Індуктивні та дедуктивні методи, їх характеристика

Індукція (від лат. іnductio – наведення, спонукання) – метод пізнання, що ґрунтується на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати загальний висновок на основі окремих фактів. Інакше кажучи, це є рух нашого мислення від часткового, окремого до загального.

Індукція широко застосовується в науковому пізнанні. Виявляючи подібні ознаки, властивості багатьох об’єктів певного класу, дослідник робить висновок про наявність цих ознак, властивостей у всіх об’єктів даного класу.

Індукція, що використовується в науковому пізнанні (наукова індукція), реалізується у вигляді таких методів:

· метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереженні якогось явища виявляється лише один спільний фактор, всі інші – різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);

· метод єдиної відмінності (якщо обставини виникнення якогось явища та обставини, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізняються лише одним фактором, що присутній тільки у першому випадку, то можна зробити висновок, що цей фактор і є причиною даного явища);

· з’єднаний метод подібності й відмінності (являє собою комбінацію двох вищевказаних методів);

· метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища щоразу спричиняють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причиновий зв’язок між цими явищами);

· метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною, причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).

Родоначальником класичного індуктивного методу пізнання був Ф. Бекон. Але він трактував індукцію надзвичайно широко, вважаючи її найважливішим методом відкриття нових істин у науці, головним засобом наукового пізнання природи.

Насправді ж вищевказані методи наукової індукції використовуються головно для встановлення емпіричних залежностей між властивостями об’єктів і явищ, які виявляються у процесі експерименту. У цих методах систематизовано найпростіші формально-логічні прийоми, які вчені-натуралісти стихійно використовували в ході будь-якого емпіричного дослідження. З розвитком природознавства стало зрозуміло, що в науковому пізнанні методи класичної індукції насправді не є такими всеосяжними, як це здавалося Ф. Бекону та його послідовникам аж до кінця 19 століття.

Таке невиправдано перебільшене розуміння ролі індукції в науковому пізнанні набуло назви “всеіндуктивізму”. Його наукова неспроможність пояснюється тим, що індукція розглядається ізольовано від інших методів пізнання й перетворюється на єдиний, універсальний засіб пізнавального процесу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. Інакше кажучи, це рух нашого мислення від загального до часткового, окремого. Наприклад, для вивчення рослинного і тваринного світу у школі застосовано дедуктивний метод, зокрема, ознайомлення із загальною характеристикою класу, а потім вивчення будови, розмноження, різноманітності.

Загальні принципи й закони не дають ученим у процесі дедуктивного дослідження збитися зі шляху: вони допомагають правильно зрозуміти конкретні явища дійсності.

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці. Оперуючи математичними абстракціями й будуючи свої міркування на дуже загальних положеннях, математики змушені найчастіше вдаватися до дедукції. І математика є, мабуть, єдиною власне дедуктивною наукою.

Дата добавления: 2015-05-26