Социологизм” - основополагающие принципы социологии Дюркгейма

Соціальні групи і спільноти. Соціальна група — це порівняно стала спільність лю­дей, яка є складовим елементом певного суспільства і характеризується спільністю інтересів, норм поведін­ки, соціально-психологічних ознак, цінностей тощо.

Класифікація соціальних груп. У соціології розрізняють малі, середні та великі групи. Серед малих груп вирізняють первинні і вторинні.

Первинні групи — це малі групи, що утворюються з таких причин: шлюбно-сімейні зв'язки, симпатія, емоційна прив'язаність тощо. Вторинні групи містять у собі деяку кількість первинних груп. Скажімо, академічна студентська група, спортивна команда.

3) соціальні інститути, організації

Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Соціальні інститути можуть бути формальними та нефор­мальними.

У межах формальних інститутів взаємодія суб'єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов.

Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).

У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції (шкода, яку вони чинять су­спільству).

Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Розрізняють функції:

• явні

• латентні

До явних функцій соціальних інститутів, що забезпечують закріплення та відтворення суспільних відносин, належать: регулятивна, інтегративна, трансляційна, комунікативна.

Соціальні організації — це штучно сконструйовані спільноти людей для виконання певної легітимної цілі, наприклад, виробництва товарів чи надання послуг.

Відповідно до виконуваних завдань та шляхів їх досягнення, розрізняють такі тили соціальних організацій: бюрократичні, добровільні асоціації і тоталітарні.

4) соціальні взаємодії

Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, солідарності між ними.

Види соціальної взаємодії класифікують: — за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами; — за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі); — за терміном: короткочасні й довгочасні; — за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані; — за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.

5) соціальні відносини – це відносно стійкі зв’язки між індивідуумами та соціальними групами як постійними носіями якісно відмінних видів діяльності, що відрізняються соціальними статусами і ролями в соціальній структурі суспільства.

6) соціальні функції

Макро- і мікрорівень соціальної структури. В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціума, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).
Введення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології.

У соціології існує велика кількість концепцій соціальної структури суспільства, а історично однією з перших є марксистське вчення. У марксистській соціології провідне місце відведено соціально-класовій структурі суспільства. Соціально-класова структура суспільства, за цим напрямом, являє собою взаємодію трьох основних елементів: класів, суспільних прошарків і соціальних груп. Ядром соціальної структури є класи. К. Маркс і Ф. Енгельс обгрунтували економічні причини виникнення класів. Вони стверджували, що поділ суспільства на класи є результатом суспільного поділу праці й формування відносин власності. Процес виникнення класів відбувався двома шляхами: шляхом виділення в родовій общині експлуататорської верхівки, що спочатку складалася з родової знаті, і шляхом повернення в рабство військовополонених, а також збід­нілих співплеменників, що потрапляли у боргову кабалу.

2. Вчення Е. Дюркгейма.

Эмиль Дюркгейм (1857-1918) — патриарх французской социологической школы, признанный классик мировой социологии.

Работы: “О разделении общественного труда” (1893), “Метод социологии” (1895), “Самоубийство” (1897) и “Элементарные формы религиозной жизни” (1912).

Дюркгеймовсая социология основывается на теории социального факта.

Социальный факт – это всякий образ действия, четко определенный или нет, но способный оказывать на индивида внешнее давление и имеющий в то же время свое собственное существование, независимое от него.

Так, при рождении индивид находит готовыми законы и обычаи, правила поведения, религиозные верования и обряды, язык, денежную систему, функционирующие независимо от него. Эти образы мыслей, действий и чувствований существуют самостоятельно, объективно.

В этой работе он излагает основные требования к социальным фактам, которые позволили бы социологии существовать в качестве науки:

1. Первое правило состоит в том, чтобы «рассматривать социальные факты как вещь». Это означает, что социальные факты: а) внешни для индивидов, б) они материальны, наблюдаемы и безличны, в) существующие между фактами отношения причинности позволяют сформулировать законы функционирования общества.

2. Второе правило состоит в том, чтобы социология не должна подчиняться никакой идеологии, личным пристрастиям и предрассудкам, которыми обладают индивиды.

3. Третье правило состоит в признании приоритета целого над составляющими его частями. Это означает, что: а) источник социальных фактов находится в обществе, а не в мышлении и поведении индивида, б) общество есть автономная система, управляемая своими законами не сводимыми к сознанию или действиям каждого индивида.

Признание объективной реальности социального факта является центральным пунктом социологического метода Дюркгейма. Социальный факт является предметом социологии по Дюркгейму.

Для понимания дюркгеймовского “социологизма” необходимо выделить и различать в нем два аспекта: онтологический и методологический.

Онтологическая сторона “социологизма”, т. е. концепция социальной реальности, выражена в следующих базовых положениях.

1. Социальная реальность включена в универсальный природный порядок; она столь же устойчива, основательна и “реальная, как и другие виды реальности, а потому, подобно последним, она подчинена действию определенных законов.

2. Общество - это реальность особого рода, не сводимая к другим ее видам.
Общество - не простая сумма индивидов, но система, образованная их ассоциацией и представляющая собой реальность, наделенную своими особыми свойствами.

3. Утверждается примат социальной реальности по отношению к индивидуальной

Таким образом, характерная онтологическая черта “социологизма” - это “социальный реализм”. Дюркгейм признает, что генетически общество возникает в результате взаимодействия индивидов; но, раз возникнув, оно начинает жить по своим собственным законам

Методологический аспект “социологизма” тесно связан с его онтологическим аспектом и симметричен ему.

1. Поскольку общество - часть природы, постольку наука об обществе -социология - подобна наукам о природе в отношении методологии.

2. Из признания специфики социальной реальности вытекает самостоятельность социологии как науки, ее несводимость к другой из наук, специфика ее методологии и понятийного аппарата

3. Социология выступает не только как специфическая наука о социальных фактах, но и как своего рода наука наук.

Суспільство, за Дюркгеймом, це не просто упорядкована емпірична система, яка безперервно веде боротьбу за своє самозбереження із різноманітними деструктивними силами, а й осереддя «внутрішнього морального життя», «джерело і вмістилище усіх цінностей». Це своєрідне божество, яке ≪ззовні≫ впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати «тільки в нас і завдяки нам».

У соціології Дюркгейма важливими є поняття норма й патологія. Вчений рекомендує розрізняти нормальне і патологічне з огляду на структурно-функціональний стан суспільства і вивчати ці явища як речі. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним - в іншій, функціональним в одному випадку й дисфункціональним - в іншому. Наприклад, такі патологічні явища, як самогубство і злочин, у певних соціальних структурах або середовищах можуть розглядатися як нормальні.

Об'єктивний показник нормальності соціального факту залежить від його поширення в даному суспільстві. Велике поширення соціального факту свідчить про те, що він корисний або необхідний для даного суспільного організму. Будь-яке відхилення від цього взірця є ознакою хвороби соціального цілого, підставою для віднесення відпоного соціального факту до патології.

Солидарность, аномия, “Самоубийство”

Тема социальной солидарности - главная тема социологии Дюркгейма. По существу, солидарность для него - синоним общественного состояния.

Аномия - сосояние ценностно-нормативного вакуума, характерного для переходных и кризисных периодов и состоянии в развитии обществ, когда старые нормы и ценности перестают действовать, а новые еще не установились.

Выделяет три основных типа самоубийства, обусловленные различной силой влияния социальных норм на индивида: эгоистическое, альтруистическое и анемическое. Эгоистическое самоубийство имеет место в случае слабости социальных (групповых) связей индивида, результате чего он остается наедине с самим собой и утрачивает смысл жизни. Альтруистическое самоубийство, наоборот; вызывается полным поглощением обществом индивида, отдающего ради него свою жизнь, т. е. видящего ее смысл вне её самой. Наконец, анемическое самоубийство обусловлено состоянием аномии в обществе, когда социальные нормы не просто слабо влияют на индивидов (как при эгоистическом самоубийстве), а вообще практически отсутствуют, когда в обществе наблюдается нормативный вакуум, т. е. аномия.

Дюркгейм сопоставляет данные по самоубийствам в нескольких европейских странах. В итоге становится очевидным, что:

1. Протестанты более склонны к суициду, нежели католики.

2. Одинокие люди чаще женатых добровольно расстаются с жизнью.

3. Количество самоубийств в процентах больше в странах с неустойчивой экономикой и политическим устройством.

4. Репрессивные политические системы создают в стране суицидальную обстановку

Понятие аоемии, сформулированное еще в первой книге Дюркгейма, получает в “Самоубийстве” дальнейшее развитие и углубленную разработку.

3. Соціологія праці: об’єкт, предмет, функції.

Соціологія праці(Вакуленко) – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, розвитку різних соціальних утворень(систем, спільнот,інститутів) та пов’язаних з ними явищ і процесів у сфері праці.

Об’єкт соціології праці є суспільна праця. Сьогодні об’єкт соціології праці є праця як соціально-економічний процес і трудова сфера суспільства у її зв’язку з соціальними інститутами. Об’єкт соціології праці – явища і процеси в їх соціальній налаштованості на працюючу людину.

Предмет соціології праці (Маркович) – праця як суспільне явище; соціальні відносини, в які вступають учасники трудового процесу

Полторак:

1) соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості

2) ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв’язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

3) соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників соціальні закономірності взаємодії людей з засобами праці в трудовому процесі; ставлення до праці; соціальна організація праці в труд. Колективі, його структура та відносини.

Завданнями соціології праці є:

• вивчення та оптимізація соціальної структури суспільства, трудової організації (колективу);

• аналіз ринку праці як регулятора оптимальної і раціональної мобільності трудових ресурсів;

• пошук шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника;

• оптимальне поєднання моральних і матеріальних стимулів та удосконалене ставлення до праці в умовах ринку;

• посилення соціального контролю і боротьба з різного роду відхиленнями від загальноприйнятих моральних принципів і норм у сфері праці;

• вивчення причин і вироблення системи заходів для запобігання і вирішення трудових конфліктів;

• створення системи соціальних гарантій, що захищають працівників у суспільстві і трудовій організації, та ін.

Соціологічне визначення праці (Маркович) - це свідома, організована, універсальна людська діяльність,зміст і характер, якої визначається ступенем розвитку засобів праці і особливостями суспільних відносин; людина самостверджується в ній як генетична істота, створюючи матеріальні та духовні цінності, що задовольняють її потреби.

Ознаки праці (Маркович):

1. свідомість і цілеспрямованість

2. організованість в межах певних суспільних груп

3. створює суспільно-значущі цінності і процеси

4. здатність породжувати соц.. зв’язки та відносини.

Економічний підхід до праці	Соціологічний підхід до праці
труд – один из факторов производства (наряду с землей и капиталом), в обществе существует спрос на труд и его предложение, во взаимодействии которых формируется рыночная цена. Экономиста прежде всего интересует эффективное использование трудовых ресурсов.	Труд – форма совместной деятельности людей, определенные отношения между ними. Трудовая деятельность подчиняется специфическим социальным закономерностям. В социологии уделяется большее внимание субъекту труда, подчеркивается, что люди различны: принадлежат разным социальным слоям, имеют разные интересы, могут не только мирно трудиться, но и конфликтовать.

Соціальна сутність праці реалізується в сукупності її соціальних функцій.

1. Функція створення матеріальних і духовних благ, суспільного багатства. Полягає у створенні в результаті праці благ і можливостей для задоволення людських потреб. За допомогою праці людина взаємодіє з природою, тим самим своєю діяльністю опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. Ця функція праці характеризує її загальну природу, що проявляється як вічна природна умова життя незалежно від форм соціальної організації цього життя.

2. Функція складати основу суспільства і суспільного ладу. Випливає з двоякої природи праці: а) як конкретна трудова діяльність і б) як суспільні зв'язки й відносини, що виникають у процесі праці, без яких не існує взаємодії людей і природи. Праця набуває суспільну форму, стає основою суспільних відносин і, насамперед, відносин власності.

3. Функція міри розподілу суспільного багатства, міри споживання.

4. Функція сфери самовираження, самоствердження і розвитку людини. Реалізується у створенні умов праці, за яких виробництво благ перестає бути самоціллю, а виробництво людини в процесі праці набуває дедалі більшого значення. Тим самим праця стає не тільки засобом задоволення потреб людини, а й сама перетворюється у важливу життєву потребу, засіб самовираження, розкриття і реалізації творчих можливостей працівника.

Роль праці в розвитку людини і суспільства:

Дата добавления: 2015-05-26