План лекції. 2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство

2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур)).

2.2. Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин, Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М.Монтень).

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант).

2.4. Етикет ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-П. Сартр, А. Швейцер).

2.1. Етико-філософські системи Стародавнього Світу (етика Стародавньої Індії (буддизм, джайнізм); етика Стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм); етика Античності (Сократ, Платон, Арістотель, Епікур))

Етико-філософські системи Давньої Індії сформувалися в середині
І сторіччя до н.е. Вони розділялися на ортодоксальні системи (веданта, йога, вайшешики) та неортодоксальні системи (буддизм, джайнізм, локоята-чарваки).

Етика буддизму ґрунтується на філософських положеннях – благородних істинах: існує страждання; причина страждання; звільнення від страждань; шлях, що веде до звільнення від страждань. Роз’ясненню цих положень й уявленню про автономію особистості, присвячена вся система буддизму.

Етика джайнізму спрямована на очищення карми (тонкої матерії, яка перебуває між тілом та душею) шляхом правильної поведінки, пізнання та аскетизму. Суть правильної поведінки полягає у виконанні п’яти великих обітниць, важливішою з яких є принцип ахімси (незашкодження життю).

Зародження давньокитайської етики припадає на VIII ст. до н.е., насамперед у конфуціанстві. Засновник конфуціанства мислитель Конфуцій. За його переконаннями поведінка, суспільне становище людей залежить від неба, вищої духовної сили. Основним поняттям, своєрідним моральним законом є «жень» – гуманність, людяність, а також «лі» – церемоніал, ритуал, етикет. Етика конфуціанства має соціально-політичний характер.

Основні положення етики даосизму, засновником якої є Лао-Цзи, проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Тому у людини головним є не соціальний статус, а природність доброчесності.

В Античності етичні вчення розвиваються у контексті філософських систем. Найголовнішими з них були етика Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура.

Сократ – перший в історії етики мораліст-просвітник. Головною доброчесністю він вважав знання. Його етика має евдемоністичний характер і практичну спрямованість.

Етичні погляди Платона засновувалися на ґрунті об’єктивного ідеалізму, згідно з яким мораль має надприродний характер. Моральні чесноти вродженні, виховання тільки розкриває те, що присутнє в душі людини. Найвища чеснота – мудрість. Платон вважав що, виховувати людину потрібно через похвалу та засудження. Взагалі етика Платона має соціальну спрямованість.

Арістотель першим назвав етику наукою. Він переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості. Етична доброчесність пізнається на пристрастях та вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Арістотель вважав, що для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. На відміну від Сократа, він не зводив моральність до знань, але його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії. Його етика засновується на позиціях евдемонізму. Щастя випливає з морального та фізичного здоров’я людини. Духовні задоволення він ставив вище природних бажань, сповнена страхів людина не може бути щасливою. Смерть не має до людини відношення, бо уособлює відсутність почуттів.

2.2. Релігійна етика Середньовіччя (І. Христос, А. Августин, Ф. Аквінський, П. Абеляр) та етичні ідеї епохи Відродження (Ф. Петрарка, Л. Валла, Н.Н. Макіавеллі, М.Монтень)

Перші концепції християнської етики сформовані у період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Моральна сутність християнства відображена в Нагорній проповіді І. Христа, яка закінчується моральним правилом: «…у всьому, як хочете, щоб з вами поступали люди, поступайте й ви з ними …». Християнська мораль ґрунтується на ідеях теоцентризму, в ній моральність пов’язана з вірою в Бога, як вищого морального абсолюта. Етика І. Христа є етикою любові до Бога, до ближнього, особи до самої себе. Нащадком принципу християнської любові є нова невідома античності чеснота – милосердя.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а етика – з теологією. Для Августина Аврелія Бог є моральним законом, вищім благом, людина слабка, немічна тому мусить цілком довіритися Богу, в цьому виявляється провіденціалізм та фаталізм етики Августина. Аналізуючи основні моральні чесності християнства Августин виокремив три види гріхів: похіть плоті, похіть гордині, похіть очей, які спричиняють всі інші людські пороки. Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визначенням людської благодаті.

Виходячи з номіналістських установок, П’єр Абеляр критерієм моральної оцінки проголошує саму людину, її внутрішні переконання. Він відкидає спадкоємність гріха і вважає, що голос совісті людини вище за наказів Бога. Таким чином, Абеляр вперше в історії середньовіччя формулює суб’єктивістську етику внутрішніх переконань, яка має антитеологічну спрямованість.

За переконанням Фоми Аквінського моральність людини залежить від віри. У вченні про доброчесність та окремі чесноти Ф. Аквінський розкрив шляхи та засоби їх досягнення, висловив свій погляд на проблему свободу волі. Чесноти Ф. Аквінський поділив на розумові, моральні (справедливість, помірність, мужність) та богословські (віра, надія, любов). Він знайшов компроміс між визнанням визначеною наперед Богом долі особи і наявністю в неї свободи волі.

Етика епохи Відродження звільняється з-під релігійного впливу. Мислителі цього часу (Ф. Петрарка, Л. Валла, П.Д. Мірандола, М. Монтень) переймалися проблемами індивідуальності, самоцінності людини. Ознакою етики стає принцип гуманізму, усвідомлення ідеї свободи як головного чинника людського буття, визнання можливості людини організовувати і контролювати своє моральне життя.

2.3. Етичні концепції Новітнього часу (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. Гольбах, Ж-Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Кант)

В етиці XVII-XVIII ст. виокремлюється раціоналістичний (Р. Декарт, Б. Спіноза) та емпіричний (Т. Гоббс, Дж. Локк) напрями. Раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему етики, знайти універсальний етичний принцип з якого можна було б вивести вимоги моралі стосовно конкретних ситуацій. Моральність людини вони пов’язували з її розумовими інтелектуальними здібностями. На противагу раціоналізмові емпіризм розглядає мораль як сукупність чітко встановлених і загально відомих правил поведінки, оптимістично оцінюючи можливості виховання та його вплив на моральність людини.

Мислителі-просвітники (П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро) обґрунтовували систему етичних принципів на вірі в щасливе майбутнє людства, ідеях просвітництва, рівності людей і свободи особистості. Центральне місце в етиці цього часу займає теорія «розумного егоїзму», реалізація якої в відношеннях людей породжує гуманність і доброзичливість.

Німецька класична етика засновується на ідеях раціоналізму.

І. Кант першим розмежив сфери дослідження етики і психології, визнав автономію людини як суб’єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон – категоричний імператив: «чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу всезагального законодавства», проголосив особистість самоціллю (людину не допустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага), обґрунтував загальнолюдський характер моралі. Центральна категорія його етики «обов’язок», основою і джерелом якого є категоричний імператив.

Етика Г.В.Ф. Гегеля засновується на ідеях об’єктивного ідеалізму – моральність визначається світовим духом – духовною силою, яка мислиться як принцип усього сущого. Мораллю Гегель вважав стадію розвитку поняття «свобода». Він ототожнює мораль з внутрішніми переконаннями людини, які породжують як доброчесні, так і аморальні дії. Найважливішими категоріями моралі він вважав умисел і вину, намір і благо, добро і совість; моральністю – родину, громадянське суспільство, державу, тобто галузь громадянської етики.

Етична система Л. Фейєрбаха ґрунтувалась на засадах антропологізму, їй притаманні риси евдемонізму. Добро він вважав утвердженням щастя, а зло – запереченням до щастя. Принципово нового значення він надавав категорії «егоїзм», який розумів як любов людини до себе і до іншої людини, як прагнення індивіда присвоїти багатство людських сил, опредмечених у формах суспільної діяльності.

2.4. Етика ХХ-ХХІ сторіччя (А. Шопенгауер, Ж.-Л. Сартр, А. Швейцер)

Етика Новітнього часу ґрунтується на концепціях класичної етики, а також на ідеях ірраціоналізму, який ототожнював духовне життя людини з її несвідомими спонтанними імпульсами, емоційно-вольовими і моральними структурами.

Засновник ірраціоналізму А. Шопенгауер вважав, що саме в бажанні людина розкриває свою сутність, тобто волю, яка не має чітко окресленої мети, яка ніколи не може бути вдоволеною, а людина – щасливою. Людина може обирати рішення і воля робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе, всією волею до життя, усі інші індивіди існують у його уявленні, як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі. Етична концепція А. Шопенгауера песимістична: для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, метою життя є смерть.

Німецький філософ Ф. Ніцше категорично виступав проти існуючої моралі (як системи норм, бажаних моральних стосунків людей) за переоцінку цінностей, насамперед моральних. Різновиди моралі, за твердженням Ф. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших). Людину необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю, як від прояву найгіршої розбещеності і слабкості. Добрим він вважав те, що зміцнює «волю до влади», це дає людині змогу стати сильною особистістю, гордою, могутньою, вільною, доскональною, тобто надлюдиною. Надлюдина – це ідеал, до якого людство повинно йти.

Етика З. Фрейда вибудовувалась на положенні про вродженні психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, перед усім сексуальних (лібідо), потягів. За З.Фрейдом будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різні види культурної діяльності.

Етика екзистенціалізму, представниками якої були Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Хайдегер, К. Ясперс, пройнята мотивами приреченості, самотності, безглуздості й абсурдності життя. Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до «ніщо», до смерті) своє «неістинне», несправжнє існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно вільно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи моральні норми суспільства.

Етичні концепції прагматизму, представниками якого були Ч.-С. Пірс, У. Джемс, Д. Дьюі, вбачають найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність пізнання ставлять у залежність від того, чи служить воно життєвій практиці. Вони заперечували необхідність загальних, моральних принципів, оскільки людина на їх погляд, повинна самотужки розв’язувати моральні проблеми, враховуючи особливості кожної життєвої ситуації, в якій вона опинилася. При розв’язуванні моральних проблем, вона водночас бере участь в розв’язуванні утилітарних проблем, пов’язаннях з тим як найефективніше досягти конкретної мети.

Основою своєї етики, яка має назву «етика благоговіння перед життям» А. Швейцер проголосив формулу: «Я – життя, яке хоче жити, Я – життя серед життя, яке хоче жити». Замість моральних норм, правил, приписів концепція А. Швейцера пропонує одне правило – благоговійне ставлення до життя скрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі до життя. Згідно з принципом благоговіння перед життям, воно сповнене страждань. І тільки приспана, «чиста» совість не реагує на ці страждання. Етика А. Швейцера – це етика особистості.

В Україні етику як науку вперше стали викладати в Києво-Могилянській академії. Секрети добра прагнув розкрити І. Гізель, який вважав, що добре все, що є або може бути. Воно узгоджується з божим розумом, і тому є істинним, а крім того узгоджується з божої волею і тому є добрим. Розмірковуючи над однією з корінних проблем етики, він стверджував, що ставлення до Бога і людей, людина вільна вибирати, а тому вона відповідальна за свої вчинки.

Етика Г.С. Сковороди засновувалась на ідеях кордоцентризму. Він вважав найважливішим у людині її емоційно-вольове начало – «серце», з яким пов’язував і її моральність. Етиці Сковороди характерні риси евдемонізму – людина повинна бути щасливою. В цьому аспекті принцип «Пізнай себе», який пронизує всі твори філософа, означає: пізнай свої природні здібності, своє покликання і працюй, вдосконалюйся відповідно їм, оскільки «несродня» праця є головним джерелом нещастя людини.

Етичні погляди В. Винниченка формувалися під впливом ідеї конкордизму. Найгуманнішим він вважав суспільство яке ґрунтується на колективній власності. Мораль конкордизму, яка колективна за своєю природою, забезпечить подолання егоїстичних якостей, котрі є основою нерівності людей. Моральним гаслом в етиці конкордизму є не «Ти мусиш!», а «Якщо ти хочеш, то…». Тому вона відкидає будь-які приписи, накази, визнаючи тільки «правила – поради». Ця етика адресована як індивіду, так і колективу.

Запитання до самоконтролю

1. Чим відрізнялися ортодоксальні та неортодоксальні етичні школи
Давньої Індії?

2. Які категорії є основними в етиці Конфуція?

3. Сформулюйте золоте правило моралі.

4. Що вважав Сократ головною доброчесністю?

5. На яких положеннях ґрунтується етика Арістотеля?

6. В чому полягає сутність християнської етики?

7. Сформулюйте категоричний імператив І. Канта.

8. Чим відрізняється етика Ф. Ніцше від етики А. Шопенгауера?

9. Що є провідною ідеєю етики екзистенціалізму?

10. В чому полягає основний принцип етики А. Шопенгауера?

11. На яких ідеях заснована етика Г. Сковороди?

12. Яке відношення до етичної концепції В.Винниченка мають ідеї конкордизму?

Література

1. Малахов В. Етика: Курс лекцій; Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – С. 36-40, 164-167, 210-212, 261-264..

2. Тофтул М. Етика: Навч. посібник. – К.: Академія, 2005. – С. 243-400.

3. Нападиста В.Г. Історія етики в Україні (друга половина ХІХ – поч. ХХ ст.): Навч. посібник. – К.: Либідь, 2004. – С. 5-15, 16-25, 177-185.

4. Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. – М.: Гардарики, 2002. – С. 44-65, 77-95, 110-220.

5. Этика: Учеб. пособие / Под ред. Т.В. Мишаткиной, Я.С. Яскевич – 2-е изд. – Мн.: Новое знание, 2002. – С. 21-55.

6. Некрасов А.И. Этика / Учеб. пособие. – Х.: ООО Одиссей, 2003. – С. 16-50, 52-120.

7. Швейцер А. Культура и этика – М.: Прогресс, 1973. – С. 304-326.

Тема 3

категорії етики

Дата добавления: 2015-05-26