Золоте правило моральності

Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки

Євангеліє від Матвія, 7:12

Дохристиянські суспільства ми вже звикли вважати варварськими і темними, засуджуючи їх принцип «око за око, зуб за зуб». Однак хіба можна приписувати закон первіснообщинних суспільств, що існували на світанку цивілізації високорозвиненим, витонченим, багатим своєю спадщиною цивілізаціям Давнього Сходу та Африки?

Вважається, саме з Христом прийшла ця основна заповідь християнства: чинити ближньому те, чого побажав би собі. Та чи Христос був першим, хто закликав до цього?

Із змінами в суспільному розвитку змінювалась і суспільна свідомість: від сприйняття себе невід’ємною частиною природи, рівною будь-якому іншому її створінню, Людина починає усвідомлювати своє особливе привілейоване у природній ієрархії положення, починає відчувати свою силу творити і руйнувати. Вона починає усвідомлювати свою свободу, яка не існує без відповідальності, а відтак, необхідно підпорядковувати себе вищим інстанціям, підкорятися регулятивним принципам, що забезпечували б мирну і плідну життєдіяльність.

Для давніх суспільств такою вищою інстанцією були боги. Вони жили поряд з людьми, були присутні постійно і всюди. І створення світу, і буденна справа не відбувалася без їхнього втручання. Міфологічний світогляд зумовлював відношення людини до всіх інших сфер свого життя.

Зороастризм, акцентуючи увагу на особі, підноситься до рівня релігій одкровення. В основі його етики – тріада добра думка – добре слово – добра справа. Аби потрапити в рай, віруючий повинен накопичувати добро, щоб воно переважило на загробному суді шальку з поганими вчинками.

Бог Мойсея, засновника однієї із світових релігій, - понад міфологією, і вже тоді устами Мойсея проголосив, що «Людина тільки тоді виповнює волю Неба, коли уникає зла і вчиться творити Добро іншим людям. Тобто, суть Закону божого в тому, що людина служить богу, творячи Добро іншим людям».

А першочерговим Золоте правило, тобто установка на добро і благо як закон людського існування стало у Стародавньому Єгипті, хоча жерці і завуалювали її теологічними розмислами. «Честь вам і слава, о ви, боги, що мешкаєте в своєму залі Маат! Хай не буде мені ніякого зла через вас. Говоріть правду про мене в присутності Ніб-ар-Тара (Осіріса), бо я робив те, що праведно та істинно в Та-Мері (на землі)», - проголошує Книга Виходу вдень, більше відома, як Книга мертвих.

Маат – богиня правди, рівності, справедливості, яка на посмертному суді буде зважувати твоє серце з своїм пером, пером Істини. Іншими словами, принцип Божественного порядку та Істини – центральний для свідомості давнього єгиптянина. Справедливість як етична категорія передбачає співвідношення кількох моментів, між якими належить встановити рівність, відповідність, рівновагу. Будь-який вчинок обов’язково принесе щось, а благо чи горе, - залежить від природи вчинку.

Дидактичний твір «Премудрість Птаххотепа», який дійшов до нас з часів п’ятої династії, проголошує Маат (Порядок) принципом, на якому будуються людські взаємовідносини, який, власне і є предметом етики: «Велика справедливість і вищість її непорушна. Незмінна вона з часів Осіріса у карають того, хто переступив її закони». У систему відносини «людина-людина» включена вища невидима, проте дуже могутня та невідворотна сила – закон справедливості. «Не сій страх серед людей, якщо не бажаєш, щоб Бог відповів тобі тим самим», - повчає Птахоттеп. Думку можна продовжити: «Чини іншим те, чого бажаєш собі, інакше Бог зробить так, що інші відповідять тобі тим же». Отже, щоб здобути прихильність богів, слід було жити щиро по –християнськи, творячи якомога більше добра своїм ближнім.

Що відбувається в наші дні? Чому раптом сучасний світ перетворився на страшний та несправедливий? Хіба ж у Давньому світі не було воєн, наклепів, обману чи образ? Чи, може, переконаність в неодмінному законі воздаяння, крім спонукання до добра, змушувала мужньо зносити біди і несправедливості? Сьогодні ж, творячи добро, ми не здійснюємо Закон, а очікуємо винагороди. І потім ображаємось на несправедливий світ.

Щира віра у Маат жила в серці давньої людини, натомість сучасна людина слова Христа допускає хіба у свій розум, і то, лише у спеціальну рубрику свідомості – «релігія».

Давнина обросла легендами та домислами. Гіпотези, судження, таємниці оповили істину надійними покровами. І давній світ помер, коли проголосили, що богів немає. Натомість народились численні космогонічні та антропоморфні системи, які гарячково шукали розмаїтих понять, аби виразити Те, що було вбито з богами та міфами.

Етична думка Античної Греції та Риму характеризується більшою соціальною детермінованістю всіх сфер культурної життєдіяльності. Грецький поліс як певний тип суспільних зв’язків стає «моральною субстанцією» суспільства. У посткласичному етапі у вченнях Епікура, стоїків, скептиків етична проблема зосереджується на особистісному, індивідуальному. Етика цього періоду так і не розробила детального кодексу відносин «людина-людина», хоча, безумовно, моральний припис чинити добро можна відшукати у багатьох філософів. Тим не менше, проголошуючи Людину як найвищу цінність, Античність, якщо і не сформулювала Золоте Правило, то конкретизувала і доповнила його. Адже вершина морального ставлення до іншого, найдосконаліша форма подолання відчуження між людьми, - є любов. Любов як цінність, що поєднує в собі толерантність, повагу, співчуття, милосердя, та різноманітна у своїх проявах: ерос – кохання, філія – дружба, сторге – родинна любов, агапе – жертовна. Суть любові – у визнанні цінності та унікальності іншої Людини, і саме тому ми не можемо не чинити добра іншим, якщо бажаємо його й собі.

Головна проблема Середньовіччя – «Бог – людина». Всі чесноти зосереджені у найвищій любові до Бога, як до джерела усіляких благ і початку усякої моралі.

Гуманізм вивільнив потенціал людства, послужив підґрунтям для сміливих мислителів та науковців Нового часу, серед яких виділяється Спіноза. Стверджуючи беззаперечний вплив афектів та корисливості на людину, філософ, здається, заперечував саму можливість етичного регулювання міжлюдських стосунків. Та насправді, розуміння власної користі неодмінно приводить людину до необхідності суспільного життя, а тому «для людини немає нічого кориснішого, ніж людина. Для збереження свого існування люди не можуть бажати нічого кращого, як діяти спільно, злагоджено, разом шукати загальнокорисного для всіх». Отже, і Спіноза визнавав Золоте правило – необхідність діяти за законом совісті і взаємності, основним принципом гармонійного існування.

У період кризи німецької класичної філософії виділяється Людвіг Фейєрбах, який передусім у стосунках між людьми підкреслює закон любові, як «вищий і перший закон людини». Моралі не існує, якщо поза «Я» немає «Ти», якщо в суспільстві панують лише егоїстичні імпульси. Головним імперативом цього філософа-гуманіста було: «Моя моральна вимога до людей обмежується лише тим, щоб вони не робили нічого злого».

Думки європейських філософів перегукуються з мудрістю Давнього Сходу. Ще Патанджалі, засновник йоги, наголошував: «Чим людина уважніша до інших, тим більшу доброзичливість викликає в оточуючих її присутність». А Конфуцій, коли учень його запитав, чи можливо керуватися все життя одним словом, відповів: «Так, це слово – взаємність. Не роби іншим того, чого не бажаєш собі».

Дата добавления: 2015-05-26