Території у світлі націології

ЕЛЕМЕНТИ НАЦІЇ

Питання території в процесі виникнення і творен­ня нації ще остаточно не з'ясовано націологією і ли­шається дискусійним. Суперечка йде про те, чи мож­на вважати територію об'єктивною ознакою або прик­метою нації? Чимало давніх і сучасних дослідників нації це заперечують. Наприклад, Ф. Й. Нойман у пра­ці “Народ та нація” пише з цього приводу: “Те, що стосується... спільноти осідку чи тієї спільноти “гео­графічної підвалини”, яку мають на увазі більшість дослідників, а серед них Манчіні та Маміямі, то не тільки різні нації в багатьох випадках живуть на цій самій землі поруч, проте можливо, що саме їхня на­ціональна відмінність позбавляла ці народи спільно­го осідку. Бо саме те, що властиво народам, спонукає їх у багатьох випадках до нарізного розселення, опа­нування віддалених гірських чи побережних округів. Як німці, що завдяки своєму активному маринізму від-давен оточували Північне море, так і греки освоюва­ли південні моря Європи. Німці відштовхували кельт­ські, північно-слов'янські й латвійські елементи в се­редину країни, греки ж - південнослов'янські і ту­рецькі. І так само, як в даному випадку, це викликала національна здатність і нахил до мореплавства, в іншому разі це могли спричинити своєрідна безтур­ботність чи особливий національний хист, наприклад, до гірництва. Рівнина була полишена в слов'яно-ні-мецьких прикордонних смугах здебільшого слов'янам, гори ж стали німецькими, бо німці виявили більше хисту до опанування важкого гірського господарю­вання і до вживання плугу як в горах, так й в долині”.

Нойман як націолог в своїх дослідженнях виходить передовсім від нації. Тому територія не є для нього самостійною національною ознакою, а об'єктом на-родотворчих впливів з боку національне сформова­ного населення.

Так само і єврейський націолог X. Житловський заперечує територію як визначальну національну оз­наку. Покликається він на кочові племена, вбачаючи у цьому доказ можливості існування національності без території. Та, головне, він має на увазі циган і євре­їв як типово атериторіальні народи. Однак аргумен­тація цього дослідника непереконлива. Щодо кочо­вих племен Житловський помиляється антропогео-графічно. Чеський географ проф. В. Дворський захи­щає у своїй розвідці “Народ і земля” (1919) протилеж­ну тезу, підкреслюючи, що “народ виникає і розвива­ється під впливом життєвих умов, які дає йому земля:

певні здатності і властивості лише в процесі довгого перебування стають спадковими”, тобто немає тако­го космополітизму, аби скупчення людей, змінивши свій осідок, стало отак просто мешканцем на новій землі. Він слушно зауважує, що кочовий народ не менш пов'язаний з територією, ніж осілий. І розвива­тися він може тільки на певному типі землі, хоча може жити і як кочовий народ. Навіть найпримітивніша мандрівна людина зростається зі своїм пралісом чи своїм лісостепом. Цей автор підтверджує загальнові­домий факт біологічного пристосування людини до природного оточення, серед якого вона живе, тобто так званий “органічний патріотизм”.

А тепер про циган і євреїв. Це стереотипний аргу­мент націологів проти території як ознаки нації. Але, по-перше, важко говорити про циган як про народ. Це - розпорошене плем'я, яке пройшло стадії етноге-незису, однією з причин чого і був саме брак певної території. Щойно після світової війни під впливом всесвітніх національних зрушень можна запримітити деякі симптоми народотворчого процесу серед цен­тральноєвропейських циган. Та цікаво, що ці пряму­вання йдуть у парі з їхньою культуризацією і перехо­дом до осілого життя. У Чехословаччині була закладена перша національна школа, що мала успіх, в Ру­мунії передбачується скликання першого всецигансь-кого конгресу з метою порозуміння й зближення єв­ропейських циган.

Проте, приклад циган ще нічого не доводить і не може бути аргументом проти значення території як народотворчого чинника. В кращому разі, це виня­ток з правила, зрештою, так само, як євреї чи вірме­ни. Що до євреїв, то ми бачили, яким національним прокляттям, безпросвітньою трагедією стала для них безтериторіальність. Вона спричинила національну деформацію і суспільний розлад єврейського народу. Сіонізм як новочасний вияв єврейського націоналіз­му своїм програмним завданням поставив терито-ріалізацію народу Агасфера, що має бути передумо­вою їхнього націо-соціального відродження. Не слід забувати також, що перед своїм розпорошенням по світу євреї пройшли вже свій етногенезис, і що в ре­лігії вони мали національний елемент, який аж до емансипації в XIX ст. рятував їх перед денаціоналі­зацією, і це, зрештою, практично виключалось бой­котом та ізоляцією євреїв (“гетто”, “межа осілості”). Відтак єврейський месіанізм все ж був тим народо-творчим чинником, який дав євреям віру і силу для поборення еміграційного лихоліття. До речі, націо­нальна еміграція не може бути підтвердженням непри­четності території до народотворення. Нагадує про це проф. В. Старосольський в “Теорії нації”. Бо зно­ву це виняток, а не правило. В кращому випадку -доказ того, що новочасна нація, сформована націоге-незисом, позбавляється своєї національної приналеж­ності незалежно від території. Це відбувається тому, що в ній територіальний патріотизм еволюціонував до ідеопсихологічного націоналізму, не обмеженого жодними географічними кордонами, і для неї батьків­щина є чимось духовним. Все ж таки еміграція живе в постійному духовному контакті зі своєю старою бать­ківщиною, звідки черпає живі сили для свого націо­нального існування. Якщо цей контакт занепадає або уривається, то еміграція починає національне вирод­жуватися і вмирати.

Історія засвідчує, що територія є, безсумнівно, народотворчим чинником і, отже, безпосередньо од­ним із конструктивних елементів нації. Такого погля­ду дотримуються представники сучасної англійської націології, які вводять територію до дефініції нації. Наприклад, проф. Цімер вважає, що нація являє пев­ну форму колективної свідомості, особливо стосовно спрямованості, інтимності та гідності, які пов'язані з даною країною - батьківщиною (див. працю “Нація і влада”). Виходячи з такого визначення нації, інший видатний націолог С. Герберт уточнює це таким чи­ном: “Національність - це форма родової свідомості, пов'язана з даною рідною країною (Ноте-соипігу), що об'єднує людей незалежно від їхніх політичних взає­мин і поглядів, релігійних вірувань і господарських інтересів”. В цій дефініції слушно підкреслюється со­ціологічна своєрідність національних відносин та їхня перевага над усіма іншими суспільними взаєминами між людьми. Мушу додати, що серед французьких дослідників є прихильники такого підходу. Напри­клад, Р. Моніє (Моипіег) відносить націю до суспіль­них груп територіального типу. “Батьківщина, - на­голошує він, - це передовсім територія. Народ, який не має національної території, не є народом чи дер­жавою”.

Проте, взагалі доводиться констатувати, що на-ціологічна дискусія з приводу території занадто аб­страктна і науково формалістична, а відтак й методо­логічно заплутана: не розрізняється належним чином практичне від теоретичного, випадкове від типового, бажане від реального, відносне від постійного. Звідси

- велика різноманітність поглядів.

В. Дворський, захисник теорії автохтонності, який різко відрізняє тубільців від колоністів певної тери­торії, веде мову про зв'язок людини з землею, в якій народилась не тільки вона, а й її попередники, про землю, яка її годує і захищає й яка здатна викликати в уяві зовсім інші почуття, ніж звичайне перебування на якійсь території. “Народ і батьківщина - це різні наймення для означення аспектів одного й того ж по­няття. Так само, як слово “народ” відповідає уявлен­ню про суцільну групу людей, слову “батьківщина” -уявлення про суцільну географічну одиницю. Пошма­товані смуги землі не можуть бути батьківщиною ні для кого”. Таке ставлення антропогеографа у цій справі, що цілком природньо робить наголос на зна­ченні території у житті нації. Протилежної думки до­тримуються націологи-“негеографи”, як, приміром, Житловський або Ренан, які, в свою чергу, визнача­ють соціологічний характер та природу народотвор-чого процессу, відкидаючи так звані об'єктивні озна­ки нації. Як звичайно, істина лежить посередині. Чіт­ко формулює це проф. Мілюков у “Національному питанні”, виходячи з того, що ознаки національності

- умовні, й жодна з них, взята зокрема, не є необхід­ною для характеристики певної національності. Конк­ретно щодо території його думка така: “Територія, як і мова, звичайно, потрібні для утворення національності. Територія потрібна як середовище для зв'язків (середовище, суспільство), і вона мусить мати такий простір, щоб ці зв'язки (спілкування) могли б задово­льнити досить численну групу. З іншого боку, вплив території - це той вплив географічного середовища, що слугує важливим чинником змін і пристосувань. Клімат, їжа, навіть географічний краєвид, безсумнів­но, впливають на природу і психіку людини, хоча над­то важко простежити в окремих випадках наслідки цих впливів. Конфігурація гір і долин, течія рік пере-думовлюють географічний зв'язок місцевостей, за яким відбувається зв'язок народів, що заселяють да­ний географічний комплекс... Проте до того, як вияв­ляється вплив території, й утворилася під її впливом народність (етногенезис - О. Б.), вона, без сумніву, може, не змінюючись, звільнитися від зв'язку з пер­вісним місцем осідку...”.

Цими словами добре сформований гео-релятивізм в його націологічному розумінні. Такого роду гео-релятивізм визнає територію як одну із визначальних передумов народотворення, тобто вважає її етногене-тичним чинником, але не ознакою чи прикметою нації. І, зрештою, стає націологічною аксіомою те, що на­роди органічно пов'язані із землею, як це яскраво під­тверджує всесвітня міфологія, підкреслюючи якнай-інтимніші зв'язки людини із землею. Є фактом, що ко­жен народ міцно тримається своєї землі. Із цим по­в'язаний його політичний і національний патріотизм, обидва суто територіального походження. Боротьба за територію є одним із провідних мотивів людської історії. Давніше вона мала династичний і державний характер, але за новітніх часів в ній домінує яскраво національний мотив. Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти “історичних” чи “державних” на етнографічній території перших й ренаціоналізацію цієї останньої. Можна погодитись з думкою Фр. Ра-целя про те, що “народ занепадає, коли втрачає зем­лю”. Бо засуджені на смерть народи, подібно до мі­фічного Антея, відновлюють й черпають свої творчі сили з рідної землі своєї батьківщини.

Чудово змалював любов до рідного краю та хати, як прояв взаємин між людиною і землею, Гі де Мо-пассан в своєму трагічному щоденнику “Орля”, де у вступі він пише: “Я люблю цю країну і люблю тут жити, бо маю відчуття свого коріння; ці глибокі й ніжні коріння, що прив'язують людину до землі, де вона народилася й перемагали її прадіди; що прив'язують її до того, що там думають та їдять; до звичаїв і до харчів; до місцевих виразів; до вимови селян; до запа­ху землі, сіл і навіть повітря. Я люблю хату, де я виріс. З моїх вікон я бачу Сену, яка тече поза шляхом біля мого саду, майже біля мене, велику та широку Сену, що прямує від Руана до Гавра, вкрита пароплавами, які пливуть...”.

Дата добавления: 2015-05-26