План лекції

1.1. Предмет і завдання етики. Місце етичних знань в професійній підготовці фахівця.

1.2. Структура та функції моралі.

1.3. Основні етичні школи і напрями.

1.1. Предмет і завдання етики. Місце етичних знань в професійній підготовці фахівця

Етика – це галузь філософського знання, що вивчає мораль і закони її розвитку. Етимологічно етика походить від давньогрецького слова ethos, тобто звичай, натура, спосіб мислення. Визначення етики як науки дав давньогрецький філософ Арістотель. Він розділив доброчесність людини на етичну (доброчесність характеру) та діаноетичну (доброчесність розуму); назвав науку, що вивчає етичну доброчесність етикою.

Латинським аналогом слова ethos являється слово mos, від якого походить термін moralis (стосовно звичаю), а пізніше moralitas (мораль). Таким чином, грецьке ethica і латинське moralitas етимологічно співпадають і відповідають українському слову «моральність». На цій підставі поняття «мораль» і «етика» часто співпадають. Одначе їх необхідно відрізняти одне від одного.

Етика – це наука про звичаї і традиційні форми поведінки людей, про причини їх виникнення і укорінення в суспільстві. Основним змістом етичних суджень виступають такі категорії як добро, зло. Об’єктом вивчення етики як науки є людська діяльність у всіх її проявах і уособленнях.

Що стосується моралі, то тут мається на увазі така сукупність цінностей, що орієнтує людей у практичному відношенні одне до одного, їх погляди на добро і зло, ідеали поведінки, норми і принципи життя, зміст життя, честь і повагу, відношення до суспільного і власного. Слід мати на увазі, що мораль є регулюючим засобом людських відносин і, з однієї сторони, підтримується власними переконаннями людини, з другої – силою суспільної думки, групи, класу, держави, до якої належить окрема людина, чи суспільства в цілому.

В системі знань фахівця етичні знання посідають особливе місце, так як вони пов’язані не тільки з абстрактно-теоретичними поняттями, а в результаті специфіки діяльності – з повсякденною практикою моральних взаємовідносин в конкретних ситуаціях.

В даний час перелік видів діяльності, що потребують етичних обґрунтувань, зростає. Це етика педагога, лікаря, журналіста, працівників сфери обслуговування, бізнесмена і т.п., наприклад, інженерна етика пов’язана з науково-технічною революцією, що вимагає конкретно професійних обов’язків і відповідно уявлень про професійну відповідальність інженера. Інженерна етика не тільки захищає престиж технічних спеціалістів, а і, що найбільш важливо, формує у них здатність бути хорошим керівником, організатором виробництва, бути чесним, справедливим, принциповим, гуманно відноситись до людей, природи і т.п.

Всі ці якості допомагають формувати етичні знання, котрі в структурі знань (технологічних, технічних, теоретичних) відносяться до світоглядних.

1.2. Структура та функції моралі

Мораль – це сукупність історично обумовлених правил, принципів, норм співжиття і поведінки людей, їх відносин у процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, які визначають обов’язки один до одного, до суспільства в цілому й виконання яких базується на громадській думці.

Мораль включає в себе не тільки моральну свідомість, але й форми прояву її в житті людини (суспільних відносинах, діях, практиці). Тому елементами моралі є моральна свідомість, моральні відносини, моральна практика. Всі вони взаємопов’язані і доповнюють один одного.

Моральна свідомість – це погляди, ідеї, уявлення людини про добро і зло, благо, справедливість, обов’язок, честь, совість, гідність, щастя. В моральній свідомості дійсність фіксується не у вигляді закону (як, наприклад, у праві), а у формі цілей і норм поведінки, в яких зафіксовані вимоги суспільного ладу, поставлені перед людиною стосовно її поведінки, дій в цілому. Тому моральна свідомість – це усвідомлення системи норм, визначаючих таку поведінку, яка вважається вірною в світі існуючої системи моралі, визначаючої межі дій людини. Моральна свідомість включає до себе:

а) моральні норми – сталі, затверджені в суспільній свідомості, загальні моральні цінності, які обумовлюють певні сторони поведінки людини (наприклад, вимога «говори правду»);

б) моральні принципи – такі загальні моральні вимоги, які стосуються до всієї лінії поведінки людини (наприклад, принцип патріотизму);

в) ціннісні орієнтації – здатність моральної свідомості спрямовувати дії людини на досягнення найвищої моральної цінності;

г) моральну мотивацію – систему мотивів, віддаючих перевагу тим, чи іншим цінностям, цілям в моральному виборі людини;

д) моральну оцінку – визначення ціннісної значимості поведінки людини, її відповідності певним нормам, принципам, ідеалам. Разом з оцінкою чужої поведінки людині притаманні, здатність до самооцінки, тобто виявленню цінності своєї поведінки, своїх мотивів та дій.

У моральну свідомість також входять моральні почуття, звичаї та традиції, моральні якості.

Моральна діяльність (практика) – усвідомлена і підпорядкована моральним цілям поведінка людини. В моральній практиці реалізується моральна свідомість особи, її ставлення до різних боків суспільного життя (праці, колективу, сім’ї, друзів), а також ставлення до сьогоденних подій, свідком або учасником яких вона є.

Таким чином, до моральної діяльності відносяться така поведінка, вчинки, в яких: а) відображається усвідомлене ставлення особи до інших людей, суспільних явищ, природи; б) коли в поведінці присутній моральний мотив; в) коли для вчинку має місце свобода вибору.

Моральні відносини – це система зв’язку між людьми, між особою і суспільством, заснована на існуючих моральних нормах і цінностях. Моральні відносини включають до себе:

а) моральні дії, поведінку, звички окремих осіб чи груп; далі суспільні установи, лад, заходи, які реалізують моральні відносини даного суспільства. Це – об’єктивна сторона моральних відносин;

б) моральна свідомість, моральні почуття, моральні переконання, моральні устремління, моральні якості особистого характеру. Це суб’єктивна, психологічна сторона моральних відносин; в) моральні цілі, моральні ідеї, кодекси моральних цінностей і норм. Це теоретична сторона моральних відносин.

По своєму змісту моральні відносини бувають регулятивними і застережувальними. Регулятивні пов’язані з обов’язком особи перед суспільством, перед виконанням затверджених норм моралі; застережувальні виникають у зв’язку з діями, спрямованими проти тих, що не виконують ці норми, вони забезпечують реалізацію їх у суспільстві.

Більшість етиків виділяють наступні функції моралі:

Регулятивна – яка в значній мірі включає до себе всі інші. Суть її полягає в тому, що вона здатна регулювати взаємовідносини між людьми, між особою та суспільством. Велику роль тут мають переконання людини та громадська думка.

Ціннісно-імперативна. Мораль покликана оцінювати вчинки людей, соціальні явища з позиції добра та зла. Вона примушує людину діяти з позиції добра. Примушуючи, мораль оцінює, оцінюючи, примушує.

Гносеологічна – мораль дає людині не просто знання, а знання, яке відображається в цінностях. Моральне знання орієнтує людину у світі культурних цінностей, виявляючи ті з них, які відповідають потребам людини і на основі яких, вона робить свій вибір.

Комунікативна функція проявляються в тому, що мораль – це особлива форма спілкування людей, яка ґрунтуються на ціннісному ставленні людини до других людей, суспільства, світу в цілому.

Виховна – мораль має виключне значення у формуванні духовного світу людини, її волі, характеру. Моральні норми, принципи, ідеї, якості реалізуються людиною в діяльності, впливають на розвиток суспільства.

1.3. Основні етичні школи і напрями

Історія розвитку етичної думки – це історія певної боротьби між матеріалістичними і ідеалістичними трактуваннями моралі (лінія Демократа і лінія Платона). Виходячи з філософського змісту цих концепцій, визначають емпіричні школи, що обґрунтовували мораль з матеріалістичних позицій, і ідеалістичні, такі, що базувались на ідеалістичній гносеології та релігійному світогляді. Ці школи полемізували одна з одною з наступних питань: про джерела виникнення моралі і про відношення людини до її ідеалів. Емпіричний напрям відстоював земні джерела моралі, її норми та ідеали пов’язувались з практичними інтересами людей, з особливостями їх способу життя. Ці твердження відзначались оптимізмом, обґрунтуванням можливостей досягнення людьми моральної досконалості у реальному світі.

Представники ідеалістичного напряму визначали джерела моралі у сфері об’єктивного чи суб’єктивного духу. Більшість таких вчених пов’язували мораль з ідеєю Бога, з потустороннім світом.

В результаті чого мораль виходила за рамки нереального світу. Емпіричні тенденції в етиці обґрунтовувались в натуралістичних, космологічних, соціологічних школах.

Натуралістичні школи обґрунтовували мораль, виходячи з природи людини як якісно нової істоти, з її потреб, що зумовлені її незмінними біологічно-психологічними особливостями. До такого типу шкіл відносяться:

Гедонізм (від грецького hedone – насолода) – етична позиція, що вбачала в насолоді вище благо і критерій людської поведінки, зводячи до нього все багатство моральних вимог. Прагнення до насолод – основна рушійна сила, закладена в людині від природи і визначаюча всі її дії. Звідси основне призначення моралі – навчити людину отримувати радість і насолоду від життя, знаходити повноту свого буття в задоволеннях. Одним із основоположників гедонізму був давньогрецкий філософ Аристипп (поч. ІV в. до н.е.), що бачив вище благо в досягненні почуттєвого задоволення.

Гедоністичні мотиви особливо розповсюджуються в епоху Відродження, в етичних концепціях 17-18 століть (Гоббс, Локк), стверджуючих, що люди, згідно своєї природи, прагнуть до задоволень і уникають страждань, що добро здатне збільшувати задоволення і зменшити страждання. Ідеї гедонізму розділялись багатьма представниками етичної думки у XIX – на початку XX століття.

Евдомонізм (походить від грецького endoimonia – щастя, блаженство). Прихильники цієї позиції стверджували, що основою моральної діяльності людини, її рушійною силою являються прагнення до щастя, а кінцевою метою – досягнення щастя. Передумовою виникнення античного евдомонізму являються ідеї Сократа про внутрішню свободу людини, котра може здійснитися через самовизначення особи («Пізнай самого себе»). У Демократа ж евдомонізм, як визначальний принцип моральної системи, означає урівноважене задоволення людьми своїх потреб.

Ідеями евдемонізму проникнуті етичні системи Д. Локка, Д. Дідро, Ф. Бекона, згідно з якими прагнення до щастя об’єднує фізичні і інтелектуальні потенції людини, її різносторонні сили. І саме така цілісність стає законом природи.

Утилітаризм (utilitas – користь, вигода) – напрям в етиці, основним змістом якого є тлумачення про те, що користь є критерієм людських вчинків, основою моральності. Причому поняття користі трактується не в античному значенні, не як ствердження невід’ємної людської сутності, а як певний особистий інтерес, своєрідна корисність. Мотиви утилітаризму були присутні етиці софістів (Антифонт, Фразимах), котрі пов’язували користь з природним прагненням людини уникнути страждань і досягти задоволення; корисно те, що вигідно людині. У своєму закінченому вигляді утилітаризм посів місце в етиці англійського філософа Бентама, котрий проголосив критерієм моралі досягнення корисності, задоволення, добра і щастя.

Розвинув ідеї Бентама його співвітчизник Дж. Ст. Мілль. Він визначає не тільки егоїстичні, власні інтереси людини, а й безкорисні прагнення, стверджуючи, що в суспільному житті люди повинні враховувати спільні інтереси.

Підводячи підсумки розглянутим натуралістичним концепціям, слід відмітити, що вони були суперечливими в питаннях природи людини, добра і зла, розуміння задоволень, щастя людини.

До емпіричного напряму відносяться також космологічні школи котрі, так само як і натуралістичні, зводили мораль до природної першооснови. Разом з тим в космологічних школах мораль розглядалась як наслідок діяльності космічних процесів. Представниками такого напряму були Конфуцій («мораль є часткове виявлення «небесного світу»), Геракліт («логос» надає дійсності справедливість і гармонію, являється одночасно і критерієм оцінки поведінки людини), піфагорійці («людина повинна жити у згоді з небесною гармонією», уникати користолюбства і заздрощів, тому що у «друзів все спільне», добро є лад (harmonia), здоров’я, всяке благо і Бог»). Вищу цінність моральної діяльності представники натуралізму бачили в гармонії з космосом.

Однією з різновидностей космологічних шкіл є еволюційна етика, що виникла у XIX столітті. Остання базується на ідеях Дарвіна про можливість поставити вивчення моралі на фундамент еволюційної науки. Ці ідеї були розроблені такими мислителями, як Г. Спенсер, Томас Хакслі, П. Кропоткін, Т. Томпсон і ін. Еволюційна етика розглядає мораль як фазу біологічної еволюції. Людина при цьому наслідує у поведінці те, що є надбанням природного світу.

Ідеї еволюційної етики відроджуються в 50-х роках нашого століття у зв’язку з рухом еволюційного гуманізму, що особливо розповсюджується на Заході. Представники останнього з оптимізмом оцінювали роль еволюції в формуванні естетичних передумов вищих етичних якостей людини і її соціальної поведінки (Д. Хакслі, К. Лоренц).

Одним із напрямів еволюційної етики є соціобіологічна етика, котра виходить з утвердження, що всі сфери людського життя мають за першооснову людський мозок і являються частиною біології людини. У зв’язку з цим моральні категорії, добро і зло зокрема, являються не чим іншим, як рефлексивним вираженням «генного» альтруїзму і егоїзму. Представником цієї течії є Е. Уільсон, стверджуючий, що не тільки моральні почуття і норми, але і саме знання про них мають біологічне походження.

На відміну від натуралістичних і космологічних шкіл, соціологічні школи намагались обґрунтувати мораль, виходячи із факторів суспільного буття. Ці школи в основному були представлені теоріями «суспільної домовленості» і «розумного егоїзму». Ідеї суспільної домовленості мали місце ще в античності (софісти, Епікур), одначе широкого розповсюдження набули лише у Новий час, в філософії Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Представники цієї теорії інтерпретували соціальні відносини як домовленість, котра неминуча з точки зору живого, найвищим представником якого являються людина. Оскільки характер людини орієнтуються на насильство і володарювання, оскільки притаманним станом індивідів є стан війни всіх проти всіх. «Людина людині вовк» – стверджує Т. Гоббс. Через це в якійсь мірі людина усвідомлює умови і можливості своєї життєдіяльності, вона повинна усвідомити і необхідність прийняти на себе моральні обов’язки, оскільки мораль є своєрідним проявом спільної волі, спільним знаменником дій людей, засобом їх спільного життя.

Етичні ідеї розумного егоїзму розробляли французькі філософи ХVIII століття (Д. Дідро, Ж.-О. Ламетрі, К. Гельвецій, П. Гольбах), котрі намагались створити етику, основану на «загальному законі поведінки людей». Таким чином, вважали вони, є «розумний егоїзм», тобто правильно зрозумілий особистий інтерес, котрий є єдиним виміром людських вчинків» (Гельвецій). Якраз він сприяє об’єднанню людей у людське суспільство.

До соціологічного напряму слід віднести і етичні погляди українських революціонерів-демократів (Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Л. Українка). «Осторонь суспільства не існує нічого, що могло б називатись справедливим, саме суспільне життя створює норми і закони» (Л.Українка). Українські мислителі розробляли ідеї цілісності людини, ідеї суспільних обов’язків, єдності особистих і суспільних інтересів, ідеї гуманізму, патріотизму.

Ідеалістична тенденція в етиці складалась відповідно ідей філософського ідеалізму. Суб’єктивно-ідеалістичний напрям розглядає мораль як надбання людської свідомості, що існувала до і не залежно до досліду. Цей напрям найбільш вагомо представлений в етиці І. Канта, котрий тлумачить моральну свідомість як апріорне (існуючий до досвіду). З позицій морального обов’язку, що носить додосвідний характер, І. Кант обґрунтовує «категоричний імператив» (вічний моральний закон) – «вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла б водночас і мати силу принципу загального закону». Одначе категоричний імператив не може бути здійснений повністю з причин недосконалості людини і вимагає для свого здійснення безсмертя душі і буття Бога. Через це всі цінності моралі і релігії повинні знаходитись в органічному поєднанні.

Етичні концепції, що розвивались в рамках об’єктивно-ідеалістичного напряму, визначали мораль з об’єктивно надприроднього руху. До них відноситься етика Платона (світ вічних ідей – цільова установка на земне буття; моральність людини підпорядкована «вищій ідеї добра»); мораль є продукт руху «об’єктивного духу» (Гегель).

Близькими до об’єктивно-ідеалістичного напряму є етичні школи, що обґрунтовують релігійно-моральні чинники, виходячи з визнання людиною існування Бога. Це вчення Ф. Аквінського («... все існуюче навколо є добро,
поскільки причиною всього є Бог»). Августин проводить ідею божественного статусу моралі. Звертаючись до Бога, Августин говорить наступне: «Вся надія моя у безкінечному милосерді твоєму. Дай силу виконати те, що бажаєш». Релігійно-моральні мотиви всеєдності властиві етиці В.Соловйова, що визнавав існування у світі Добра як деякої ідеальної сутності, як норми і обов’язку. Людина повинна мати свій власний моральний вибір.

Запитання до самоконтролю

1. В чому полягає різниця між етикою, мораллю та моральністю?

2. Чи можна вважати мораль формою суспільної свідомості? Приведіть аргументи за і проти.

3. В чому виявляється антиномічність моралі?

4. Назвіть основні функції моралі.

5. Які етичні школи відносяться до натуралістичного напрямку?

6. В чому різниця між емпіричним та ідеалістичним напрямками в етиці?

7. До якого напрямку в етиці відноситься соціобіологічна етика?

8. Чи є етика філософською наукою?

9. Як ви розумієте перспективи становлення моральних цінностей в сучасному українському суспільстві?

10. Як ви вважаєте, чи існує людина поза мораллю?

Література

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій; Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 4-24.

2. Тофтул М. Етика: Навч. посібник. – К.: Академія, 2005. – С. 7-16, 94-100.

3. Нападиста В.Г. Історія етики в Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004. – С. 5-15.

4. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. – С. 5-10.

5. Этика: Учеб. пособие / Под ред. Т.В. Мишаткиной, Я.С. Яскевич – 2-е изд. – Мн.: Новое знание, 2002. – С. 11-20.

6. Некрасов А.И. Этика / Учеб. пособие. – Х.: ООО Одиссей, 2003. – С. 163-180,193-210.

7. Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая история этики. – М.: Мысль, 1987. – С. 5-12.

8. Этика и эстетика: Учеб. пособие для самостоятельного изучения дисциплины / Пальм Н.Д., Гетало Т.Е. – Х.: «ИНЖЕК», 2004. – С. 6-22.

Тема 2

історія розвитку етичної думки

Дата добавления: 2015-05-26