Поняття й ознаки права

Держава, як і всяке співтовариство людей, повинне у певній мірі регулювати відносини між окремими індивідуумами, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм.

Соціальні норми – це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що обумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини (чи всього) суспільства і забезпечуються різноманітними формами соціального впливу.

У залежності від способу їхнього створення і забезпечення соціальні норми підрозділяються на: моральні, корпоративні, звичаї і традиції, юридичні (правові) норми.

Моральні норми – правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливість і несправедливість та забезпечуються, насамперед, внутрішніми переконаннями і силою громадської думки.

Корпоративні норми – правила поведінки, що встановлюються і забезпечуються політичними партіями, суспільними об'єднаннями й іншими об'єднаннями людей.

Звичаї і традиції – правила поведінки, що історично склалися і перейшли в звички людей.

Під юридичною (правовою) нормою розуміють встановлене або санкціоноване, а також охоронюване державою формально обов'язкове правило поведінки, що визначає права й обов'язки особи в регульованих суспільних відносинах. Право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм тісним взаємозв'язком з державою і напрямками впливу на суспільні відносини. Таким чином, юридичне право являє собою систему формально визначених, встановлених і гарантованих державою правил, що регулюють суспільні відносини і виступають критерієм правомірної (дозволеної) чи протиправної (забороненої) поведінки.

Кожна норма права має свою внутрішню структуру, що виражається в її розподілі на окремі елементи, тісно пов'язані між собою:

1) гіпотезу;

2) диспозицію;

3) санкцію.

Гіпотеза – частина норми права, що містить у собі умови (обставини), з настанням яких можна чи необхідно застосувати правило, що міститься в диспозиції.

Диспозиція – частина норми права, що містить у собі суб'єктивні права і юридичні обов'язки, тобто саме правило поведінки.

Санкція –частина норми права, у якій наводяться юридичні наслідки виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкції можуть бути каральними (штрафними) чи заохочувальними (позитивними).

Основними ознаками права є:

1) нормативність – право складається з певних норм (тобто правил поведінки загального характеру), розрахованих на багаторазове застосування і запропонованих для виконання кожному, хто опиниться в умовах, передбачених цими нормами права;

2) системність – усі нормативні правила повинні діяти системно, утворювати єдину несуперечливу систему норм;

3) формальна визначеність норм права полягає в точному їхньому оформленні і закріпленні їхнього змісту у відповідних нормативно-правових актах;

4) загальнообов'язковість – вимоги правових норм підлягають безумовному виконанню всіма суб'єктами, кому вони адресовані;

5) гарантованість норм права пов'язана з можливістю застосування державного примусу для втілення правових вимог у життя.

Функціями права називають основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони підрозділяються на загальносоціальні і спеціальні юридичні.

До загальносоціальних функцій права відносять:

гуманістичну – вона охороняє і захищає права людства, народу і кожної людини;

організаційно-управлінську – вона спрямована на вирішення конкретних соціальних і економічних проблем;

інформаційну – норми права інформують людей про волю законодавця;

ідеологічно-виховну – вона повинна формувати у людей певний світогляд.

Головними спеціальними юридичними функціями права є регулятивна й охоронна.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільного порядку шляхом закріплення бажаної поведінки в тих чи інших галузях суспільних відносин.

Охоронна функція здійснюється владним правовим впливом на суб'єктів правових відносин з метою забезпечення їхніх прав і свобод, недоторканності з боку правопорушників, охорони їхньої власності, захисту держави і суспільства в цілому.

Системою права називається комплекс усіх діючих юридичних норм даної держави. Правова системність держави виявляється у взаємоузгодженні і несуперечності всіх правових приписів. А упорядкованість значної кількості всіх діючих норм проявляється в їхньому розподілі за галузями права.

Галузь права –це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин. Усі галузі права поєднуються в єдину систему права, що визначає свободу й обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

В залежності від місця і ролі в правовій системі суспільства галузі права підрозділяються на основні і комплексні.

Основні галузі –створюють фундаментальний масив права в правовій системі держави. Серед них виділяють профілюючі (традиційні), процесуальні і спеціальні галузі права.

Профілюючі галузі створюють юридичну основу, обов'язкову частину системи права (до них відносяться конституційне, адміністративне, цивільне і кримінальне право).

До спеціальних галузей відносяться галузі, що розвивають основні галузі права та забезпечують спеціальний правовий режим для визначеного виду суспільних відносин (трудове, господарське, екологічне, фінансове, земельне право).

Комплексні галузі є надбудовою над основними галузями і регулюють значно більш вузькі ділянки суспільних відносин (авторське право, гірське право, страхове право і т.п.).

Процесуальні галузі закріплюють порядок застосування різних норм права.

Адміністративно-процесуальне право регулює порядок застосування і реалізації норм адміністративного права.

Кримінальне процесуальне право являє собою систему норм, що регулюють порядок відкриття кримінальних справ, проведення дізнання і попереднього слідства, судового розгляду справ, виконання вироку й інших судових рішень.

Цивільне процесуальне право –система норм, що регулюють порядок судового розгляду і винесення рішень у цивільних, трудових, житлових, земельних та інших справах, організацію виконання судових рішень.

Господарське процесуальне право –система правових норм, що регламентують застосування норм господарського права і порядок визначення банкрутства підприємств.

Зовнішня форма права виявляється у виді джерел норм права, або способів юридичного вираження правових норм, їхнього втілення у відповідну юридичну оболочку.

До основних джерел права відносять:

1) правовий звичай;

2) правовий прецедент (судовий чи адміністративний);

3) нормативний договір;

4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай – санкціоноване державою звичайне правило поведінки загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення компетентного органа держави, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні всіх наступних аналогічнихсудових чи адміністративних справ.

Нормативний договір – об'єктивно формально обов'язкові правила поведінки загального характеру, що встановлюються за домовленістю та згодою двох чи більше суб'єктів і забезпечуються державою.

Нормативно-правовий акт – рішення компетентних органів, що виноситься у встановленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Закони – нормативно-правові акти, що видаються винятково законодавчими органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в державі. Всі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів.

Підзаконні нормативно-правові акти – результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (або їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об'єднань з встановлення, введення в дію, зміни і скасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують положення законів.

Розрізняють наступні види нормативно-правових актів у залежності від суб'єктів, що їх видали:

1. Постанови й інші акти Верховної Ради України.

2. Укази і розпорядження Президента України.

3. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України.

4. Міжнародні договори України.

5. Накази, положення, інструкції, правила й інші нормативно-правові акти міністерств, відомств, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління, контролю і нагляду.

6. Нормативно-правові акти відділів, управлінь та інших служб місцевих органів державної виконавчої влади.

7. Нормативні акти керівників підприємств.

8. Рішення і висновки Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Генерального прокурора України.

9. Інші підзаконні нормативні акти.

Усі нормативні акти діють у часі, просторі і поширюються на визначене коло осіб.

Характеризуючи дію нормативно-правового акта в часі, варто установити: час вступу його в силу, припинення дії, зворотну силу дії. Загальне юридичне правило говорить, що норми права зворотної сили не мають. Воно означає, що новий нормативний акт вже існував на момент виникнення правовідносини. Однак у карному й адміністративному законодавстві бувають винятки. Наприклад, якщо нормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, зм'якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то такий акт має зворотну силу.

Дія нормативно-правових актів у просторі характеризується визначеною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства чи організації.

Що стосується кола осіб, то дія нормативно-правових актів поширюється на громадян України, осіб без громадянства й іноземних громадян. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни (дипломатичні і консульські працівники), які на підставі міжнародних договорів мають імунітет від юрисдикції держави перебування.

Дата добавления: 2015-05-26