План лекції. 8.1. Історичні етапи розвитку мистецтва

8.1. Історичні етапи розвитку мистецтва.

8.2. Предмет, стиль та художній метод мистецтва.

8.3. Функції мистецтва.

8.1. Історичні етапи розвитку мистецтва

В розвитку мистецтва як соціально-культурного явища науковці виділяють шість основних етапів: доісторичний, стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу, другої половини ХІХ-ХХ ст.

1. Доісторичне мистецтво. Воно мало синкретичний характер, який водночас поєднував утилітарні та художні елементи (тяжіння первісної людини до прикрас, татуювання тощо). Мистецтво цього періоду використовувалося і з магічною метою, і як засіб передачі через малюнок певних знань, здобутих у процесі практичної трудової діяльності.

2. Мистецтво стародавнього світу. Цей етап пов’язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. В умовах стародавнього світу завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення у духовно-практичну форму діяльності.

Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм давньогрецької та давньоримської міфологій, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визначили напрям художніх пошуків тогочасних митців.

3. Мистецтво середньовіччя (IX-XIII ст.). Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості: релігії та мистецтва. В цей історичний період особливого статусу набула інституція церкви, що фактично виконувала функцію соціального замовника і безпосередньо вплинула на розвиток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, вітражного живопису, органної музики тощо.

4. Мистецтво Відродження (XIV-XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов’язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами. З іншого – це період яскравих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досягнення у галузі живопису – розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзавданням – абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб’єкта.

5. Мистецтво Нового часу (кінець XVI – перша половина XIX ст.). Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов’язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Отже, мистецтво Нового часу дає поштовх до об’єднання у межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.

6. Мистецтво другої половини XIX-XX ст. Цей період позначений інтеграцією філософсько-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї 3. Фрейда, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього етапу став діалог між теорією і художньою практикою.

Закономірності розвитку мистецтва ґрунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів, підкреслити їхній безпосередній зв’язок з конкретним історичним періодом, наголосити на тому, що поняття «канон» пов’язане з добою середньовіччя; поняття «стиль» виникає у часи Відродження; «художній образ» стає наріжним поняттям у мистецтві XIX ст., а проблема «художнього методу» фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом XX ст.

Таким чином, мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.

8.2. Предмет, стиль та художній метод мистецтва

Мистецтво – це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах.

Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тобто дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов’язків – формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духовного і морального удосконалення.

Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційно-чуттєве начало, яке стимулює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього твору.

Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-есте-
тичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних процесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створюють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини.

Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.

Формою мислення в мистецтві є художній образ. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу розпочинається у XVIII ст., він пов’язаний з іменами А. Шефтсбері, Г.Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф. Шіллера.

На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, М. Чернишевського, В. Бєлінського, О. Потебні, Д. Лукача, а також сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепи та інших дослідників, які вважали, що справжній художній образ виникає лише тоді, коли складається синтез антиномічних, тобто виключаючих одне з понять суб’єктного та об’єктною, раціонального та емоційного, типового та індивідуального.

Суб’єктно-об’єктний зв’язок є основою художнього твору у будь-якому виді мистецтва, адже дійсність – об’єкт в інтерпретації суб’єкта – художника перетворюється на нову, особливу реальність, народжену його фантазією.

Важливе місце для повноцінного функціонування художнього образу, що є основою твору у будь-якому виді мистецтва, має зв’язок:

Відображення ® Вираження ® Сприйняття

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов’язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією – навіюванням і емпатією – співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), виникає діалог між художником та аудиторією, що і приводить до духовного очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв’язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стимулює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і форми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного.

Форма – це зовнішня оболонка художнього витвору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві розкрити його основний зміст.

Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб’єктивного й об’єктивного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов’язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важливих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Тема (від грец. thema – те, що покладено в основу) є головним об’єктом зображення у художньому творі.

Ідея (від грец. idea – представлення) – це думка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ.

Єдність теми та ідеї визначає художній рівень мистецтва.

Цілісна модель мистецтва як естетичного явища передбачає опрацювання та осмислення всіх його основних понять, серед яких важливе місце посідає феномен стилю.

Поняття «стиль» приходить на зміну транскультурному поняттю доби середньовіччя – «канону» (від грец. kanon – правило, норма), що являв собою систему жорстких норм та правил і фактично нівелював індивідуально-творче начало. Тому в зазначений період особливого розквіту набувають іконопис і храмове будівництво – мистецтво, що було позбавлене авторства.

Поняття «стиль» (від лат. stylus та грец. stylos – паличка для письма, що належала до особистих речей людини) безпосередньо пов’язувалось з особистим началом, передбачало індивідуальну форму вираження у мистецтві. Воно ототожнюється з добою Відродження, що назавжди залишилася в історії людської цивілізації як епоха видатних персоналій. За образним висловом О. Герцена, мистецтво Відродження відкрило мертві очі грецьких статуй і перевело художньо-творчий процес в емоційно-чуттєву площину.

Сьогодні поняття «стиль» належить до найбільш дискусійних, що передусім пов’язано зі складністю його інтерпретації. Існує велика кількість моделей аналізу феномена стилю, які об’єднує між собою тенденція до певного ототожнення понять «художній стиль», «художній напрям» та «художня епоха».

Враховуючи етимологію, історію виникнення і розвитку поняття, можна зробити висновок, що художній стиль – це система художньо-образних засобів і прийомів, що належать конкретному митцеві.

У структурі мистецтва XX ст. органічно поєдналися напрями відверто протилежної художньої орієнтації:

Одним із важливих понять естетичного тезауруса, тобто сукупності понять, є художній метод, який має численні моделі інтерпретацій і тлумачень.

Найкоректнішим є визначення художнього методу як засобу пізнання дійсності, що в історії світової культури і мистецтва поданий двома основними різновидами:

Розробкою проблеми методу через аналіз художньої творчості займалися античні філософи Платон і Арістотель, теоретичні моделі яких можна вважати передвісниками дослідження нереалістичного і реалістичного методів у мистецтві.

Платон інтерпретував творчість через інтуїтивно-позасвідоме начало, позбавлене раціональних компонентів і розвиток нереалістичного методу в мистецтві. Адже філософи ірраціоналістичної орієнтації А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, С. Кьєркегор, 3. Фрейд, А. Бергсон, які визнавали себе послідовниками Платона, надали своїми концепціями теоретичного підґрунтя нереалістичним напрямам: футуризму, кубізму, і абстракціонізму, експресіонізму, сюрреалізму тощо:

Аристотель вважав, що мистецтво відтворює дійсність, яка «містить у собі істину» і, згідно з його концепцією, художній твір може з’явитися тоді, коли «виникає спільний погляд на споріднені речі», а самі митці добре розуміють і «знають причини того, що створюється».

Позицію Арістотеля можна тлумачити як прообраз реалістичного методу, що зумовив причину виникнення яскравих художньо-мистецьких напрямів і стимулював творчі пошуки митців, які не пов’язували свою художню діяльність з будь-якими мистецькими угрупованнями та осередками:

У межах реалістичного методу були створені шедеври Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Ф. Достоєвського і Д. Вергі, Т. Шевченка.

8.3. Функції мистецтва

Сучасна естетика виділяє наступні функції мистецтва:

1) Соціальна функція, її сутність полягає в тому що мистецтво – це вища форма естетичного ставлення людини (митця) до світу. Адже через систему художніх образів, використовуючи специфічні засоби і прийоми, мистецтво інтерпретує, осмислює, пізнає світ.

2) Пізнавальна функція. Основою мистецтва, як і інших форм суспільного пізнання, є зв’язок:

Суб’єкт ® Об’єкт Митець ® Дійсність

Проте на відміну від науки, де феномен пізнання існує у межах об’єктивного характеру наукового знання та об’єктивна істина тяжіє над науковцем, вимагаючи від нього жорсткого протокольного мислення, специфіку пізнання у мистецтві визначають суб’єктивний характер відображення, метафоричне ставлення до дійсності, активне використання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє створенню художньої картини світу.

3) Сугестивна функція (від лат. suggestio – навіювання) пов’язана з певною гіпнотичною дією, впливом на людську психіку.

Сугестивне начало чітко простежувалося ще у доісторичному мистецтві, коли перед початком полювання наші пращури «вбивали» тварину, намальовану стародавнім митцем. Вагоме навантаження покладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконопису й архітектури, адже вважалося, що «собор повинен був стати Біблією для неписьменної людини». При першому наближенні може скластися враження, що сугестивна функція споріднена з виховною. Безперечно між ними існують певні спільні риси, проте ототожнювати сугестивну і виховну функції не можна у зв’язку з тим, що виховна орієнтована на сферу свідомого, тоді як сугестивна пов’язана з позасвідомим людської психіки. У зв’язку з цим слід зазначити, що нереалістичні напрями, зокрема експресіонізм і сюрреалізм, у своєму мистецтві орієнтувалися саме на сугестивну функцію.

4) Виховна функція. її специфічною особливістю є наявність в усіх формах суспільної свідомості: релігії, політиці та ін. В мистецтві надзавданням виховної функції є формування цілісної гармонійної особистості, використання різних механізмів впливу для досягнення цієї мети.

5) Компенсаційна функція. Ця функція дає змогу людині у процесі сприймання художнього твору пережити ті почуття, яких вона була у позбавлена в реальному житті.

6) Комунікативна функція – її сутність полягає в тому що, загальномистецький зв’язок: мистець – аудиторія уможливлює саме комунікативна функція.

Існують види мистецтва, в яких комунікативні можливості обмежені мовним бар’єром. Це передусім література, театр, кінематограф, тоді як архітектура, скульптура, живопис та хореографія «володіють» універсальним комунікативним кодом. Саме тому «мова» творів Леонардо да Вінчі, О. Родена, Ле Корбюзьє, М. Лисенка, С. Лифаря та інших була зрозумілою в усіх регіонах світу і подолала часові кордони.

7) Функція передбачення. Аналізуючи феномен мистецтва, дослідники певною мірою торкаються питання чинника часу. Час – найголовніший критерій мистецького твору, зумовлює його довголіття і місце в культурному просторі. В структурі проблеми функціональності часовий момент насамперед пов’язаний з функцією передбачення – «кассандрівським началом». Основою цієї функції мистецтва є давньогрецький міф про дочку Пріама і Гекуби – Кассандру, яку Аполлон наділив даром пророцтва і яка передрікала падіння Трої в період її найбільшого розквіту.

У мистецтві функція передбачення виявляє себе як у прямій, так і в опосередкованій формах. Найяскравішим прикладом такого «прямого варіанта» є жанр фантастики в літературі і кінематографі.

Запитання до самоконтролю

1. Як визначається мистецтво?

2. Чи пов’язане мистецтво з реальною дійсністю?

3. Які функції мистецтва ви знаєте?

4. Чи існують головні та другорядні функції мистецтва?

5. Порівняйте мистецтво і науку: в чому специфіка цих форм діяльності людини?

6. Як мистецтво пізнає дійсність?

7. Які історичні етапи розвитку мистецтва ви знаєте?

8. Яку роль відіграє утилітарний аспект в історії мистецтва?

9. Як визначається художній образ у мистецтві?

10. Що таке зміст художнього твору?

11. Як ви розумієте поняття «стиль»?

12. Що таке художній метод?

Література

1. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики. Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2000. – С. 139-160.

2. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХІХ ст. – К.: Либідь, 1997. – С. 98-105, 148-175.

3. Борев Ю.Б. Естетика. – М.: Политиздат, 1988. – С. 210-221, 362, 369, 405.

4. Макаров А. Світло українського бароко. – К., 1994. – С. 114-128.

5. Энциклопедия искусства ХХ века. – М.: Художник, 2001. – С. 209-231.

6. Энциклопедия импрессионизма. – М.: Художник, 2001. – С. 114-135.

7. Этика и эстетика: Учебное пособие для самостоятельного изучения дисциплины / Сост. Пальм Н.Д., Гетало Т.Е. и др. – Харьков, 2004. – С. 143-176.

зміст

1. етика та її призначення................................................................ 3

1.1. Предмет і завдання етики. Місце етичних знань в професійній

підготовці фахівця..................................................................................... 3

1.2. Структура та функції моралі.................................................................... 4

1.3. Основні етичні школи і напрями.............................................................. 6

2. історія розвитку етичної думки............................................ 10

2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу

(етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього

Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ,

Платон, Арістотель, Епікур)).................................................................. 10

2.2. Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин,

Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження

(Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М. Монтень)....................... 11

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах,

Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант)................................................................ 12

2.4. Етика ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-П. Сартр, А. Швейцер). 13

3. категорії етики................................................................................. 16

3.1. Сутність основних категорій етики........................................................ 16

3.2. Добро – провідна категорія моральної свідомості............................... 16

3.3. Моральна вимога, моральний ідеал, честь та гідність, совість,

справедливість......................................................................................... 17

3.4. Сенс життя та щастя як категорії моральної свідомості........................ 19

Дата добавления: 2015-05-26