Політичні ідеї Ж-Ж. Руссо

Політичні ідеї Ш-Л. Монтеск’є

Шарль-Луї Монтеск'є - французький філософ, історик і письменник.

Найвідоміша праця: «Про дух законів»

Згідно з Монтеск'є:

- виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників (в першу чергу географічних(клімат, рельєф, ґрунт))

- до створення держави люди жили за природними законами (рівність, прагнення до миру, соціальність)

- людина за своєю природою не агресивна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об´єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир

- війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право, політичне право (відносини між правителями і підданими) і цивільне право (між громадянами).

- закони мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо

- характер форми правління визначається залежно від кількості тих, хто здійснює владу

- виділяв республіку, монархію та деспотію

- за республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. Деспотія — беззаконня, свавілля однієї особи

- кожну форму правління характеризує “принцип правління”. В республіці це доброчесність, в монархії — честь, в деспотії — страх

- осуджує деспотію, підтримує республіку і конституційну монархію

- суть політичної свободи полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони(«Свобода є право робити все, що дозволено законами»)

- підтримує поділ влади (законодавча, виконавча, судова гілки влади), взаємний контроль і стримування

Жан-Жак Руссо – французький філософ і політичний мислитель.

Найвідоміша праця «Про суспільний договір, або Принципи політичного права».

Згідно з Руссо:

- до утворення держави люди жили в природному стані

- природний стан був “золотим віком”, приватної власності не було, всі люди були вільними і рівними. Існувала лише фізична нерівність

- з появою приватної власності з'являється суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними

- утворення держави за взаємною згодою поглибило суспільну нерівність (економічна нерівність доповнилася політичною)

-політичний устрій має бути таким, щоб людина, об'єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних прав і зберігала свободу

- ідея народного суверенітету: основою законної влади є згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Цей договір полягає в тому, що вся влада переходить до верховного носія, суверена, яким є цілий народ

- народний суверен - це влада, яка здійснюється загальною волею більшості і є неподільною (нема поділу влади). Суверенітет не може бути переданий окремій особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами

- підтримував ідею прямого народоправства

- виділяє демократію, аристократію і монархію. Відмінності між ними не мають суттєвого значення, оскільки в усіх формах правління суверенітет і законодавча влада належать народу

- як і Монтеск´є, вважав, що форми правління залежать від величини території: демократія є найбільш придатною для малих держав, аристократія — для середніх, а монархія — для великих.

- народ має право змінити форму правління, розірвати суспільний договір в тому числі силою

25.Політичні ідеї у Німеччині (І. Кант, Г. Гегель)

Іммануїл Кант (1724—1804) – німецький філософ, був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797). І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб´єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв´язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики,так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля.

Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об´єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб´єктивною стороною — мисленням і почуттями — має керувати мораль. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов´язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава — первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об´єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов´язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції. Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний обов’язок, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише легальний і пасивний спротив існуючій владі. Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв´язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга — на їх злитті. За І. Кантом, самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) - німецький філософ, виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Держава, за Гегелем, — це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава — це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням. Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу. Ідея держави виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. У своєму розвиненому й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією. Наявність ідеї держави Гегель пов´язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалізована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління. Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого — державній єдності. Законодавча влада, за Гегелем, — це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади — виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об´єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю. Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців. Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу — таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

Дата добавления: 2015-05-26