Вплив політичних ідеологій на політичну культуру керівника

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

1. Особливості політичної культури керівника.

2. Політична психологія та політична ідеологія

3. Мілітарні та пацифістські аспекти політичних ідеологій.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Політична культура // Політологічний енциклопедичний словник. - К, 1997.- С. 263.

2. Рудич Ф.М. Політологія. Підручник для ВУЗів. - К, 2005.

3. Сас П.М. Політична культура українського суспільства. - К.: Либідь, 1998.

4. Статути Збройних Сил України. Статут внутрішньої служби Збройних Сил України. Ст.. 9, 18.- К., 2004.

5. Цюрупа М.В., Ясинська В.С. Основи сучасної політології. - К.: Кондор, 2009.

6. Ясинська В.С. Демократична політична культура: основні риси та форми прояву //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 1998. - № 28. - С. 46-49.

7. Ясинська В.С. Особливості трансформації політичної культури в умовах становлення демократичного політичного режиму // Автореф. дисерт. на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук.- Київ, 2004.- 18с.

Проблеми для обговорення та дискусії:

a) Дайте одне з визначень політичної культури на основі діалектики загального (культури) та особливого (політичної культури).

b) Як Ви ставитесь до низької політичної активності громадян на виборах у контексті певних типів політичних культур?

c) Які чинники визначають особливості прояву політичної культури керівника?

d) Розкрийте зміст основних типів політичної культури сучасності.

e) Які напрямки можна визначити для перетворення підданського типу політичної культури у активно-громадянський тип культури?

f) Охарактеризуйте складові політичної культури військового керівника.

g) З’ясуйте тенденції та суперечності формування політичної культури сучасного українського суспільства?

h) Які шляхи подолання різких розбіжностей у політичній культурі різних регіонів України?

i) Проаналізуйте співвідношення змісту політичної культури економічних керівників та пересічних громадян у демократичній державі?

*********

Ділова (політична) гра: «Англо-американський тип політичної культури службовця як позиція ставлення до поточної політики»

**********

Методичні рекомендації з підготовки відповідей:

При підготовці відповідей з першого питання практичного заняття слід визначити поняття загальної та політичної культури, тоді встановити співвідношення між ними на основі діалектики загального та особливого.

Слово " культура " має давнє походження і означає дослівно у перекладі з латини (culture – оброблений, вирощений) явище, що пов'язано із набуттям знань та досвіду всього людства. У цей термін (визначень культури декілька десятків) вкладався не тільки духовний, але і практичний момент, а предмет, до якого міг бути застосований предикат "культурний", означав певну міру «олюдяності» речей, відносин, явищ духовного життя.

Культура – специфічно людське, духовно-практичне цивілізоване ставлення до оточуючого світу та продукт цього ставлення. Тому збереження, примноження культурних здобутків людства є умовою його існування та прогресивного розвитку.

Загальнотеоретичні уявлення щодо змісту поняття „культура” такі:

- поняття культури фіксує принципову якісну відмінність людських форм діяльності від біологічних, хоча б навіть досконалих способів життя;

- культура постає сукупністю історично-конкретних способів життєдіяльності в межах певної історичної епохи, тому є можливість виділити первісну, античну, середньовічну, модерну, новітню культуру;

- у змісті культури виділяються особливості свідомості, поведінки, діяльності, комунікації у різних сферах життя, що дозволяє стверджувати щодо існування культури побуту, спілкування, творчості, політичної поведінки, культури військової діяльності, “культури війна та миру” тощо;

- культура є система цінностей, які носять неперехідний, навіть можна сказати, абсолютний характер.

Політична культура розуміється як вельми специфічна складова загальнолюдської культури, пов’язана з діяльністю у сфері політики.

У історії осмислення феномену політичної культури впродовж останніх десятиріч склались такі підходи:

1. Традиційний підхід, запропонований американськими вченими, які об’єкт дослідження (культури) позначали суб’єктивними компонен­тами – сукупністю політичних установок, оцінок, стереотипів, усвідомлень належних людині чи групі стосовно певної політичної систе­ми.

2.Більш широкий підхід пропонував включати до змісту політичної культури поряд з політичною свідомістю і особливості, стандарти, схеми політичної поведінки людей, а культура ставала фактором діяльності та політичної залученості.

3. Третій підхід, у якому політична культура розглядається як суб'єктивно-об'єктивний феномен, що додає до структури культури, у якій є елементи політичної свідомості і політичної поведінки, характер та способи реального функціонування політичних інститутів і політичної системи в цілому, тим самим виводячи політичну культуру у сферу об'єктивних фено­менів політичного життя.

4. Суб'єктивно - психологічний підхід, який акцентував увагу дослідників на ті індивідуальні психологічні орієнтації суб’єктів політичної культури, що спрямовані на політичне у різнобічній діяльності та поведінці видатних особистостей;

5. Ототожнення політичної культури з ідеологіями та іншими формами політичної свідомості, в результаті чого ігнорувалась незмінна складова духовної культури людства в галузі політики – політичні ідеали, цінності та традиції врядування загальних справ у державі. Культура втрачала усталені цінності, норми, ідеали.

З огляду на вищезазначене зробимо висновок, що політична культура має декілька різновидів – культура влади, культура пересічного громадянина, культура політичної еліти, культура військовика тощо.

Політична культура громадянина належить до важливої складової політичної системи суспільства. Зафіксовано двохсторонній взаємозв’язок – політична культура особистості залежить від політичної системи суспільства, політичного режиму влади, домінуючого типу політичної культури, а останні визначаються політичною культурою еліти, політичних лідерів, партійних активістів та функціонерів.

***************

При розгляді другого питання зважимо, що термін “ ідеологія ” першим почав вживати наприкінці XVIII століття французький філософ Дестюст де Трассі, який позначав цим поняттям “науку про ідеї” і та повинна була б, на його думку, відділяти усякого роду забобони та упереджені погляди на ідеї в політиці від дійсно наукового ставлення до сукупності взаємопов‘язаних політичних ідей, які стосувались проблемних сторін життя.

Політична ідеологія хоча і пов‘язана з політичною психологією у структурно-функціональній схемі політичної свідомості, однак вона має значні відмінності від першої. Це та частина політичної свідомості, у якій систематизуються та теоретично обґрунтовуються роль певної соціальної сили (соціальної групи, класу, верстви) у керівництві суспільством. Вона розробляється спеціально підготовленими людьми, теоретиками політики, а відтепер і політичними технологами.

Ідеологія розробляється “найтоншим прошарком політиків-інтелектуалів”, вважав В. Ленін. Це було характерним для початку ХХ століття, а в новому столітті на перший план виходять так звані «мозкові центри» (офіційна назва - Public Policy Research Organizations; неофіційна - «Think tanks»), в США таким є Бруклінський інститут, Като (CATO) інститут, Центр Стратегічних та Інтернаціональних досліджень та інші.

Сучасна політична наука розглядає політичну ідеологію на наступних методологічних засадах.

По-перше, відзначається суперечність між масовою психологією, відчуттям політичного буття та ідеологією. Це проблема неспівпадіння ідеологічних схем з реаліями політичного життя, бо адекватному віддзеркаленню політичних процесів заважають поширені упередження, стереотипи, політичні міфи. У кінцевому підсумку “зручні” політичні стереотипи приводять до того, що замість пояснення глибинних політичних процесів люди звикають спиратись на звичні схеми, наприклад: „НАТО – агресивний міліарний блок”, як раніше беззастережно приймали тезу «Народ і партія єдині».

По-друге, важливою методологічною проблемою політичної ідеології є механізм маніпулювання свідомістю, який проявляється у замовчування негативних явищ суспільного-політичного життя, як це було з голодомором в Україні у 30-х роках ХХ століття чи холокосту єврейського народу, у ігноруванні існування інших, ніж офіційні, поглядів на політичні процеси, у “просіюванні” важливої і необхідної для прийняття політичних рішень інформації.

Буденна політична свідомість або політична психологія є недиференційована, несистематизована сукупність почуттів, настроїв, намірів, мотивів, установок, які утворюються внаслідок безпосереднього відображення суб‘єктами (масами) поточного політичного життя суспільства.

Політична свідомість психологічного рівня стала спеціальним об’єктом дослідження відносно недавно – у 1968 році було створено відділення політичної психології в Американській асоціації політичних наук, а через 10 років утворилось Міжнародне товариство політичної психології.

Для політичної психології характерними є:

- домінування ємоційно-оціночного ставлення людей, груп, мас до політичних явищ та процесів без глибокого проникнення у їх сутність.

- Не чітка виразність та не достеменне осмислення своїх корінних інтересів масами, тому буденна політична психологія важко диференціюється на види та рівні. Це синкретичне утворення, де складно розрізнити саме політичні погляди від інших соціальних – економічних, правових, моральних. Тут важливим є загальний настрій мас, його налаштованість на підтримку чи на спротив існуючому владному режиму.

-Політично-психологічна складова свідомості наближена до інтуїтивного осягнення політичних процесів, яке не слід недооцінювати, бо народні маси часто-густо інтуїтивно і водночас адекватно, точно оцінюють діяльність політичних лідерів, партій.

- Масам притаманна скоріш політична психологія аніж ідеологія, тому військовому керівникові слід враховувати її мінливий стан, динамічність, переходи від емоційного піднесення до песимізму тощо, постійно турбуватись про підвищення емоційного стану службовців.

**************

Дата добавления: 2015-05-26