Розвиток господарства

Соціальна структура населення

Довідка.

Довідка.

Слобідська Україна (Слобожанщина) — історична область, територія якої охоплювала сучасні Харківську, частину Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Курської, Білгородської та Воронезької областей Росії. Населяли Слобожанщину українські козаки та селяни, які, починаючи з 30-х pp. XVII ст., стали засновувати тут поселення — слободи. У 1765 р. Слобідська Україна ввійшла до Слобідсько-Української губернії Російської імперії.

До полкової старшини належали: полковник; обозний; суддя; осавул; хорунжий; писар.

Як на Лівобережній Гетьманщині, так і в Слобідській Україні в другій половині XVII ст. стали швидко складатися різні стани.

Звичайно, головним станом суспільства були козаки. Вони мали значні привілеї: підлягали владі гетьмана та старшини, мали право вільно проживати в містах і займатися ремеслом, торгівлею, промислами. Козацтво несло військову службу й не сплачувало податків.

Козаки поділялися на дві категорії: «виборних» і «підпомічників». Виборні козаки несли службу, а підпомічниками були небагаті козаки, які самі не служили, а допомагали виборним: виділяли кошти на придбання коней, амуніції, одягу, зброї. Окрім того, підпомічники давали провіант та фураж армії, брали участь у державних роботах, вели господарство у старшини. У другій половині XVII ст. посилилася майнова та соціальна нерівність між козацькою старшиною та рядовим козацтвом.

Великими землевласниками на українських територіях стало російське та іноземне дворянство, що отримувало від царя землі за службу.

З розвитком монастирського та церковного землеволодіння на великих землевласників перетворилося й духовенство. Монастирі організовували власне господарство, розселяли на своїх землях селян. Водночас вони відкривали школи й ставали справжніми культурними осередками краю. Часто засновниками монастирів виступали козаки й козацька старшина.

З виникненням і розвитком міст зріс і прошарок міського населення, але найчисленнішим станом українського суспільства все ж таки залишалося селянство. Селяни жили на землях козацької старшини та заможних козаків, не бажаючи брати землі із земельного фонду за військову службу. Тяжка козацька служба приваблювала далеко не кожного — переселенці-хлібороби були не дуже охочі міняти плуг на шаблю.

Сільське господарство та поземельні відносини. Хліборобство та скотарство стали головними заняттями населення Слобожанщини. Крім зернових культур, селяни вирощували різноманітну городину й технічні культури (коноплі, тютюн тощо), плекали садки. Удосконалювалися сільськогосподарські знаряддя праці: наприкінці XVII ст. з'явилися спеціальні пристрої для виорювання степових земель — важкий плуг та соха на колесах. Основою економічного життя як на Слобожанщині, так і на Гетьманщині було землеволодіння. За законом Російської держави земля належала цареві. Цар видавав полку жалувану грамоту, якою передавав йому в розпорядження землю. Вільних земель у цьому краї було дуже багато, тому кожен міг узяти собі стільки, скільки спроможний був обробити.

У другій половині XVII ст. багато переселенців одержували царські жалувані грамоти, якими закріплювалося вічне користування зайнятими землями. Завдяки цим грамотам старшина захопила собі великі земельні володіння. Найбільшим землевласникам — гетьману та старшині — належали ще й млини, рудні, ґуральні (горілчаний промисел). Великими землевласниками стали також монастирі й церкви. Незабаром землевласники почали розселяти на своїх землях хліборобів, які за право користуватися наділами мусили обробляти й хазяйську землю. Проте ці хлібороби, або, як їх іще називали, «посполиті», залишалися вільними людьми — сплачуючи податок цареві, вони могли вільно переходити від одного землевласника до іншого.

Поряд із землями, заселеними українцями-переселенцями, на Слобожанщині існували землеволодіння російських поміщиків, пожалувані царем за службу. Маєтки ці заселялися привезеними з центральних російських земель кріпаками. Спочатку становище «посполитих» у маєтках козацької старшини й кріпаків у «московських» помістях сильно відрізнялося. Та згодом, під впливом росіян, старшина поступово змінила своє ставлення до селян, що на неї працювали. Так особисто вільні селяни перетворювалися на феодально залежних, прикріплених до землі багатого козака-пана. Уже в 50-60 pp. XVII ст. селяни Лівобережжя почали відбувати панщину та повинності: виконували польові роботи, заготовлювали дрова, ловили рибу тощо.

Розвиток ремесел, промислів, торгівлі. В економіці Лівобережжя та Слобожанщини, крім хліборобства, важливу роль відігравали різні промисли й торгівля.

На Лівобережжі та в Слобідській Україні швидко розвивалося ґуральництво, млинарство, гутництво (виробництво скла), збільшувалося виробництво заліза. Частина населення Слобожанщини займалася солеварінням: у 60-х роках на соляних розробках працювало близько 10 тис. осіб. Протягом другої половини XVII ст. у багатьох містах Лівобережжя виникли нові ремісничі спеціальності й цехи. Ремісники виготовляли товари як для місцевих потреб, так і на продаж.

Торгівля на Лівобережжі була традиційним заняттям. Привілеї в торгівлі належали козацтву, хоч займалися нею також купці, міщани, посполиті. Наприклад, за жалуваною грамотою Харківському полку 1684 року, козаки одержали право безмитної торгівлі різними товарами. Торгівля велася переважно на ярмарках. Великі ярмарки відбувалися в Харкові (чотири рази на рік) і в Сумах (тричі на рік). Багато товарів туди привозилося з російських міст та з-за кордону. З Тули до України російські купці привозили зброю (рушниці, пістолі), казани, дзвони; торгівці з Галичини, Криму, Польщі завозили мануфактурні та продуктові товари. Усе це скуповували на ярмарках гуртом, а потім розвозили по Гетьманщині та Слобожанщині.

Дата добавления: 2015-05-26