Тема 4. Основні поняття моральної свідомості

Моральні норми – моральні принципи – функції моралі

Соціально – історична етика – суспільна мораль – суспільна свідомість

Опорні поняття:

· добро та зло,

· обов’язок,

· справедливість,

· совість,

· щастя,

· сенс життя,

· етичний ідеал.

Будь-яка наука має свій понятійний апарат. Поняття, що є найбільшими, загальними, початковими, називаються категоріями. Вони відіграють важливу роль у пізнанні, духовному освоюванні навколишнього світу. Вони, з одного боку, є інструментом пізнання, а з іншого – ступінями пізнання, у їх змісті акумулюються, закріплюються досягнуті знання.

З розвитком наук виникають одні і відмирають інші поняття, зміцнюється зміст деяких з них. Має свої поняття і моральна свідомість: добро і зло, обов’язок, совість, честь, гідність, справедливість, щастя та ін. Специфіка понять моральної свідомості полягає в тому, що вони по-своєму виявляють моральне життя суспільства й особи. Крім того, ці поняття використовуються для оцінки різних вчинків. Становлення понять моральної свідомості почалося ще в стародавньому світі. Уже перші етики, які звернулися до творів Платона, Арістотеля, Епікура та ін, поглиблено аналізували такі важливі поняття моралі, як. справедливість, благо, різні чесноти тощо. У той же час робилися спроби виділити початкове, базове і на його основі по-своєму побудувати систему понять. У античній етиці, мабуть, більш всього уваги приділялося поняттю "благо". Пізніше І.Кантвіддавав перевагу поняттю обов’язку та через нього намагався визначити інші поняття. Вже античні етики, як наголошувалося,нерідко базувалися на поняттях щастя, задоволення. Як говорив Епікур, всі доброчесності “за природою з’єднані з життям приємним”, “задоволення є перше і природжене нам благо”. Християнські мислителі значну увагу надають поняттю любов. Бог є любов. Але навряд чи можна звести до одного поняття багатогранного, суперечливого морального життя особи і суспільства. Для його розуміння необхідний підхід з самих різних позицій.

Існує декілька різнобічних трактувань розуміння добра та зла як одних з центральних категорій етики. Їх часто розглядають як синоніми понять "етичне" й "аморальне", а саму етику – як вчення про добро та зло. Багато мислителів, починаючи з Сократа, підкреслювали важливість розкриття понять добра (блага), обов’язку, справедливості. Існування добра не піддається, як правило, сумніву. Але реальні прояви добра настільки багатогранні, що складно дати логічне, чітке його визначення. Вже скептики античності стверджували, що можна виявити конкретні прояви добра, але неможливо дати йому визначення.

Гедоністичні і евдемоністичні навчання трактують поняття добра та зла, виходячи з розуміння насолоди і щастя. Добрі вчинки ведуть до щастя й насолоди, злі ж породжують страждання й нещастя. Найбільш категорично говорять про природу добра та зла релігійні мислителі. Вони стверджують, що Бог є живим втіленням добра, а диявол – втіленням зла. Таким чином, добро та зло мають надприродне джерело. Тільки віра в абсолютне добро дозволяє нам творити добро. З релігійним трактуванням добра й зла перешукується вчення об’єктивного ідеалізму, яке добро розглядає як щось вчинене, але автономне, незалежне від емпіричного світу (Платон, Гегель). На думку Гегеля, добро є “абсолютною метою миру і обов’язком для суб'єкта”, воно “в собі і для себе”. Різні конкретні прояви добра повинні бути погоджені між собою “внаслідок єдності добра”.

Представники утилітаризму (від лат. utilitas – користь) вважали добром те, що дає щастя невеликій кількості людей. Визначення “кількості й якості” щасливих людей виходить на принцип корисності. Ясно, що користь окремого індивіда не може бути основою моралі, бо інтереси людей нерідко протистоять один одному. Інша справа – користь суспільства. Але тут існує небезпека знехтувати не тільки гідність, але й життя окремої людини. Заради благополуччя суспільства, держави скоювалися (особливо тоталітарними режимами) найжорстокіші, аморальні дії. Звичайно, такі моральні цінності, як альтруїзм, солідарність, відповідальність сприяють стабілізації суспільства, але вищі моральні цінності, добро повинні реалізовуватися не як засіб, а як мета людського існування. Добро не повинне бути лише засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Воно є цінністю саме по собі, воно одухотворює, робить повним все людське життя.

Таким чином, різні підходи до визначення добра та зла відзначають ті або інші моменти доброї поведінки, конкретних проявів добра. Очевидно, добро саме по собі те, що прославляє людину, що піднімає її над егоїстичними, вузькопрактичними устремліннями, що виходить на самі основи людського існування.

Справедливість. З давніх часів люди міркували про суть справедливості. Перш за все, необхідно відзначити, що вже старогрецькі філософи підкреслювали особливу значущість справедливості в житті людини. “Тільки ті люб’язні богам, кому ненависна несправедливість”, – стверджував Демокрит. Сама ж справедливість, на думку Демокрита, є дотриманням природи й виконанням свого обов’язку. Справедливість є благо іншого", - сттверджує Сократ – головний персонаж платонівської “Держави”. Добра людина, у якої гарний настрій, не чинитиме несправедливості. Більш того, Сократ (а раніше піфагорійці), вважав, що кращє постраждати від несправедливості, ніж самому вчинити несправедливо. Тим самим він заперечує міркування тих співбесідників, які вважали, ніби міркування про справедливість і несправедливість – це доля слабких, а не сильних і багатих. Уже в античності наголошувалося, що справедливою може бути як окрема людина, так і держава (і відповідно, несправедливим).

Багато уваги приділяв аналізу справедливості й видатний мислитель античності Арістотель. Він вважав, що справедливість може бути двох видів: справедливе від природи – справедливе згідно із законом, який встановлює держава. Перше він вважає вищим справедливого згідно із законом, але основну увагу приділяє цивільній справедливості. Бути справедливим – значить виконувати все те, що вимагає закон. А він вимагає бути мужнім, розсудливим тощо. Таким чином, казує Арістотель, справедливість є найдосконалішою чеснотою, у ній з’єднуються всі чесноти. Але справедливість виражається, перш за все, у ставленні до інших людей. Тому початковий принцип справедливості – це принцип рівності.Несправедливість же виявляється в нерівності, коли люди наділяють себе більше, ніж інших, різними добрими речами тощо. Отже, - пише античний філософ, - справедливість є певною серединою між надмірністю і нестачею.

Усі люди різні за характером, вони діють в різних умовах. Тому чисто формальне виконання принципу рівності не завжди може бути справедливим. Унаслідок цього Арістотель вводить додатковий принцип – принцип пропорційності: “ Якщо справедливе – це рівне, то пропорційно рівне також буде справедливим”. Пропорційна рівність полягає в тому, що ті, хто мають велике майно роблять великий внесок, а ті, хто мають мале – малий внесок, той, хто багато працює, одержує більше, ніж той, хто попрацював мало. Таким чином, суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те саме, що й пропорційне”. Природна ж справедливість (пропорційна) полягає в тому, що ліва рука за справедливістю робить менше ніж права, дитина – менше ніж дорослий, тощо. Арістотель та інші мислителі розуміли, що державні закони самі по собі можуть бути недосконалими, несправедливими. Але вони вважали, що краще виконувати недосконалі закони, ніж жити без законів, бо в цьому випадку в суспільстві наступить хаос, анархія. Цінним є зауваження Арістотеля і з приводу того, що і справедливі, і несправедливі вчинки скоюються усвідомлено і з добрій волі, вільно. Якщо ж індивід вчинить якусь дію по незнанню (наприклад, думаючи, що вбиває ворога, насправді вбиває батька), то такого слід вважати нещасним, а не несправедливим. Відзначені вище думки мислителів античності стали відправним етапом у розгляді цього явища морального життя в подальші століття.Справедливість припускає і відповідальність суспільства перед особою, яка також має право оцінити громадські порядки в певних ситуаціях як несправедливі. Інакше кажучи, справедливість є мірою відповідності між змістом того або іншого вчинку та його оцінкою громадською думкою.

Слово “совість” означає “со-відати”, від старослов’янського “відати” (знати). Совість є самооцінка особою своїх помислів, відчуттів, вчинків через призму вищих моральних цінностей. Суд совісті вважається одним з найсуворіших. Про це ж свідчать і численні прислів’я: “Від людини скриєш, а від совісті не скриєш”, “Нечиста совість спати не дає”, “Совість без зубів, а гризе”, “Зла совість коштує ката” тощо. Давньоримське прислів’я свідчить: “Совість – це тисяча свідків”. Але совість не тільки “грізний суддя”. Вона здатна й підтримати індивіда в тих випадках, коли його скривдять, ображають, обмовлюють. Совість активізує все моральне життя людини, вона є важливим механізмом затвердження добра, справедливості. Релігійне розуміння совісті з’являється ще в стародавньому світі. Але в ці ж часи виникають інші трактування совісті та інших проявів моральної свідомості. Так, Арістотель пише, що й розум, і совість люди мають від природи (Нікомахова етика. 1143). У трактаті Цицерона (106-43 до н.е.) “Про природу богів” всі свої надії він пов’язує з совістю, бо вона “без жодного божественного розуму здатність зважувати чесноти та пороки”. Свідомість совісті відіграє особливу роль у духовному, повсякденному житті людини. Моральний світ не можна звести тільки до свідомості совісті, але саме вона є головним регулятором руху людської душі, стимулює багато її моральних відчуттів і устремління.

“Людина створена для щастя, як птах для польоту”, - у цьому добре відомому крилатому вислові зафіксована та обставина, що щастя відноситься до глибинних сторін людського існуванні. Вже мислителями старовини виносилося питання про співвідношення щастя і добродійної поведінки. Польський філософ В. Татаркевич (1886-1980) у своїй книзі “Про щастя і досконалість людини” приводить декілька різновидів вживання слова “щастя”: 1) щастя як задоволення, насолода; 2) щастя як везіння, успіх; 3) щастя як доля (у старогрецькій міфології Тіхе вважалася богинею долі та щастя, аналогічні функції в Стародавньому Римі виконувала богиня Фортуна); 4) щастя як володіння значними благами тощо.

Щастя є достатньо сильне переживання повноти буття, стан вищої задоволеності своїм життям.Для появи подібного стану зовсім не обов’язково мати успіх у всіх сферах життєдіяльності людини. Важливим є його досягнення в головному, визначаючому. У періоди щастя індивід інакше сприймає світ. В переживанні щастя достатньо повно виявляються специфічні риси моралі. Перш за все, у щасті завжди присутня оцінка вчинку, ситуації через призму вищих моральних цінностей, а не з позиції дріб’язкового егоїзму. Фактори щастя умовно можна розділити на дві групи: об’єктивні, які в основному не залежать від свідомості і волі людини, і суб’єктивні, які значною мірою створюються самою людиною. Об’єктивні – це,перш за все, природні умови (клімат, географічне положення, відсутність природних катаклізмів, стан суспільства). До об’єктивних обставин слід віднести здоров’я індивіда, тип його темпераменту, зовнішній вигляд. Переживання щастя залежить від епохи, культурних особливостей того або іншого народу, традицій і звичаїв, від політичного режиму й ряду інших факторів. Все це, легко конкретизувати. Важливу роль відіграє і рід занять людини. Відомо, що творча праця здатна приносити не тільки елементарне задоволення, але й відчуття повноти буття.

Група суб’єктивних факторів – переконання людини, круг його інтересів і захоплень, його переважаючі настрої тощо формують відношення індивіда до різних подій, які надто важливі для психологічного настрою, для переживання повноти буття. У зв’язку з цим доречно привести вислів Сенеки: “Нещасливий той, хто щасливим себе не вважає”.

Дата добавления: 2015-05-26