Причини 2 страница

Приблизно така ж картина захворювання спостерігається при нефрозах, але набряки тут особливо наполегливі і поширені, а хвороба завжди приймає хронічний перебіг.

68 68 68 68 68

Уремія

(сечокрів’я) — синдром аутоінтоксикації організму про

дуктами обміну речовин і сполуками, які потрапляють іззовні

і в нормі виводяться нирками.

Уремія розвивається в другій і третій стадіях ГНН і в термінальній

стадії ХНН.

Патогенез:

— порушення фільтрації та екскреції азотних метаболів, екскреції

іонів амонію та інших речовин; порушення контролю балансу води та

електролітів;

— порушення метаболізму окремих речовин, наприклад, гідроG

ксилювання вітаміну D;

— порушення виділення і катаболізму деяких гормонів;

— зупинка утворення в нирках еритропоетина, простагландинів,

кінінів та ін.

Метаболічні порушення при уремії

Оскільки площа фільтрації в нирках різко зменшується, продукти

азотного обміну затримуються і накопичуються в крові. Рівень креаG

тиніну, сечовини і сечової кислоти підвищується на ранніх стадіях

у 2–3 рази, а в пізні строки — в 4–5 разів та більше. Виникає поруG

шення обміну речовин та функцій різних органів при накопиченні

в крові та тканинах токсично діючих субстанцій із порушенням кисG

лотноGлужного стану і водноGсольового обміну. Розвивається метабоG

лічний ацидоз, зумовлений затримкою в організмі фосфатів, тому що

вони екскретуються тільки нирками. Крім того, розвивається зниженG

ня лужного резерву крові внаслідок недостатнього обміну в ниркових

канальцях іонів натрію на амоній, утворення якого в нирковому епіG

телію знижується. Розвивається затримка в крові фосфатів, яка не

тільки сприяє появі ацидозу, а й супроводжується посиленим зв’язуG

ванням іонів кальцію, що призводить до гіпокальціємії і розвитку втоG

ринного гіперпаратиреоїдизму, наслідком чого може бути остеомаляG

ція і спонтанні переломи. Проходить перерозподіл води і електролітів

між клітинами і зовнішньою клітинною рідиною: в клітинах підвиG

щується вміст води та іонів натрію, хлору і кальцію; у зовнішній

клітинній рідині з клітин переміщується калій, магній, неорганічні

фосфати і сульфати. Це може призвести до калієвої інтоксикації і зменG

шення об’єму зовнішньої клітинної рідини. В стадії олігоанурії відбуG

вається затримка води в організмі, що створює загрозу набряку легень

та мозку і сприяє розвиткові артеріальної гіпертензії.

Інші порушення метаболізму відбиваються в розвитку гіпоксемії

та тканинної гіпоксії, посиленні процесів дисиміляції, катаболізму

білків, що, разом з шлунковоGкишковими порушеннями, сприяє розG

витку кахексії.

Для нормалізації порушеного гомеостазу та очищення крові хвоG

рих від «уремічних токсинів» застосовують гемодіаліз — штучну нирG

ку. Цей метод дозволяє подовжити життя таких хворих на декілька

років.

69 69 69 69 69

Характеризується зниженням ниркового порогу для глюкози, внаслідок чого цукор виділяється з сечею при нормальному рівні його в крові. Захворювання успадковується за домінантним типом, по чоловічій лінії.

Етіологія і патогенез

Етіологія і патогенез невідомі. Захворювання проявляється в дитячому та юнацькому віці. В одній сім'ї можуть бути випадки ренальної глюкозурії і панкреатичного цукрового діабету. Іноді хворі пред'являють скарги, властиві хворим на діабет або характерні для неврастеніків: порушення сну, підвищена стомлюваність, головні болі, підвищена спрага, частина скарг виникає у збуджуваним хворих. У деяких хворих поліурія і полідипсія бувають внаслідок осмотичного (викликаного глюкозою) діурезу, частіше єдиним симптомом захворювання є глюкозурія до 2-3 г в день, дуже рідко - більше 10 г на день. Рівень цукру крові звичайно нормальний, рідше - знижено. Цукрова крива, як правило, гіпоглікемічного типу. Кліренс глюкози підвищений. Максимальна реабсорбція глюкози у частини хворих знижена (тип А), рідше - нормальна (тип В). У сечі патологічні знахідки відсутні, крім цукру і обумовленого ним високої питомої ваги. Діагноз ставлять при виявленні глюкозурії в умовах багаторазово підтвердженого нормального рівня цукру крові, при цьому для сімейної глюкозурії характерна наявність у сечі саме глюкози (визначають хроматографически).

70 70 70 70 70 70 70

Причини ендокринних розладів дуже різноманітні. Їх можна поділити на дві групи: спадкові й набуті. Спадкові причини - це генні й хромосомні мутації, а набуті - численні зовнішні впливи, що прямо пошкоджують залозу або реалізують її спадкову схильність до пошкодження (пухлина, некроз, запалення, інтоксикація, крововилив, тромбоз, іонізуюча радіація). Конкретна етіологічна роль перелічених вище факторів буде повніше охарактеризована при розгляді патології окремих залоз.
У патогенезі ендокринопатій виділяють три групи механізмів: а) порушення нервової регуляції ендокринних функцій (цереброглянду-лярні, надзалозисті механізми); б) порушення синтезу і секреції гормонів (первинно гляндулярні, залозисті механізми); в) порушення транспорту, метаболізму та дії гормонів (периферичні, підзалозисті механізми).
Діяльність ендокринних органів значною мірою підпорядкована нервовій системі. Зокрема, дуже тісні зв’язки існують між гіпоталамусом і гіпофізом. Функціонування обох частин гіпофіза - передньої долі (аденогіпофіза) і задньої долі (нейрогіпофіза) - можна розглядати лише в сукупності з гіпоталамічними структурами. Активність аденогіпофіза регулюють дві групи гіпоталамічних нейрогормонів: ліберини (тирео-, кортико-, сомато-, гонадо-, пролакто-, меланоліберин) і статини (сомато-, пролакто-, меланостатин). Перші стимулюють його функцію, другі - пригнічують. Зв’язуючою ланкою між гіпоталамусом і аденогіпофізом є система ворітних судин, які починаються в серединному підвищенні й відводять від нього кров у синусоїдні капіляри аденогіпофіза. Нейрогіпофіз має чіткі аксонні зв’язки з двома великоклітинними ядрами гіпоталамуса: супраоптичним і паравентрикулярним. Тіла їх нейронів синтезують два пептидні гормони: вазопресин (антидіуретичний гормон) і окситоцин. Вони переміщуються по аксонах у комплексі з білками-переносниками (нейрофізинами) у нейрогіпофіз, депонуються там і в міру потреби викидаються у кров.
Гормонопродукуючі нейрони гіпоталамуса функціонально підпорядковані іншим, моноамінергічним нейронам, а через них - вищим відділам центральної нервової системи.
У свою чергу, гормони аденогіпофіза діють на периферичні залози: щитовидну, підшлункову, статеві залози, кору надниркових залоз. Отже, аденогіпофіз посідає особливе місце між нервовою системою і периферичними залозами, його неможливо охарактеризувати як ізольований орган без центрального і периферичного ендокринних компонентів.
Функціональні співвідношення в системі “гіпоталамус - гіпофіз - периферичні залози” регулюються за принципом зворотного зв’язку (рис. 93):

а) на рівні гіпоталамуса - ліберини пригнічують секреторну активність пептидергічних нейронів того ж таки гіпоталамуса (ультракоротка петля); б) на рівні гіпофіза - тропні гормони пригнічують синтез ліберинів у гіпоталамусі (коротка петля); в) на рівні периферичних залоз - гормони залоз-мішеней пригнічують одночасно синтез ліберинів у гіпоталамусі й тропних гормонів в аденогіпофізі (довга петля).
Ендокринні розлади можуть бути викликані ураженнями різних відділів нервової системи. Психічна травма, яка, звичайно, усвідомлюється через кору великих півкуль, здатна спровокувати цукровий діабет, тиреотоксикоз. Збільшення продукції кортиколіберину гіпоталамічними нейронами може викликати хворобу Іценка-Кушинга, а тиреоліберину - тиреотоксикоз. Ураження великоклітинних ядер гіпоталамуса призводить до нецукрового діабету.
Порушення механізмів зворотного зв’язку також має патогенетичне значення. Один із варіантів хвороби Іценка-Кушинга пов’язаний із зниженням чутливості гіпоталамічних нейронів до глюкокортикоїдів. Насичення ними периферичних тканин не сприймається гіпоталамусом як гальмівний сигнал і не призводить до зменшення продукції кортиколіберину.
Порушення синтезу і секреції гормонів може виникнути в результаті безпосереднього ураження ендокринних залоз. Найчастіше це буває при інфекційних захворюваннях (туберкульоз, сифіліс, менінгіт, дифтерія), порушеннях кровообігу (тромбоз, емболія, крововилив), голодуванні (нестача білка або йоду), аутоагресії, пухлинному ураженні. У вагітних із токсоплазмозом трапляються пренатальні пошкодження ендокринного апарату. Добре вивчені зараз спадкові дефекти біосинтезу гормонів.
Гормони, що викидаються у кров, циркулюють там, як правило, у вигляді комплексів із білками. Наприклад, тироксин комплексується з тироксинзв’язуючим глобуліном, кортизол - із транскортином, інсулін - із синальбуміном. Завдяки феномену білкового зв’язування досягається кілька ефектів. Комплекс гормон-білок стає розчинним, легко циркулює в крові й не піддається ферментативному розщепленню. Крім того, комплексоутворення робить гормон біологічно не активним, зберігаючи за ним функцію резерву. До порушення ендокринного балансу призведе як недостатність зв’язування гормонів білками плазми (гіпертиреоз), так і надмірне зв’язування їх (одна з форм інсулінонезалежного цукрового діабету). Доведена можливість інактивації пептидних гормонів аутоантитілами.
Надлишок гормонів може створюватися за рахунок недостатньої інактивації їх специфічними ферментами при хронічних ураженнях печінки і нирок.
Ендокринні розлади можуть виникати на базі порушення зворотного зв’язку в системі залоза-ефекторна клітина. Зниження чутливості міо- й адипоцитів до інсуліну призводить до інсулінонезалежного цукрового діабету, зниження чутливості канальцевого епітелію до паратгормону дає псевдогіпопаратиреоз, зниження чутливості тих же клітин до вазопресину породжує нефрогенний нецукровий діабет.

71 71 71 71 7 1

Гостра недостатність коркової речовини надниркових залоз

розвиG

вається у собак, кішок та гвінейських свинок, тобто в тих тварин, які

не мають додаткової адренокортикальної тканини.

Через одинGдва дні після адреналектомії з’являється м’язова

слабкість, анорексія, блювання, пронос. Тварини апатичні, слабко реаG

гують на зовнішні подразники. Температура тіла знижується. АдренаG

лектомовані тварини досить чутливі до інфекції, інтоксикації, переG

охолодження тощо. Симптоми гострої недостності надниркових заG

лоз прогресують із часом. Тривалість життя адреналектомованих соG

бак і кішок коливається від 2–3 до 9–11 діб.

Гостра адренокортикальна недостатність у людини може виникG

нути внаслідок крововиливу в надниркові залози.

Хронічна недостатність коркової речовини надниркових залоз

у люG

дини відома під назвою аддісонової, або бронзової, хвороби. Вона виG

никає здебільшого при туберкульозі надниркових залоз, а також атрофії

коркової речовини після перенесених тяжких інфекційних за хворювань

або тривалого лікування кортикостероїдними препаратами.

Для хронічного гіпоадренокортицизму характерні схуднення,

швидка фізична і психічна втомлюваність, поганий апетит, дисфункG

ція травного каналу, артеріальна гіпотензія, прогресуюча гіперпігменG

тація шкіри. Механізм гіперпігментації пов’язаний із посиленням меG

ланоцитостимулюючої активності гіпофіза, яка супроводжує збільшенG

ня секреції кортикотропіну, що виникає при гіпоадренокортицизмі.

Різні патогенні впливи — травма, інфекція, крововтрата і навіть екстG

ракція зуба — у хворого на аддісонову хворобу можуть спричинити

гостру недостатність коркової речовини надниркових залоз.

72 72 72 72

Гіпофункція щитовидної залози.

Причинами розвитку гіпотиреозу

у людей є уроджені дефекти біосинтезу тиреоїдних гормонів, уроджеG

на гіпоплазія або аплазія щитовидної залози, аутоімунні та інфекційні

запальні процеси в залозі, видалення більшої кількості залозистого

епітелію при хірургічних операціях, ушкодження залози тиреостатичG

ними препаратами або радіоактивним йодом внаслідок перевищення

лікувальних доз. Найчастіше причиною гіпотиреозу є недостатнє надG

ходження в організм йоду та кобальту. Тяжку форму гіпотиреозу назиG

вають мікседемою (рис. 21.3). Уроджена мікседема, або гіпотиреоз,

виявляється клінікою кретинізму

Гіперфункція щитовидної залози.

Підвищення продукції тиреоїдG

них гормонів (гіпертиреоз), ослаблення міцності зв’язку тироксину

з тироксинзв’язувальним глобуліном, порушення метаболізму горG

монів щитовидної залози або підвищення чутливості тканинGмішеG

ней до їхньої дії призводять до розвитку тиреотоксикозу. Найбільш

частим проявом його є дифузний токсичний зоб (базедова хвороба,

хвороба Грейвса

73 73 73 73 73

Випадання функції паращитоG

видних залоз зумовлює розвиток паратиреопривної тетанії. В експеG

рименті її відтворюють видаленням залоз у собак і кішок. Через однуG

дві доби після операції тварини стають млявими, відмовляються від

їжі, у них спостерігається спрага, зниження температури тіла, задишG

ка. Внаслідок зменшення концентрації кальцію в крові (з 2,2502,99 до

1–1,25 ммоль/л) змінюється співвідношення одновалентних (Na+, K+)і двовалентних (Ca2+, Mg2+) іонів. Наслідком цього є різке підвищення

нервовоGм’язової збудливості. З’являється м’язова ригідність, поруG

шується хода. При цьому спостерігаються множинні фібрилярні скоG

рочення м’язів усього тіла, до яких потім приєднуються приступи клоG

нічних судорог. Клонічні судороги переходять у тонічні, розвивається

опістотонус (різке вигинання тулуба із закинутою головою). Судомні

скорочення можуть поширюватися і на внутрішні органи (пілоросG

пазм, ларингоспазм). Під час одного з таких приступів тварина гине.

На тлі гіпокальціємії у крові збільшується вміст неорганічного

фосфору. Порушення мінерального обміну зумовлені гальмуванням

резорбції кісткової тканини, всмоктування кальцію в кишках і збільG

шенням реабсорбції фосфатів у канальцях нефронів.

У патогенезі паратиреопривної тетанії певного значення надають

порушенню дезінтоксикаційної функції печінки. Годування м’ясом

собак, яким видалено паращитовидні залози, посилює тетанію внасG

лідок недостатнього знешкодження продуктів азотистого обміну, зокG

рема ослаблення здатності печінки перетворювати аміак на сечовину.

У разі наявності додаткових паращитовидних залоз (у кролів,

щурів) або збереження під час операції шматочка паращитовидної заG

лози у тварин розвивається хронічний гіпопаратиреоз, клінічна карG

тина якого відома як паратиреопривна кахексія. Вона характеризується

схудненням, анорексією, підвищеною нервовоGм’язовою збудливістю,

диспепсією та різноманітними трофічними розладами

74 74 74и74 74

Підшлункова залоза - це орган, що виконує функцію секреції деяких гормонів.

Внутрішньосекреторна функція підшлункової залози полягає у виробленні інсуліну, ліпокаїну і глюкагону, гормонів регулюють вміст цукру в крові та беруть участь у розщепленні вуглеводів (інсулін і глюкагон), а також впливають на окислення жирних кислот (липокаин). Зовнішньосекреторна функція підшлункової залози зумовлена виробленням панкреатичного соку, що містить ферменти, які беруть участь в процесі травлення, точніше в розщепленні білків і жирів.

75 75 75 75 75

Порушення діяльності нервової системи виникають унаслідок дії

на організм різноманітних патогенних факторів, які мають екзогенну

чи ендогенну природу:

— первинні екзогенні (фізичні, хімічні, біологічні, лікарські засоG

би та ін.). Специфічним для людини патогенним фактором є слово —

воно може викликати порушення психічної діяльності, поведінки,

розлади різних функцій;

— первинні ендогенні (продукти проміжного і кінцевого обміну

при розладах діяльності внутрішніх органів, при ішемії, гіпоксії, запаG

ленні, порушеннях діяльності генетичного та хромосомного апаратів

нейронів і т. п.);

— вторинні ендогенні (які утворюються в самій нервовій системі

патотрофогени, аутоантитіла, нейротоксини, інгібітори ферментів, що

відповідають за синтез і зруйнування нейромедіаторів, і т. д.).

Глава 22. Патологічна фізіологія нервової системи

Значна роль у розвитку патології нервової системи відводиться

вихідному функціональному стану нервової системи, спадковим факG

торам, конституції, віку, статі, дефіциту поживних (пластичних та енерG

гетичних) речовин, стану гематоенцефалічного бар’єру і т. д. РеалізаG

ція патогенних впливів залежить від їх сили та тривалості: чим сильніші

та довші ці впливи, тим значніший ефект.

Шляхи впливу патогенних факторів на нервову систему можуть

бути прямими і посередніми (через зміни безумовноG й умовноGрефG

лекторної, гуморальної та гормональної регуляції діяльності життєво

важливих органів і систем, доставки і використання субстратів,

вітамінів, електролітів і т. д.). При цьому необхідно враховувати можG

ливість їх локальної або широкої дії на різні відділи, ланки і рівні нервоG

вої системи (соматичні та вегетативні, центральні та периферійні, чутG

ливі, рухові, асоціативні та інші структури) або різні елементи нейрона

(рецептори, провідники, тіло), весь нейрон чи групи нейронів і т. д.

Розлади нервової діяльності, які призводять до різноманітних поG

рушень функцій органів і систем в організмі, залежать від виду патоG

генного фактора і локалізації, інтенсивності та характеру ушкоджуюG

чої дії, від можливості: об’єднання ушкоджених і неушкоджених утG

ворень нервової системи в нову патологічну систему, від активності

захисноGкомпенсаційноGпристосувальних механізмів як з боку самої

нервової системи, так і з боку інших систем організму (їх лабільності,

пластичності, резервних можливостей, реактивності, резистентноG

сті та ін.).

Стадійність патологічного процесу в нервовій системі зумовлена

внутрішніми закономірностями розвитку та перебігу цього процесу,

визначається його ендогенізацією, вмиканням та приєднанням різних

патогенетичних факторів. Причому кожна стадія патологічного проG

цесу має свою специфіку і неспецифічну картину. В патології нервоG

вої системи велику роль відіграють так звані слідові реакції, тобто

структурноGфункціональні зміни, які зберігаються довгий час і виG

кликані попереднім патологічним процесом або знову організованою

патологічною системою

76 76 76 76 76

Порушення рухової функції нервової системи виникають у резульG

таті порушення діяльності різних ланок пірамідної та екстрапірамідG

ної систем, мотонейронів спинного мозку, гальмівних нейронів (клітин

Реншоу), еферентних рухових волокон, кінцевої пластинки та ін.

Проявів рухових розладів, які пов’язані з різними структурами

і рівнями нервової системи, дуже багато:

— міастенія (порушення пресинаптичної мембрани);

— млявий (периферичний) параліч (ушкодження останнього ефеG

рентного нейрона);

— центральний параліч (ушкодження рухових еферентних нейG

ронів головного мозку);

— рефлекторний параліч (зумовлений гальмівним впливом афеG

рентного нейрона при збереженій іннервації рухових еферентних

шляхів);

— децеребраційна ригідність (виникає після перерізання стовбуG

ра мозку нижче середнього мозку);

— астазія (нездатність утримувати положення тіла без підтримки);

— астенія (швидка втомлюваність при незначній м’язовій роботі);

— атаксія (порушення координації руху);

— атетоз (повільні червоподібні рухи пальців (рис. 22.1));

— гіпокінез (зниження рухової активності);

— зниження тонусу м’язів;

— підвищення тонусу м’язів;

— порушення тонких диференційованих рухів;

— хвороба Паркінсона (підвищення м’язового тонусу — ригідність,

гіпокінезія, тремтіння — тремор кінцівок, голови, тулуба, уповільнеG

ний як початок, так і завершення руху, амімічний вираз обличчя та ін.

77 77 77 77 77

Параліч

— втрата м’язом здатності до довільного руху.

Це найбільш поширена форма рухових порушень.

Параліч м’язів однієї половини тіла називається геміплегією, обох

верхніх або нижніх кінцівок — параплегією, всіх кінцівок — тетраплеG

гією.

Розрізняють кілька видів паралічів в залежності від патогенезу:

млявий (периферійний), центральний та рефлекторний.

Млявий,

або

периферійний, параліч

пов’язаний з ушкодженням ценG

трального еферентного нейрона. Тонус пошкоджених м’язів при цьоG

му втрачений, понижені чи відсутні сухожильні та надкісничні рефG

лекси, в подальшому розвивається дегенеративна атрофія м’язів.

Центральний параліч

зумовлений ушкодженням рухових еферентG

них нейронів головного мозку. Клінічно виявляється порушенням

довільних рухів, підвищенням спазмалітичного тонусу пошкоджених

м’язів сухожильних рефлексів та появою патологічних рефлексів (БаG

бинського, Бехтерєва, Жуковського та ін.).

Рефлекторний параліч

розвивається внаслідок гальмівного впливу

аферентного нейтрона при збереженій іннервації рухових еферентних

шляхів

78 78 78 78

Патологія нервової системи може виявлятись у різних формах, сеG

ред яких найважливішими є порушення чутливих та рухових функцій

цієї системи.

Розлади чутливості можуть бути пов’язані з порушенням структуG

ри та функції рецепторів і аферентних провідників у будьGякій ділянці

сенсорного шляху (від нейрона спинномозкового вузла до нейрона

кори великих півкуль).

Розрізняють втрату чутливості —

анестезію

, зниження чутливості —

гіпостезію

, підвищення чутливості —

гіперстезію

, спотворення чутлиG

вості —

дизестезію

.

Порушення чутливості може бути загальним, поєднаним та ізольоG

ваним. Зміни чутливості залежать не тільки від виду, інтенсивності

і характеру аферентації по специфічних (наприклад, больовий, темG

пературний), а й неспецифічних шляхах (структури ретикуляторної

формації стовбура мозку, таламуса

Дата добавления: 2015-05-26