Правомірна поведінка .Правопорушення: поняття, причини і види

Правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана і допус­тима поведінка індивідуальних і колективних суб'єктів, яка відповідає вимогам чинних нормативно-правових актів, не є сус­пільно небезпечною для держави і людей і гарантується й охоро­няється державою.

Питання про причини правопорушень завжди було й залишається складним. Глобальною причиною всіх правопо­рушень є соціальні суперечності (їх можна назвати «хвороба­ми суспільства»), які завжди існують у суспільстві. Вони призводять до того, що інтереси окремих соціальних груп, іноді окремих осіб приходять у суперечність із загальними інтересами, а тому соціальні схильності, моральні уявлення й спрямування діяльності цих людей різко відрізняються від вимог існуючого права, а звідси виникає схильність до їх порушення.

Що стосується окремих правопорушень, то їх вчинення може бути викликане різними, іноді не залежними одна від одної причинами: це можуть бути причини економічного характеру (наприклад, неможливість знайти роботу і ле­гальний заробіток); соціальні причини (зокрема, недоліки виховної та освітньої роботи); обставини сімейного характе­ру або ж інші особливості середовища, в якому живе потен­ційний правопорушник, причини особистого характеру (наприклад, схильність до алкоголю чи вживання наркоти­ків) тощо.

Іноді причиною правопорушень виступає і недоскона­лість чинного законодавства —наприклад, надмірні ставки оподаткування юридичних осіб змушують їхніх керівників шукати шляхи ухилення від сплати податків, оскільки без цього виробнича чи комерційна діяльність підприємства буде просто неможливою. У цьому випадку, звичайно ж, необхідно усунути подібну причину—за наявності більш оптимальних податків буде менше тих, хто ухилятиметься від їх сплати.

Вчені-кримінологи протягом тривалого часу (ще з кінця XIX ст., коли відомий італійський кримінолог Чезаре Ломброзо висловив думку, що той, хто вчинює злочини, є зло­чинцем від народження) намагаються знайти відповідь на питання, чи існує зв'язок між генетичними особливостями людини і схильністю до вчинення правопорушень; однак переконливих доказів, які б підтверджували чи спростовува­ли такий зв'язок, поки що немає.

Правопорушення, як правило, зумовлюється не якоюсь однією окремою причиною, а відразу багатьма. Виявлення цих причин і вжиття заходів до їх усунення є одним із завдань діяльності правоохоронних органів і посадових осіб держави, слідчого, який розслідує справу про вчинення злочину. Проте завдання цілковито усунути всі причини правопорушень має утопічний вигляд: адже для цього потрібно усунути всі суперечності, які існують у суспільстві. Подібні спроби вже робилися, зокрема на початку нашого століття, однак успіху не досягли. Отже, завдання держави полягає в тому, щоб звести причини, які викликають право­порушення, до якнайнижчого можливого рівня, що дасть суспільству змогу здійснювати ефективний контроль над протиправними діями, і передусім над злочинністю

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, про­типравне, винне діяння, за яке чинним законодавством встанов­лено юридичну відповідальність

Залежно від ступеня суспільної небезпеки правопорушення поділяють на дві групи: злочини і проступки.

Злочини — це передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні, протиправні, винні та карні діяння (дії чи бездіяльність), скоєння або можливість скоєння яких може завда­ти суттєвої шкоди певним суспільним відносинам, що охороня­ються кримінальним законом.

У Кримінальному кодексі встановлений вичерпний перелік злочинів.

Проступки - це правопорушення, зовні схожі на злочин, але такі, що мають менший степінь суспільної небезпеки.

Отже, проступки порушують приписи не Кримінального ко­дексу, а правових норм інших галузей права. На цій підставі їх поділяють на такі види:

- конституційні;

- адміністративні;

- цивільні;

- трудові;

- дисциплінарні.

23 Склад правопорушення, зміст його елементів, його ознаки.

Будь-яке діяння визнається правопорушенням за наяв­ності обов'язково закріплених чинним законодавством структур­ них елементів, сукупність яких називають складом правопору­шення. Такими структурними елементами правопорушення є:

- об'єкт;

- об'єктивна сторона;

- суб'єкт;

- суб'єктивна сторона.

Об'єктом правопорушення є суспільні відносини, що охороня­ються від протиправних посягань нормами права.

При цьому необхідно розрізняти поняття «об'єкт правопору­шення» і «об'єкт правовідносин». Якщо об'єктом правовідносин є різні предмети матеріального і духовного світу (наприклад, крадений автомобіль), то об'єктом правопорушення є самі охоронювані правом суспільні відносини (власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність і т. ін.).

Об'єктивну сторону складають протиправне діяння та його шкідливий або небезпечний результат.

Об'єктивно правопорушення може бути виражене або в актив­них діях, або в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує встановлених нормами права обов'язків. До об'єктивної сторони належить причинний зв'язок між протиправним діянням і шкід­ливими або соціально-небезпечними наслідками, а також місце, час, обставини і спосіб вчинення правопорушення. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння, а думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості не можуть бути її підставою.

Суб'єктом правопорушення є цілком деліктоздатна фізична або юридична особа.

Деліктоздатність - цє здатність особи нести юридичну відповідальність, наявність і рі­вень якої тісно пов'язані з її віковим, фізичним, психічним і поса­довим станом та іншими обставинами.

Суб'єктивна сторона - це психологічне ставлення суб'єкта де скоєного ним протиправного діяння та його наслідків.

Таке ставлення проявляється через поняття вини у таких фор­мах, як: намір (умисел) та необережність.

Намір (умисел) поділяється на прямий і непрямий. За наяв­ності прямого наміру суб'єкт повністю усвідомлює протиправність свого діяння та передбачає і бажає настання його негативні наслідків. За наявності непрямого наміру суб'єкт також усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативи наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.

Необережніст ь також виступає у двох формах: протиправне самовпевненість і протиправна недбалість.

За наявності протиправної самовпевненості суб'єкт передбачає можливість настання негативних наслідків свого вчинку, але легковажно розраховує на те, що вони не настануть. За наявності протиправної недбалості суб'єкт не передбачає можливості настання негативних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності) хоча повинен був і міг їх передбачити.

Для правопорушення характерними є такі основні ознаки:

1) суспільна шкідливість;

2) протиправність;

3) винність;

4) карність.

Суспільна шкідливість правопорушення виявляється в спричи­ненні негативних наслідків або загрозі їх спричинення. При цьому шкода може бути моральною, матеріальною або фізичною.

Протиправніст ь правопорушення характеризується тим, що діяння суб'єкта (дія чи бездіяльність) повинна безпосередньо по­рушувати будь-яку правову норму. Якщо діяння не врегульоване нормами права, воно не вважається правопорушенням.

Винність правопорушення - це умисне чи необережне ставлен­ня особи до вчиненого нею діяння та його наслідків.

Карність правопорушення означає, що в чинному законо­давстві за його скоєння встановлено міру юридичної відповідаль­ності у вигляді негативних наслідків особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Дата добавления: 2015-05-26