І пенітенціарної системи в Європі

Історичне формування і розвиток пенітенціарної політики

Перше питання

До епохи Відродження, покарання було елементом будь-якого громадського свята в Європі. Але з часом покарання стає приводом до появи почуття відрази і публіка починає ідентифікувати себе не з катом та законом, а із злочинцем, який страждає від болю та приниження.

Судячи з того, яка таємниця огортає традицію retentum, режисура грала головну роль у театрі фізичного покарання. Звичай амстердамського обвинувача ще глибше викриває важливість режисури: обвинувач визначав кількість ударів канчуком, нанесених публічно — не в залі суду, а на місці, подаючи сигнал катові рукою, щоб сказати, коли зупинитися. Але найтеатральнішим із усіх публічних покарань було виконання смертних вироків. На початку модерної доби ритуали виконання покарання поширилися по всій Європі — з багатьма спільними рисами, від країни до країни. Ключовим елементом було те, що на церемонії був присутній магістрат. В Амстердамі судді й обвинувач, одягнені у спеціальні церемоніальні строї, всідалися на свої місця у вікнах галереї, з якої відкривався вид на ешафот і людський натовп. Були присутні й бургомістри, а міський секретар оголошував вирок засудженого.

Хоч би яка релігія домінувала, релігійні посадові особи також з’являлися. У прямому значенні їхній обов’язок полягав у тому, щоб підготувати засудженого до вічності, одначе те, з якою явною відвертістю і театральністю виконували вони свої обов’язки, служило також наданню покаранню законності. Перед тим як кат брався за справу, амстердамські судді ставали на коліна, щоб молитися разом із проповідником і засудженими злочинцями. В інших містах священик або глава релігійного ордену запрошував публіку приєднатися до молитви.

Ще один театральний момент – виконання кари, яка іноді виливалася у драму. В менших голландських містах, так само у великих містах подібно Лондону, Парижу і Севільї, ув’язнених проводили вулицями. Наприклад, у Лондоні людину, яку збиралися повісити, проводили від її камери у в’язниці «Ньюгейт» через кілька з найнаселеніших районів міста до шибениці в Тайбурні. Сповіщаючи про подію, дзвонили усі дзвони всіх міських церков. Деякі з найзаповзятливіших глядачів, щоб краще розгледіти, залазили на стіну, що оточує Гайд-парк, через який лежав шлях до Тайбурна. Жорстока традиція збереглася до кінця ХVІІІ ст.

На початку модерної доби ритуал виконання покарання включив ще одну характерну рису, безпосередньо пов’язану з виконанням церемонії. Протягом ХVІ ст. у голландських містах виконання пережило метаморфози – від короткої, стислої події, що проводилася в різноманітних місцях, до пишних церемоній них дійств, що проводилися і центрі міста.

За часів розвитку капіталізму видовище покарання стає принизливим для особистісної гідності глядачів, що згодом призводить до приховування покарання від суспільного погляду.

Як зазначав Ендрю Рузерфорд, що держава демонструє свою владу не через демонстрацію покарання злочинців, а через їх відсутність.

Хроніки свідчать, що перші міські тюрми з’явилися в економічно розвинених містах Європи - Лондоні (1556), Амстердамі (1596), Бремені (1605), Мадриді (1622), Стокгольмі (1624).

В 1654 році у Амстердамі відкривається перша «кримінальна тюрма», до якої вміщували лише за тяжкі кримінальні злочини. Друга «кримінальна тюрма» відкрилась у Європі в 1669 році в Гамбурзі. Вона була на державному утриманні. Але знадобилося ще 100 років для того, щоб такі тюрми відкрилися по всій Німеччині. Управління даними тюрмами не змінювалося майже до 19 століття, коли поодиноке утримання та принцип «паноптикуму» змінили само розуміння «тюрма».

Бентам видав книгу під назвою «Паноптикон», або установа для інспектування» і тим самим започаткував нову еру в’язничної реформи. Він змалював новий тип в’язниці, яка базувалася на ідеї постійного контролю та дисципліни. Отже, бентамівський проект отримав назву «паноптикон», тобто «бачу всіх». З англійської мови поняття «паноптикон» перекладається як: 1) зібрання різних незвичайних предметів; 2) оптичний пристрій; 3) кругла в’язниця, де будка наглядача побудована в центрі установи.

Бентамівська концепція передбачала, що посадова особа в’язниці буде мати змогу оглядати в’язнів, не сповіщаючи їх, чи перебувають вони під наглядом, чи ні, створюючи таким чином атмосферу «всеохоплюючого знання». Цю ідею «легкого нагляду» Бентам запозичив від свого брата, який створив таку систему на своїй фабриці, зустрівшись з проблемами, що були пов’язані з одночасним наглядом за великою кількістю людей.

Центральною архітектурною фігурою паноптикон була вежа в центрі кільцеподібної пенітенціарної установи. Мешканці камер, розташованих по периметру установи, перебували під постійним наглядом наглядача. Одночасно вони не мали змоги бачити ні самого наглядача, ані, тим більше, моменту, коли він наглядає за ними. Це, за Бентамом, можна було досягти за допомогою жалюзі, які робили наглядача ще більш невидимим для піднаглядних.

В 17-18 столітті європейці вміщують засуджених на пароплави та відправляють в Америку, Австралію, Нову Зеландію.

Покаранням вважалося тільки перебування в тюрмі під час плавання. По прибуттю на місце вони ставали вільними поселенцями.

В Росії, починаючи з 17 століття, відсилали у Сибір.

В Америці у 1820-30 роках, тюремне заточення отримує найбільше розповсюдження. Мішель Фуко в своїй книзі «Дисципліна та покарання» зазначав, що тюрма стає представництвом індустріального суспільства, дійсної реалізації держави епохи модерну.

Флагманом «тюремонізації» була Англія, але криза Британської Імперії в кінці 18 століття, що була пов’язана з Американською революцією, спровокувала інтерес громадськості до проблем моральності англійських суспільних інститутів. Політичні радикали, серед яких виділявся Дорнфорд, який зокрема описував страхітливі картини інфекційних захворювань, голоду та насилля. В ці роки практично кожний автор наполягав на необхідності поодинокого утримання. Вважалося, що немає необхідності карати тіло, коли мова йде про душу. Ханвей проголошував, що тюремні стіни дарують мир душі злочинця, де він усвідомлює доброту Творця та мудрість законів своєї країни.

Вперше найбільш розроблена пенітенціарна система виникла в XVIII столітті в США (1786 рік) в штаті Пенсільваніяв місті Філадельфія ( так звана Пенсільванська система). Вона ґрунтувалася на одиночному ув’язненні, поєднаному з релігійним впливом на засудженого, виключала будь-яке його спілкування із зовнішнім світом. К.Маркс охарактеризував цю систему як «… ізолювання людини від зовнішнього світу і насильницьке занурення її в глибоку самотність, поєднання юридичного покарання з теологічними муками».

В її основу було покладено ідеї та погляди релігійної секти квакерів, які вважали найкращим способом виправлення злочинця його ув’язнення наодинці із собою, Богом і Біблією. У цих тюрмах суворо дотримувалася система ізоляції в’язнів від впливу та спілкування їх із зовнішнім середовищем. Як дисциплінарні заходи впливу, застосовували карцер, утримання на хлібі та воді. Побачення з рідними та близькими не дозволялися.

Французький учений М. Фуко таким чином зображує уявлення про доцільність побудови саме такої моделі в’язниці: «Перебуваючи один в камері, ув’язнений належить сам собі. За умови мовчання власних пристрастей світу, що оточує його, він поглиблюється до своєї совісті, звертається до неї та відчуває, як у ній пробуджується моральне почуття, яке ніколи н вмирає в людському серці повністю».

Як уже зазначалося, першу тюрму такого типу було відкрито 1786 року в м. Філадельфія. Найбільшого розвитку пенсільванська модель набула у 20-х роках ХХ століття.

Пенсільванська пенітенціарна система набула поширення і в Європі, зокрема в таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Німеччина. Частково застосовувалася в Англії, Франції та Російській імперії.

Головним недоліків пенсільванської пенітенціарної системи було те, що режим одиночного тримання та позбавлення контактів із зовнішнім світом призводив до суттєвої десоціалізації ув’язнених, що було обумовлено вкрай негативним впливом одиночного ув’язнення на психіку злочинців. Одиночне ув’язнення, доведене до рівня абсурду, супроводжувалося тяжкими психічними захворюваннями в’язнів. Після декількох років перебування за гратами ув’язнений втрачав здатність перебувати на волі.

На превеликий жаль, незважаючи на добрі надії квакерів, справа у них не склалася із самого початку. Внаслідок тривалого одиночного ув’язнення багато засуджених сходили з розуму або помирали.

Тому в’язничні реформатори намагалися уникнути цих негативних ізоляції.

На початку XIX століття в США (1816 рік) в м. Обернсклалась Обернська система, яка передбачала роз’єднання засуджених на нічний час, але встановлювала дотримання абсолютного мовчання під час сумісної роботи, приймання страви тощо.

На початку ХІХ століття Нью-Йоркське тюремне товариство, враховуючи численні недоліки пенсільванської пенітенціарної системи, запропонувало іншу систему. ЇЇ було запроваджено в муніципальній в’язниці м. Оберн та названо обернською пенітенціарної системою.

Прихильники цієї системи вважали, що злочин є наслідком лінощів, неробства та небажання працювати. Виправлення злочинців вони вбачали в режимі їх тримання та залучення до праці.

Як і в’язниця пенсільванського типу, вночі ув’язнені перебували в одиночних камерах. Проте вдень вони мали працювати у спільному приміщенні. При цьому розмови між засудженими суворо каралися. Саме тому цю систему назвали «системою мовчання».

Для обернської пенітенціарної системи характерним було й те, що стіни, як відгороджували камери від коридору, було замінено на грати. Тюремна решітка замість стіни та дверей у камері сьогодні є «візитною карткою» всіх американських в’язниць. Економічний прагматизм примушував мінімізувати витрати, що могли спричинятися втечами ув’язнених. І саме обернська модель привнесла ще одну новелу – смугасту форму для ув’язнених, хоч, варто зазначити, що і саму смугасту форму, і її прагматичне обґрунтування подав ще Джон Говард у своїй доповіді про стан в’язниць в Англії та Уельсі 1777 року

У сучасних розвинених країнах діє прогресивна пенітенціарна система, при якій строк ув’язнення розподіляється на декілька етапів з різними умовами утримання – від більш суворих до більш пільгових (з погляду ізоляції, надання побачень із родичами і т. ін.). Зміна умов утримання цілковито залежить від погляду тюремної адміністрації.

Ця система вперше склалася у Великобританії в середині XIX століття, відмовившись від надмірностей попередніх пенітенціарних систем, зберегла численні їх атрибути, надавши системі ув’язнення в цілому гуманні і ліберальні форми, що відповідають сьогоденним принципам демократії.

У розвинених країнах існує декілька типів прогресивної системи відбування покарання (англійська, ірландська, французька і т.п.).

Всі вони передбачають три-п’ять етапів відбування покарання: одиночне ув’язнення, роз’єднання засуджених на нічний час, перехідний період, коли застосовується робота засуджених по найму поза тюрмою, і, нарешті, умовне або умовно-дострокове звільнення від покарання.

Різновидом прогресивної пенітенціарної системи є система реформаторіїв для засуджених віком від 16 до 30 років, яким вироком суду визначається лише вид покарання (без точного визначення строку). Адміністрації реформаторію надається право утримувати засудженого аж до його виправлення, але не більше строку покарання, передбаченого законом за даний злочин.

У розвинутих країнах характер покарань докорінно змінився. Вже не абстрактній, а в цілковито конкретній формі розв’язується завдання виправлення засуджених, проведена докорінна гуманізація і диференціація умов тюремного ув’язнення; введені також види позбавлення волі (особливо для неповнолітніх злочинців), при яких покарання поєднується з навчанням, вивченням особи засуджених і застосуванням психотерапевтичного впливу на них; встановлені системи «позаінституційного» (без заточення в тюремні установи) впливу на засуджених і т.п. Всі ці нововведення пов’язані з пошуками засобів боротьби із невпинним ростом злочинності, а також є результатом боротьби прогресивних сил людського суспільства за демократизацію кримінального законодавства і його застосування.

В сучасному Кримінальному кодексі України, прийнятому 5 квітня 2001 р. і який вступив в дію з 1 вересня 2001 р. в ст.105 говориться про те, що неповнолітні можуть бути звільнені від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру. Суд може застосовувати:

- застереження;

- обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;

- передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання;

- покладення на неповнолітнього, який досяг 15-ти річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

- направлення до спеціальної навчально-виховної установи для дітей та підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує 3 років. Умови перебування та порядок залишення даної установи визначаються законом тощо.

Гуманізація кримінальних законів бере свій початок з епохи просвітництва. Термін „просвітництво” зустрічається у Вольтера, І.Гердера та ін.; він остаточно утвердився після статті І.Канта „Що таке Просвітництво?” (1784). Ідеологи Просвітництва поставили питання про практичний устрій майбутнього суспільства, вважаючи наріжним каменем його політичну волю і громадянську рівність, тому їхня критика була спрямована не лише проти деспотизму церкви, але й проти деспотизму абсолютної монархії. Вони виступали проти всього феодального ладу з його системою судових привілеїв.

У галузі економіки більшість просвітителів вважали нормальним змагання приватних інтересів, вимагали введення свободи торгівлі, правових гарантій приватної власності від феодальних обмежень і свавілля.

Серед видатних людей, які суттєво вплинули на пенітенціарну політику як в минулому так і в наш час, можна назвати Джона Говарда. Він народився в Гакнеї, в графстві Міддельсексі, 11 вересня 1726 року. Залишившись у 16 років круглим сиротою, він став власником багатої спадщини. В 1755 році він вирушив до Португалії, щоб надати допомогу мешканцям Лісабону, які потерпали від землетрусу. Однак корабель “Ганновер”, на якому плив Говард був захоплений французькими каперами і його було кинуто до в’язниці. Кілька місяців, що він там пробув зробили його непримиренним борцем за поліпшення умов тримання ув’язнених і за милосердне поводження із військовополоненими.

В 1773 році його призначають шерифом Бедфорда, що сприяло написанню в 1777 році книги „ Стан тюрем в Англії та Уельсі”. В момент кризи існуючих тюрем він заявив, що можливий більш удосконалений режим для засуджених. Найгіршим він вважав безладдя та непередбачуваність.

В книзі обґрунтовувалася ідея про перевиховання засуджених та про те, що дисциплінуючий режим призведе до закріплення навичок чесного трудового життя. Книга Говарда створювала враження, що тюрма - це єдине місце для перевиховання, а тюремна ізоляція - найкращий спосіб покарання.

Будучи релігійною людиною, Говард тим паче пропанував відмінити всі маленькі радощі засуджених, відокремити засуджених за злочинами, утримувати окремо молодь та рецидивістів і професійних злочинців та ввести сувору дисципліну і заборонити спілкування між засудженими.

Говард був запрошений на засідання парламенту для доповіді. На підставі його доповіді було ухвалено спеціальний біль (акт), яким було звільнено з тюрем тих осіб, до яких Велике журі не мало доказів провини, а також запроваджено оплату праці тюремників, а також прогресивна система. Невдовзі, в 1779 році Парламент ввів поодиноке ув’язнення, релігійне виховання та обов’язкову працю в тюрмі, упорядкування тюрем, улаштування лазаретів для хворих.

Джон Говард, починаючи з 1778 року багато подорожував. Головним напрямком його діяльності стає вивчення тюремних систем країн Європи та Малої Азії і боротьба з чумою.

Говард двічі відвідував Росію. Вперше в 1781 році, коли його зацікавила відмова Росії від прилюдної смертної страти, і вдруге – в 1789 році, коли він вивчав причини великої смертності солдат російської армії на кордонах Туреччини. Але планам Говарда не судилося здійснитись.

У жовтні 1789 року він приїхав до Херсона де був спалах інфекційних хвороб у російському війську, що і спричинило в січні 1790 року, на 65 році життя, його смерть. Поховано Джона Говарда було в Херсоні. На пам’ятнику російською та латинською мовами зроблено написи: “Іван Говард. Хоч би хто ти був, тут друг твій похований”.

В 1950 році під час будівництва Степанівського кар’єру був зруйнований надгробок, а прах переховано у невідомій могилі.

Для більш повного уявлення про гносеологічне коріння пенітенціарної політики необхідно коротко розглянути також діяльність ще кількох просвітителів, які відіграли домінуючу роль у її народженні та розвитку. Це, перш за все, Монтеск’є - член Інституту Франції, походженням із старовинного дворянського роду, вивчав право в Бордо і Парижі.

В 1728 р. Монтеск’є мандрував по Європі, відвідав Італію, Прусію, Нідерланди, в 1729-31 рр. Мешкав у Великобританії. Англійська конституційна практика, погляди англійських правознавців і філософів зробили великий вплив на формування державно-правових ідеалів Монтеск’є, найбільш яскраво відображених ним у книзі «Про дух законів» (1748) – енциклопедичній праці, заснованій на широкому використанні порівняльного і порівняльно-історичного методів.

Монтеск’є надавав велике значення в формуванні позитивного права і форм правління держави географічним факторам (особливо клімату). Жаркий клімат, вважав він, породжує лінощі і пристрасті, вбиває громадянські доблесті і є причиною деспотичного правління.

Така позиція дала підставу вважати Монтеск’є одним із засновників т.з. географічної школи в соціології. Однак найважливіше значення Монтеск’є надавав політичним факторам і перш за все - формі правління.

Книга „ Про дух законів” (1748 р.)	Головною темою є проблема розумного державного устрою і його організація. Виходячи з античних політичних теорій, він розрізняв три правильні форми правління (демократія, аристократія і монархія) і одну неправильну (деспотія).
Монтеск’є
Висунув прогресивні принципи:	- рівність громадян перед законом; - широке виборче право; - свобода слова, друку, совісті; - відокремлення церкви від держави; - відмовлення від катувань і судових покарань; - необхідність міжнародних угод про гуманізацію методів війни тощо.

Ідеї Монтеск’є широко використовував італійський просвітитель, юрист і публіцист Чезаре Беккаріа, висуваючи нові принципи кримінального права в книзі «Про злочини і покарання». Ця книжка вперше вийшла анонімно в серпні 1764 р. в Ліворно (Італія), викликала небувалий інтерес і миттєво розійшлася, витримавши вже в рік своєї появи декілька видань. У наступний період вона була перекладена практично на всі мови Європи, включаючи й російську (1803 р.).

В Італії не було жодної грамотної людини, яка б не прочитала цей твір. Енциклопедисти називали Ч.Беккаріа новим Лікургом (легендарний спартанський законодавець, який жив у 9-8 столітті до н.е. Відомості про життя Лікурга різнобічні і суперечливі. Грецькі автори V-IV століть до н.е. приписують створення інститутів спартанського суспільного і державного устрою, дійсне оформлення яких було наслідком подовженого історичного процесу переходу від первинного ладу до класового суспільства), єдиним законодавцем свого часу, писали коментарі до його праці.

На його думку, як на новий закон посилалися в кримінальних судах Австрії, Німеччини, Франції, з ним шукали зустрічі короновані особи. Сучасники називали його ідеї «виходом звисока і пророцтвом майбутнього». Таким чином, вже при житті Ч.Беккаріа його шедевр увійшов до скарбниці європейської культури, обезсмертивши ім’я свого двадцяти шестирічного автора.

Дата добавления: 2015-05-29