Особисті і майнові права та обов'язки батьків та дітей

. Права та обов'язки матері, батька і дитини зумовлені по­ходженням дитини від них, яке встановлюється на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини (статті 121-122).

У разі, коли батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою, то походження дитини визначається:

а) від матері — на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини;

б) від батька — за спільною заявою матері і батька або за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, або за рішенням суду.

Батьки мають рівні права і обов'язки щодо дитини, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвали його, чи проживають окремо від дитини, оскільки це не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків. Діти також мають рівні права та обов'язки щодо тих батьків, які не перебували у шлюбі між собою.

Прізвище та ім'я дитини визначається за згодою батьків (зок­рема, подвійне). Якщо дитина народжена без батька і відсутнє добровільне визнання батьківства, ім'я визначається матір'ю. По батькові дитини визнається за іменем батька, а при його відсут­ності - за іменем особи, названою матір'ю дитини.

Батьки мають право та обов'язок виховувати своїх дітей і піклу­ватися про їх здоров'я, надавати їм освіту, готувати до праці. Вони виховують дітей спільно. За умови проживання одного із батьків окремо від сім'ї він зобов'язаний брати участь у вихованні дітей і має право на спілкування з ними."

Кожен із батьків має право:

а) на особисте виховання дитини;

б) обирати форми та методи виховання;

в) на самозахист своєї дитини;

г) на звернення до суду та державних органів і громадських ор­ганізацій за захистом прав та інтересів дитини.

Такі самі права та обов'язки мають і неповнолітні батьки з пра­вом їх самостійного здійснення (ст. 156 СК).

Дитина також має право на звернення за захистом своїх прав та інтересів.

Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визна­чається за згодою батьків, а при досягненні 10 років - за спільною

згодою батьків і самої дитини. За окремого проживання батьків дитина при досягненні нею 14 років місце свого проживання виз­начає сама (ст. 160 СК).

Кожен із батьків може бути позбавлений батьківських прав на підставах, передбачених ст. 164 СК.

Діти за життя батьків не мають права на їх майно, а батьки не мають права на майно дітей. Майном неповнолітніх дітей батьки управляють як опікуни чи піклувальники з додержанням правил, встановлених для опіки та піклування.

В обов'язки батьків входить утримання своїх як непов­нолітніх, так і повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги. Якщо батьки чи один із них ухиляється від цього обов'язку, кошти на їх утримання (аліменти) стягують­ся з них за рішенням суду примусово в порядку, визначеному в главах 15 і 16 СК. При цьому розмір аліментів визначається су­дом з урахуванням зазначених у ст. 182 обставин, але на одну ди­тину їх розмір за жодних обставин не може бути меншим за неопо­даткований мінімум доходів громадян.

До обов'язку батьків, у відповідності зі ст. 199 СК, належить і утримування повнолітніх дітей, які продовжують навчатися, але до досягнення ними 23-х річного віку, а також за умови, що бать­ки спроможні надавати таку матеріальну допомогу.

Відповідно до положень глави 17 СК повнолітні діти зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турбо­ту та надавати їм допомогу. Якщо вони ухиляються від цього, то за рішенням суду з них стягуються кошти для надання тако­го піклування. Діти можуть бути звільнені від обов'язків що­до утримання своїх батьків, якщо судом буде встановлено, що свого часу батьки ухилялися від виконання батьківських обов'язків.

42 Поняття, метод, принципи та джерела трудового права.

Трудове право — провідна галузь українського права, яка є системою правових норм, що регулюють сукупність трудових відносин працівників¹ із роботодавцями, а також інші відносини, що випливають із трудових або тісно пов'язані з ними і вста­новлюють права й обов'язки в галузі праці на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та відпо­відальність у разі їх порушення.

Предмет трудового права — це основа, база, з огляду на яку постає потреба з'ясувати взаємозв'язок працівників із робото­давцями з приводу праці, причому не всякої праці, а лише тієї, що пов'язана з її суспільною організацією або випливає з неї, створюючи відповідний комплекс, де трудові відносини є голов­ними. Інакше кажучи, предмет трудового права відповідає на питання, що є об'єктом його регулювання, які відносини він охоплює. Саме це й обумовлює значення, роль і місце трудово­го права в загальній системі національного права України.

Особливість сучасного розвитку суспільно-трудових відно­син як основи предмета трудового права полягає в тому, що мо­нополія державних підприємств як роботодавців втрачає уста­лені позиції, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. законодавчо закріпила існування трьох форм власності: держав­ної, комунальної та приватної (статті 13, 14, 41, 142 і 143). Це змінює трудові відносини працівників.

До методів правового регулювання праці — невід'ємної другої складової трудового права як самостійної галузі у складі цілісної системи національного права України — належать д говірний порядок виникнення трудових відносин; рівноправність сторін трудового договору з підпорядкуванням їх у процесі праці правилам внутрішнього трудового розпорядку; специфічний правовий спосіб захисту трудових прав сторін тру­дового договору як органом трудового колективу (комісією з трудових спорів), так і державним органом (судом); участь пра­цівників у правовому регулюванні праці через своїх представни­ків, профспілок, трудових колективів. Цей спосіб реалізується шляхом встановлення і застосування норм трудового законо­давства, контролю за їх виконанням, захисту трудових прав.

Невід'ємною складовою, що притаманна кожній галузі пра­ва, є її система, а точніше — правильне розташування тісно взаємопов'язаних частин, їх структурний ряд. Трудове право поділяється на дві групи. Перша — загальна частина, до якої входять такі інститути:

а) поняття та предмет трудового права;

б) основні принципи трудового права;

в) джерела трудового права;

г) суб'єкти трудового права;

г) трудові правовідносини;

д) колективний договір;

є) правова організація працевлаштування працівників.

Основна риса зазначених інститутів загальної частини тру­дового права полягає в тому, що вони поширюються на всі тру­дові відносини.

Друга група самостійних інститутів трудового права утворює особливу частину трудового права, до якої входять:

а) трудовий договір;

б) робочий час і час відпочинку;

в) оплата праці;

г) трудова дисципліна;

ґ) матеріальна відповідальність;

д) охорона праці;

є) поєднання роботи з навчанням;

є) нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю;

ж)трудові спори.

Трудове право як самостійна галузь права у складі загальної системи права України має відповідні особливості щодо відме­жування його від інших галузей права, зокрема: цивільного, ад­міністративного та інших.

Головне в цьому відмежуванні полягає в тому, що предме­том цивільного права є конкретна річ, тобто уречевлений резуль­тат праці, і громадянин виконує певну роботу за власними пра­вилами, у той час, як предметом трудового договору є сам про­цес праці робітника й службовця за певною спеціальністю чи кваліфікацією та з обов'язковим підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку.

Суттєву відмінність трудове право має і від адміністратив­ного (останнім регулюється праця співробітників МВС Украї­ни, Служби безпеки України, військовослужбовців Збройних Сил України тощо). Вона полягає в тому, що основним методом адміністративного права є виключно владні повноваження одного суб'єкта правовідносин і підлеглість йому другого суб'єк­та цих самих правовідносин.

Демократизація трудового законодавства, розширення сфе­ри його дії, закріплення норм міжнародно-правового регулюван­ня праці, поглиблення диференціації правового регулювання праці (підтвердженням чого є норми права про державних служ­бовців — Закон і Положення), а також розширення розвитку соціально-партнерських відносин у галузі праці, посилення за­хисту трудових прав працівників у індивідуально-договірному і колективно-договірному порядку стосуються тих гарантій, які стверджують, що сторони договору мають право поліпшувати умови праці й не мають права погіршувати їх.

Джерела трудового права

Джерела трудового права — це різноманітні нормативні акти органів державної влади та управління, що регулюють трудові та інші відносини, тісно з ними пов'язані. Проте оскільки дже­рело трудового права є формою вираження трудового законо­давства у відповідному нормативному акті, такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів: а) що містять лише норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю Украї­ни; б) що містять норми різних галузей права, у тому числі тру­дового (їх називають комплексними). З огляду на загальну тео­рію національного права України можна стверджувати, що дже­рела права, у тому числі й трудового, можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента Ук­раїни про персональне нагородження орденом Ярослава Муд­рого або присвоєння почесного звання -«Заслужений працівник науки» — це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про за­провадження на території України регіональних графіків почат­ку робочого дня» є нормативним актом трудового права.

За важливістю і підпорядкованістю джерела трудового пра­ва поділяються на закони й підзаконні акти трудового законо­давства: конституційні (Конституція України від 28 червня 1996 р. Декларадія про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., Декларація прав національностей України від 1 листо­пада 1991 р. тощо) і звичайні (Закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 р. і «Про відпустки» від 15 листо­пада 1996 р. тощо).

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю мо­жуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточ­ними, що стосуються окремих інститутів трудового права (зок­рема Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. тощо).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділя­ти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (це Конституція України і КЗпП України). Але є закони, що належать тільки до певного інституту трудового права (наприклад, Закони Украї­ни «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. та «Про відпуст­ки» від 15 листопада 1996 р.).

Серед основних джерел трудового права слід виокремити Конституцію України від 28 червня 1996 р. і КЗпП України.

Головна сутність Конституції України полягає в закріпленні основних трудових прав з обов'язковим урахуванням того, що вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і по­винні відповідати їй (ч. 2 ст. 8 Конституції України). Конститу­ція України як Основний Закон нашої держави забезпечує єдність правового регулювання праці на всіх підприємствах не­залежно від форми власності, закріплює принципи такого регу­лювання, які реально виявляються у конституційних трудових правах, в юридичних гарантіях щодо всієї системи трудового законодавства. Зокрема, Конституція України закріплює рівність перед законом (ст. 24); право на участь у профспілках з метою захисту своїх трудових прав та інтересів (ст. 36); рівне право доступу до державної служби (ст. 38); право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні та здорові умови праці, на заробіт­ну плату, не нижчу за визначену законом (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44 право на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист, зок­рема при тимчасовій непрацездатності, безробітті, старості та в інших, передбачених законом випадках (ст. 46).

Основним Законом України від 28 червня 1996 р. не закріп­лені обов'язки в галузі праці. Вони передбачені другим за важ­ливістю нормативним актом у галузі праці — КЗпП України (статті 2,139, 143) з обов'язковим урахуванням того, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Головним джерелом трудового права є КЗпП України від 10 грудня 1971 р. Це кодифікований закон. Йому властива чіт послідовність розміщення інститутів у вигляді глав¹.

Поряд з КЗпП України діють також інші закони України прийняття яких зумовлене новими ринковими відносинами. Це зокрема, закони України «Про зайнятість населення» від 1 бе резня 1991 р., «Про колективні договори і угоди» від 1 липн, 1992 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про відпуст ки» від 15 листопада 1996 р. тощо.

. Основні принципи трудового права

Трудове право України як складова частина загальної теорії національного права є самостійною галуззю права має певні принципи правового регулювання праці.

Основні принципи трудового права за спрямованістю умов­но об'єднуються у три групи, кожна з яких базується на таких основних джерелах трудового права, як Конституція України та КЗпП України. Перша група містить принципи, що сприя­ють залученню до праці, забезпеченню зайнятості й раціональ­ному використанню робочої сили. Друга група об'єднує прин­ципи, спрямовані на забезпечення високого рівня умов праці й охорони трудових прав. Третя група включає принципи, що роз­кривають сутність виробничої демократії та сприяють розвит­кові особистості працівника у процесі праці.

Кожний з основних принципів трудового права (свобода праці та зайнятості, захист від безробіття, рівноправність у пр справедлива винагорода за працю, охорона праці, право

відпочинок, професійну підготовку, захист трудових прав, пра­во на виробничу демократію, право роботодавця вимагати від працівника виконання обов'язку сумлінної праці тощо) належ­но спрямований і наповнений відповідним змістом. Першу гру­пу складають три основних принципи трудового права:

— свобода праці й зайнятості, заборона примусової праці (ст. 43 Конституції України, статті 5,21,49-4 КЗпП України);

— право на працю, захист від безробіття, допомога у працевлаштуванні та матеріальна підтримка безробітних (ст. 43 Конституції України, статті 2,5, гл. НІ та III-А КЗпП України);

— рівноправність у праці й зайнятості, заборона дискримінації в праці (ст. 24 Конституції України, статті 2,2^і КЗпП України).

Головним змістом зазначених основних принципів трудово­го права є єдність можливостей працівника отримати роботу у роботодавця будь-якої форми власності відповідно до своєї спеціальності чи професії, у безпечних умовах праці, а за умови звільнення з роботи чи безробіття реалізується можливість сприяння держави у працевлаштуванні й матеріальної підтрим­ки тимчасово непрацюючого. Інакше кажучи, принцип забезпе­чення вільної праці стосується всіх суб'єктів трудового права, і головним його змістом є добровільне волевиявлення суб'єктів трудового права вступати в трудові відносини, змінювати чи припиняти їх, а конкретизація принципу забезпечення вільної праці відбувається в таких нормах інститутів, як працевлашту­вання, зайнятість, трудовий договір.

Друга група основних принципів трудового права, на відміну від першої, де йдеться про правове забезпечення виникнення трудових відносин, розкриває зміст тих основних принципів трудового права, що реалізуються за наявності трудових відно­син. До цієї групи належать такі принципи:

— справедлива винагорода за виконану роботу. Правове за­безпечення здійснюється нормами інститутів: а) оплата праці; б) гарантії і компенсації;

охорона праці. Правове забезпечення цього принципу здій­снюється нормами таких інститутів: а) трудовий договір (прийняття на роботу, переведення на іншу роботу); б) охорона праці як загальний інститут, і в тому числі як посилена охорона праці жінок та молоді контроль за охороною праці; в) норми матеріальної відповідальності роботодавця за шкоду, заподіяли працівникові в разі трудового каліцтва;

3) право на відпочинок. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) робочий час б) час відпочинку; в) поєднання роботи з навчанням; захист трудових прав. Цей принцип забезпечується нормами таких інститутів: а) нагляд і контроль за додержанням тру­дового законодавства; б) повноваження профспілок і трудових
колективів; в) трудові спори.

До третьої групи належать такі принципи:

— безплатна професійна підготовка, перепідготовка й підви­щення кваліфікації. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) працевлаштування і зайнятість населення; б) трудовий договір; в) робочий час; г) опла­та праці й гарантійні виплати;

— виконання трудових обов'язків сторонами трудового до­говору. Правове забезпечення цього принципу здійснюється нормами таких інститутів: а) трудова дисципліна; б) трудовий договір (дисциплінарні звільнення); в) матеріальна відпові­дальність сторін трудового договору за заподіяну шкоду; г) роз­гляд трудових спорів.

Зазначені основні принципи трудового права України є пе­редумовою розкриття правової сутності інституту суб'єктів тру­дового права та інститутів загальної і особливої його частин

43 Колективний договір: поняття, зміст, порядок укладення.

Колективний договір як одна з важливих форм демократичного самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або вповноваженого ним органу з трудовим колективом у галузі праці, економіки та соціального розвитку підприємства.

Відповідно до статей 10-20 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП) і Закону «Про колективні договори і уго­ди» від 01.07.1993 р. колективний договір укладається згідно з чинним законодавством та прийнятими сторонами зобов'язани­ми з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-еко­номічних відносин, узгодження інтересів працівників, власників та уповноважених ними органів.

Колективний договір укладається на підприємствах, в ор­ганізаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають право юридичної особи, а також в їх структурних підрозділах у межах компетенції цих підрозділів (ст. 11).

Договір укладають власник або уповноважений ним орган (осо­ба) і один або кілька профспілкових чи інших уповноважених на це представництво трудовим колективом органів, а у випадку відсут­ності таких органів - представник працівників, обраний і уповнова­жений Зміст колективного договору визначають сторони із зазначен­ням взаємних зобов'язань щодо регулювання виробничих, трудо­вих, соціально-економічних відносин, перелік яких наведений у ст. 13 КЗпП. При цьому у договорі можна передбачати додат­кові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії та соціально-побутові пільги.

Договір підлягає повідомній реєстрації в місцевих органах державної виконавчої влади у визначеному Кабінетом Міністрів України порядку. Він набирає чинності від дня підписання його сторонами або від зазначеного в ньому дня і діє до часу укладан­ня нового або перегляду чинного, якщо інше не передбачено дого­вором. На новостворених підприємствах, в установах, ор­ганізаціях колективний договір має укладатися у тримісячний термін після реєстрації або після рішення про їх заснування, як­що реєстрацію не передбачено.

Колективний договір поширюється на всіх працівників неза­лежно від їх приналежності до профспілки і є обов'язковим як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Контроль за виконанням договору здійснюється безпосередньо сторонами, які його уклали, або уповноваженими ними представниками. Щорічно, у передбачені колективним до­говором терміни, сторони, які його підписали, звітують про його виконання.

. Колективні договори - це лише одна з форм колективно-до­говірного регулювання трудових відносин на виробничому рівні. За­коном України «Про колективні договори і угоди» визначено й іншу форму такого регулювання на державному, галузевому і регіональ­ному рівнях у вигляді Колективних угод. Залежно від суб'єктивно­го складу, сфери дії, змісту та співвідношення поміж ними колек­тивні угоди поділяють на:

- генеральні угоди, які укладаються на державному (всеук­раїнському) рівні;

- галузеві угоди, які укладаються на галузевому рівні;

- регіональні угоди, які укладаються на регіональному (адміністративно-територіальному) рівні.

Статтею 3 Закону «Про колективні договори і угоди» визначені сторони генеральної, галузевої та регіональної угод.

Так, сторонами генеральної угоди виступають: з одного боку професійні спілки, а з іншого - власники або уповноважені ними органи, на чиїх підприємствах зайнято більшість найманих працівників, що об'єдналися (як одні, так і інші) для ведення ко­лективних переговорів та укладання генеральної угоди.

Сторонами галузевої угоди виступають: власники або їх об'єднан­ня чи уповноважені ними органи та профспілки або їх об'єднання або інші представницькі організації трудящих, які наділені

відповідними повноваженнями для ведення переговорів укладання угоди та реалізації її положень на більшості підприємств, що вхо­дять у сферу їх дій.

Регіональна угода укладається між місцевими органами дер­жавної влади або регіональними об'єднаннями підприємців, за наявності в них відповідних повноважень, і об'єднаннями профспілок чи інших органів при наданні їм трудовими колекти­вами відповідних повноважень

Дата добавления: 2015-05-26