Сучасна пенітенціарна політика України

Третє питання

Висновок з другого питання

Таким чином, ми можемо побачити, що історичний розвиток пенітенціарної політики і пенітенціарної системи України був дуже складний та різнобарвний, який в свою чергу мав вплив і на формування сучасної пенітенціарної політики України. Яка вона на сьогоднішній день ми дізнаємося в третьому питанні.

Після розпаду СРСР та набуттям Україною неза­лежності на її теренах почалася активна робота з підготовки до реформування кримінально-виконавчої системи і кримінально- виконавчого законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 11 липня 1991р. № 88 «Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській PCP»визначені та схвалені основні на­прями реформування кримінально-виконавчої системи нашої держави. Вони складалися з 11 розділів, у яких визначалися шляхи та способи реформування всіх основних напрямів діяль­ності кримінально-виконавчої системи.

5 серпня 1992 р. Кабінетом Міністрів України прийнято по­станову № 448 «Про поліпшення діяльності установ криміналь­но-виконавчої системи».

У 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України від 26 сі­чня 1994 р. № 31 затверджено Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцяхпозбав­лення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжна­родними стандартами.

Хоча й наказом МВС України № 453 від 20 грудня 1991 р. були оголошені нові Правила внутрішнього розпорядку виправ­но-трудових установ, порядок і умови виконання покарань в Україні продовжували регулюватися Положенням 1984 р. та ВТК 1970 р., в який вносилися зміни.

Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про внесення де­яких змін у Виправно-трудовий кодекс УРСР», виданим у січ­ні 1991 р., була збільшена кількість побачень, що надавалися за­судженим до позбавлення волі, зняті обмеження у листуванні, збільшені обсяги грошових коштів, які дозволялося витрачати засудженим для придбання продуктів харчування та предметів першої потреби.

У зв’язку з внесенням змін у систему покарань Законом від 06 березня 1992 р. з ВТК України виключенірозділи IV та V, які регулювали порядок і умови виконанняпокарань у виді заслання та висилки. Оскільки постановою Верховної Ради України від 16 травня 1992 р. зупинено застосування ст. 25 і та 52 КК Украї­ни до прийняття нового Кримінального кодексу, фактично бу­ло зупинено й дію норм Розділу ІІІ-А ВТК України, який визна­чав порядок і умови виконання умовного засудження та умов­ного звільнення з обов’язковим залученням засуджених до праці, а спецкомендатури як органи, котрі здійснювали нагляд за цією категорією засуджених, були ліквідовані МВС України.

Законом від 27 липня 1994 р. ВТК України доповнений Роз­ділом IX «Персонал установ і органів виконання покарань», котрий складався з чотирьох статей (127—130) та містив нор­ми, в яких закріплювалися вимоги до персоналу, встановлюва­лася відповідальність персоналу за жорстоке ставлення до засу­джених або вчинення стосовно них дій, що принижують людсь­ку гідність, а також визначалося правове становище персоналу та встановлювались основні засади його соціального захисту.

Указом Президента України від 22 квітня 1998 р. «Про утво­рення Державного департаменту України з питань виконання покарань» на базі Головного управління виконанню покарань МВС України як центральний орган виконавчої влади з тимча­совим підпорядкуванням МВС утворений Державний департа­мент України з питань виконання покарань. Указом Президента від 31 липня 1998 р. затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Згідно з Ука­зом Президента від 12 березня 1999 р., Державний департамент; України з питань виконання покарань виведений з підпорядку­вання МВС України і підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів України.

3 урахуванням змін, що відбулися у кримінально-виконавчому законодавстві, наказом Державного департаменту Україниз питань виконання покарань № 110 від 5 червня 2000 р. затверджена та оголошена нова редакція Прав внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

Законом від 11 лютого 2001 р. з переліку виправних колоній виключені колонії-поселення

для осіб, які твердо стали на шлях виправлення (ст. 13 ВТК); скасовано обмеження щодо листуван­ня засуджених, котрі відбувають покарання у тюрмі, і встанов­лено, що кореспонденція засуджених, яка направляється Уповно­важеному Верховної Ради України з прав людини, не підлягає перегляду (статті 43—44 ВТК); запроваджено обов’язкову повну середню освіту для засуджених, які її не мають (ст. 59 ВТК).

Найбільш численні і суттєві зміни внесені до ВТК України і у зв’язку з прийняттям 5 квітня

2001р. нового Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001р. За­коном України від 11 липня 2001 р. «Про внесення змін до Ви­правно-трудового кодексу України» ВТК додатково доповнено розділами III-Б «Порядок і умови виконання покарання у виді гро­мадських робіт», VI-А «Порядок і умови виконання покарання у виді арешту», VI-Б«Порядок і умови відбування покарання у виді позбавлення волі» та главою 20-А«Здійснення контролю за поведін­кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням». Крім того, цим же Законом внесено інші зміни та доповнення, зокрема, були змінені порядок і умови відбування покарання у виді виправних робіт, які відбувалися на підприємствах, в уста­новах, організаціях незалежно від форми власності і лише за міс­цем роботи засудженого.

Внесення вказаних вище змін у ВТК країни дало поштовх для подальшої нормотворчої роботи Департаменту — протягом 2001—2002 рр. була видана низка відомчих нормативних актів (інструкцій, наказів, положень, вказівок тощо), спрямованих на детальну регламентацію порядку і умов виконання (відбування) окремих видів покарань як пов’язаних з ізоляцією від суспіль­ства (довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт), так і не пов’язаних з нею (обмеження волі, гро­мадські роботи тощо).Оскільки процес реформування кримінально-виконавчої системи тривав, постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 167 «Про затвердження Програми пода­льшого реформування та державної підтримки криміналь­но-виконавчої системи на 2002—2005 роки» затверджена від­повідна Програма, яка складалася з наступних шести розділів: «Загальні положення», «Вдосконалення законодавчої бази», «Організаційні заходи», «Поліпшення умов відбування покарань та медичного забезпечення осіб, які тримаються в місцях позбав­лення волі», «Сприяння діяльності підприємств кримінально- виконавчої системи», «Удосконалення роботи з кадрами».

Логічним результатом реалізації заходів, передбачених у дру­гому розділі цієї Програми, стало прийняття 11 липня 2003 р. Верховною Радою України Кримінально-виконавчого кодексу України,який набув чинності з 1 січня 2004 р.

Структурно КВК України складається із Загальної та Особ­ливої частин і Прикінцевих положень. Кодекс містить 166 статей, які систематизовані у 26 глав і 5 розділів.

Загальна частина включає лише один розділ — «Загальні по­ложення», який складається з чотирьох глав: «Кримінально-ви­конавче законодавство України» (статті 1—6), «Правовий ста­тус засуджених» (статті 7—10), «Органи і установи виконання покарань» (статті 11—21), «Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених» (статті 22—25). У нормах Загальної частини визначаються мета та завдання кримінально-виконав­чого законодавства; дія кримінально-виконавчого законодавст­ва у просторі й часі; основні принципи виконання і відбування покарання; основи правового статусу засуджених, їх основні права та обов’язки; закріплюється система та види органів і установ виконання покарань; визначаються види та зміст конт­ролю і нагляду за діяльністю органів та установ кримінально- виконавчої системи; закріплюються засади участі громадськос­ті у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Норми Особливої частини КВК України визначають поря­док і умови виконання окремих видів кримінальних покарань, підстави та порядок звільнення засуджених, здійснення контро­лю і нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі. Вони об’єднані у чотири наступні розділи:

— Розділ II «Виконання покарань, не пов’язаних з позбав­ленням волі»(глави 5—14);

— Розділ III «Виконання покарання у виді позбавлення во­лі» (глави 15—21);

— Розділ IV «Виконання покарання у виді довічного позбав­лення волі»(глава 22);

— Розділ V «Звільнення від відбування покарання. Допо­мога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними» (глави 23—26).

На думку вчених і практиків до основних новел чинного КВК України можна віднести наступні його положення:

1) КВК України, на відміну від ВТК, визначає порядок і умови виконання всіх без винятку видів кримінальних покарань, закріплених у КК України;

2) вперше за законодавчому рівні (ст. 5 КВК) закріплена си­стема принципів кримінально-виконавчого законодавства, ви­конання і відбування покарань;

3) вперше на законодавчому рівні (ст. 6 КВК) визначено зміст таких базових понять кримінально-виконавчого права, як «виправлення засудженого» та «ресоціалізація»;

4) вперше на рівні закону закріплені основні права та обо­в’язки засуджених (статті 8—10,107 КВК);

5) у КВК України (ст. 11) передбачена принципово нова си­стема установ виконання покарань. Із системи установ виконан­ня покарань взагалі виключений такий вид установи, як тюрма;

6) передбачивши створення у виправних та виховних коло­ніях ізольованих структурних дільниць, КВК України закріплює більш ефективний інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі у межах однієї колонії (статті 94, 100—101), ніж той, що встановлювався у ВТК України (лише можливість переведення засуджених на поліпшені умови тримання шляхом надання права на додаткове витрачання грошей для придбання продуктів харчування та предметів першої потреби);

7) гуманізована система дисциплінарних стягнень, які мо­жуть бути застосовані щодо засуджених до позбавлення волі, котрі порушують режим відбування покарання. Зокрема, з пе­реліку дисциплінарних стягнень виключено стягнення у виді позбавлення права на одержання чергової посилки або передачі та заборона на строк до одного місяця купувати продукти хар­чування, яке було передбачено у ст. 67 ВТК України. Крім цьо­го, граничний строк застосування стягнення у виді переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях, до примі­щення камерного типу зменшений до трьох місяців проти шес­ти, які передбачав ВТК (ст. 67);

8) стаття 119 КВК України встановлює, що для осіб, які від­бувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, регла­ментованого законодавством про працю (40 год.), а засуджені звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, ви­значені законодавством про працю. За ВТК України (ст. 50) вста­новлювався 8-годинний робочий день з одним днем відпочинку щотижня (тривалість робочого часу на тиждень складала 48 год.), а від роботи засуджені звільнялись тільки у святкові дні;

9) збільшено обсяг мінімальної жилої площі на одного засу­дженого, яка відповідно до ст. 115 КВК України не може бути меншою за 3 кв. м — у виправних колоніях, а у виховних коло­ніях і у виправних колоніях для жінок — не меншою за 4 кв. м. Стаття 74 ВТК України передбачала відповідно 2 та 2,5 кв. м.

Крім розглянутих вище основних новел КВК України міс­тить ще цілу низку інших, спрямованих на гуманізацію процесу відбування покарання засудженими.

Прийняття КВК України свідчить про послідовне та цілес­прямоване виконання нашою державою своїх зобов’язань у сфе­рі реформування кримінально-виконавчої системи з метою мак­симального наближення умов тримання засуджених до міжна­родних стандартів і правил поводження із засудженими.

Ще до набрання чинності КВК України, з урахуванням за­кладених у ньому новацій, Департаментом була підготовлена нова редакція Правил внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, затверджена і оголошена наказом Департамен­ту від 25 грудня 2003 р.

23 червня 2005 р. Верховною Радою України прийнятий Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», яким на законодавчому рівні закріплено завдання, принципи та правова основа діяльності Державної кримінально-виконавчої служби, визначено загальну структуру, чисельність і організа­цію її діяльності, категорії персоналу кримінально-виконавчої служби, закріплено права і обов’язки посадових та службових осіб органів і установ виконання покарань, визначено правовий статус персоналу, встановлено основні засади забезпечення його правового та соціального захисту, порядок фінансування і забез­печення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.

У подальшому, з метою виконання зобов’язань, взятих Украї­ною перед Радою Європи щодо підконтрольності криміналь­но-виконавчої системи, Кабінетом Міністрів України 17 травня 2006 р. прийнято постанову № 683 «Про внесення змін до пере­ліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів». Вона визначила, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання пока­рань спрямовується і координується Кабінетом Міністрів Украї­ни через міністра юстиції.

З серпня 2006 р. постановою Кабінету Міністрів № 1090 «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання за­суджених та осіб, взятих під варту, на 2006—2010 роки» затвер­джено названу Державну програму, основними завданнями якої визначені такі:

— удосконалення системи організаційно-правового забезпечен­ня функціонування Державної кримінально-виконавчої служби;

— приведення умов тримання, медико-санітарного і побуто­вого забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту, у відпо­відність з вимогами законодавства;

— зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закла­дів, сприяння діяльності підприємств ДКВС;

— оновлення і утримання в належному стані об’єктів інже­нерного забезпечення, інженерно-технічних засобів охорони та зв’язку.

У додатках до Державної програми (всього їх два) з метою реалізації наведених вище завдань передбачені конкретні заходи з визначенням відповідних джерел фінансування.

Дата добавления: 2015-05-29