Потреба координації та організації націєзнавчих досліджень

Національні питання належать до найактуальні­ших справ нашої доби. Націогенетичні процеси ви­кликають скрізь у всьому світі надзвичайно гострий політичний інтерес. Сучасна етнополітика і особливо націотехніка, на жаль, на практиці мало рахуються з наукою. Методи їхньої практики здебільшого алхі-мічні. Зайве твердити, як це не тільки недоцільно, а й просто небезпечно з погляду найближчої історичної майбутності. Завдяки цьому нація, яка виступає од­ним із визначальних культуротворчих чинників, фак­тично може стати деструктивним елементом. Вся наша сучасність занадто заполітизована. Та найбільше, мабуть, слабує на цю гіпертрофію політики післяво­єнний паннаціоналізм. Лише науковий критицизм зможе очистити його від тих руйнівних елементів, за­вдяки яким сучасний неонаціоналізм став патологіч­ним явищем у громадському житті. Патологія, зумов­лена психозом теперішнього надміру чутливого та стихійного націоналізму, також засвідчує потребу

науки про націю і вимагає раціональної координації та зосередження націологічних досліджень, досі занад­то розпорошених і здебільшого випадкових.

Конкретно це означає потребу міжнародної цен­тралізації, наприклад, організації інтернаціонально­го націологічного інституту; і в подальшому - періо­дичних міжнародних націознавчих конгресів; націо-знавчого щорічника або ще краще - спеціального на­ціологічного журналу, і зрештою - націографічної біб­ліотеки, що забезпечувала б вихід публікацій щодо актуальних національних питань.

Одне слово, доконечно потрібна якнайдоцільніша координація і організація наукової праці в цій царині і, отже, найтісніше об'єднання і зосередження науко­вих сил та установ, що працюють у цій сфері соціоло­гічної науки.

П. СКЛАДНИКИ І БУДОВА НАЦІЇ (ЕТНОГЕНЕЗ І НАЦЮГЕНЕЗ)

ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ВСЕСВІТНЬОГО ЕТНОГЕНЕЗУ (НАРОДОТВОРЕННЯ)

Нація - порівняно новітній витвір суспільних про­цесів (соціогенезису), що досі найяскравіше виявився в Європі. Соціологічне він мало досліджений. Отже, етнологія як “наука про виникнення народів, їх влас­тивості та поширення на землі” фактично цікави­лась і вивчала примітивні племена та початкові фор­ми суспільного життя. Так само робиться і в генетич­ній соціології. Антропогеографія, згідно думці проф. С. Рудницького, “насамперед покликана до всебічно­го розгляду тих груп людства, що звуться народа­ми...”, в ній з'ясовується роль і вплив природи в су­спільно-творчих процесах, етногенезис, тобто виник­нення і формування народів. Власне, ще й досі немає вичерпної наукової відповіді щодо того, як зарод­жувалися і утворювались народи, навіть історичні. Бо історія, яка також цікавилась цією справою, з'ясо­вувала ці дуже складні процеси однобічним лінеар­ним методом, маючи на увазі головним чином їхнє поступове, хронологічне чергування. Для історії по-чатки народотворення здебільшого виникали десь за присмерку міфології, патріотичних та національних леґенд. Не слід забувати, що писана історія обіймає порівняно невеликий період часу. Для європейського континенту (за винятком античної Греції та Риму) - це, власне, післяхристиянська ера. Реальна [же] істо­рія людства і процес його соціальної еволюції нара­ховує вже не одну тисячу років.

Людина і суспільство. Археологія відкрила нам людину як суспільну істоту, виправдовуючи, таким чином, відому тезу Арістотеля про людину як про “сус­пільну тварину” (зоополітикон) і водночас спрос­товуючи новітні погляди з цього приводу Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, які свою суспільну філософію виводили із помилкового припущення про асоціальний стан пер­вісної людини. Англійський філософ, автор класич­ного твору “Левіафан” (1551 р.) уявляв собі цього дикуна як розбишаку, що, наче вовк, вічно гризеться з усіма (“людина людині - вовк”, “війна усіх проти всіх”); його французький колега, автор славетного трактату “Суспільна угода”, навпаки, ідеалізував цього первісного Робінзона, якого, на його думку, здеградувала культура і громадський поступ, засно­вані від самого початку на суспільній несправедли­вості й господському визиску. “Людина народилася вільною, та скрізь вона перебуває у кайданах”, - та­ким твердженням починається “Ои Сопїгасі 8осіа1”, цей ідеологічний катехізис Великої Французької ре­волюції. Гоббс і Руссо були представниками соціоло­гічного контрактуалізму, тобто історії виникнення організованого суспільства шляхом “соціального кон­тракту”. Вони обидва помилялися щодо напряму гро­мадського розвитку. “Суспільна умова” не є його ви­хідною точкою, це радше кінцева мета. Людина, як слушно зауважив Гердер, - це стадна тварина (Нег-(Іепііег). Людське стадо - праформа суспільного роз­витку, подальшими етапами якого виступають рід, плем'я, пранарод, народ, нація. Таким чином, в соціологічному аспекті націогенезис і етногенезис уявля­ються як спеціальні (хронологічно <...> пізніші) про­яви соціогенезису, тобто суспільно-творчих процесів взагалі. Типологія як загальна схема цих процесів, зокрема в їх початкових фазах, у всьому світі майже однакова, і це свідчить про спільне походження люд­ського роду (моногенезис). Подальші й особливо вищі її форми - неоднакові на різних континентах, залежать від природи, географічного положення та історично­го процесу.

Розподіл соціогенезису і етногенезису за континен­тами. Австралія, Африка, відтак країни навкруги Рів­нини, - це зони примітивного соціогенезису та розпо­рошеної громадянської організованості. Азія - кон­тинент сталих цивілізацій та історичних народів і, отже, вищих форм народотворення. З цього погляду особливо цікаві країни, розташовані навкруги Серед­земного моря і в Передній Азії, де межують три кон­тиненти Старого Світу (Азія, Африка і Європа). Тут майже лабораторне можна вивчати процеси етноге­нези культурних та історичних народів. Прикладом насильно припиненої етногенези під впливом історії може бути доля перуанської або мексиканської циві­лізації південноамериканських тубільних народів -інків та ацтеків... Проте найвищих форм етногенези, що уособлює прогрес народотворення, досягла лише Європа.

Європа (передумови етногенези). Європа - це бать­ківщина нації. Тут процес етногенезису знайшов своє завершення в націогенезисі, тобто в утворенні модер­них націй, вивчення яких є основним предметом і зав­данням націології як спеціальної науки. В Європі ви­никли і розвинулися новочасні національні рухи. Тут від середини XIX ст. ми є свідками того могутнього і величезного процесу, що влучно був названий про­будженням або відродженням народів, і під впливом якого прокинулися до самостійного національного життя в першу чергу європейські, так звані “неісто-ричні”, народи, але який згодом на початку цього сто­ліття захопив усю земну кулю, викликаючи націо-творчі зрушення серед кольорових племен усіх частин світу. Націолог, якого цікавить механіка і динаміка націотворчих процесів, мусить, отже, якнайбільшу увагу звернути на Європу, цю робітню націогенетич-ної емпірії. В Європі найкраще можна вивчати й етно-генезис, тобто формування народів історичних і дер­жавних. Може виникнути цілком природне запитан­ня: чому саме наш континент опинився в такому особ­ливому становищі?

<...> Природа подбала про те, щоб в Європі рід

людський міг розвиватися без тяжких перепон. Її гео­графічне розташування сприяло суспільному і куль­турному [поступу] мешканців. Незважаючи на те, що джерела й початки європейської культури зосеред­жені в Передній Азії, подальший <...> розвиток через Грецію та Рим захопив Європу. Тут були витворені й вищі форми політичної і суспільної історії. Продов­жувалися також подальші етапи етногенезису, що в Старому Орієнті (наприклад, Ассірія, Вавілонія, Єги­пет тощо) або в античному світі (Греція, Рим) зупи­нився на початковому щаблі формування народів, бо тоді перед 4000-2000 роками ще не було суспільних передумов для повної кристалізації таких громадсь­ких колективів; їх внутрішні складники були замало пов'язані між собою внаслідок механічної, а не орга­нічної структури.

<...> Наприкінці першого тисячоліття нашої ери починають визначатися перші політичні контури май­бутньої Європи, і одночасно, як на західній її пери­ферії, так подекуди і в центрі її розпочалися етногене-тичні процеси, внаслідок яких впродовж майже тисячі років сформувалися сучасні європейські народи.

Чим далі на схід Європи, тим більше запізнювала­ся її етногенна стабілізація, і повільніше відбувалося утворення народів. І це тому, що тут, і особливо в пів­денно-східній її частині, передовсім в Україні, мігра­ція азіатських народів дуже затягнулась і гальмувала розвиток етногенезису. На Україні, наприклад, мігра­ція закінчилась щойно у XVIII столітті, коли у Захід­ній Європі процес кристалізації історично-державних народів був завершений, і вона стояла на порозі своєї націогенетичної фази, тобто формування модерних націй та пробудження і відродження так званих неісто-ричних, політичне і державне поневолених народів. Великою Французькою революцією (1789р.) завер­шується ця доба західноєвропейського етногенезису, і розпочинається ера націогенезису, тобто перетво­рення цих народів у модерні нації.

Дата добавления: 2015-05-26