скрізь, де й “як далеко звучить німецька мова”. Ідеолог слов'янських взаємин Я. Коллар також вважав рідну мову за істотну ознаку нації, а <...> В. Ганка твердив, що “народи не вмирають доти, доки живе їхня рідна мова”. Цілком природно й зрозуміло, чому каменярі національного відродження звертають свою увагу на мову, прагнучи відновити і зробити її придатною для літературного вжитку навіть тоді, коли ще навіть самі не вірять в успіх почину, як, скажімо, Павловський, який писав про граматику української народної мови, що, згідно його думці, вже була “ни живой, ни мерт-вьій язьік, типу исчезающего наречия”. М. Максимо­вич, М. Костомаров і навіть П. Куліш не вірили в май­бутність української мови як літературно-культурної. Скептиком відновлення чеської мови був патріарх славістики Й. Добровський, сумніви щодо цього мав і перший її новочасний лексикограф Юнгман. Таку зневагу стосовно рідної мови можемо констатувати на початку відроджень у каталонців, фламандців, про­вансальців тощо. Проте ця зневіра якось дивно по­в'язувалася з непохитною вірою в те, що шлях до вос­кресіння народів прийде через відродження рідної мови. Цю непереможну віру символічно висловили фламандці, коли у своїх “Просвітах” висували про­грамове гасло: “Мова - це увесь народ”. Далматинські хорвати, які були практично двомовні, бо розмовля­ли хорватською вдома, італійською на роботі, розріз­няли своє ставлення до мови, називаючи першу з них “мовою серця”, а другу - “мовою праці”.

Дата добавления: 2015-05-26