Формування пенітенціарної політики і пенітенціарної системи України в радянський період

Друге питання

Висновок з першого питання

Необхідно зазначити, що ці ідеї не обійшли і Росію, в складі якої тоді знаходилася Україна. Тож з подальшим розвитком пенітенціарних ідей й формуванням пенітенціарної політики Росії, а як наслідок і на території України в період з кінця ХVІ до початку ХХ століття ми ознайомимося в другому питанні.

Після Лютневої революції 1917 р. центральним орга­ном Тимчасового уряду, який здійснював керівництво пенітен­ціарною системою Росії, продовжувало залишатися Головне тю­ремне управління, що входило до складу Міністерства юстиції. За пропозицією міністра юстиції О. Ф. Керенського, з 8 березня 1917 р. начальником ГТУ призначено професора О. Жижиленка. У подальшому постановою Тимчасового уряду від 26 квітня 1917 р. ГТУ було перейменоване на Головне управління у спра­вах місць ув’язнення (ГУМУ), а Рада у тюремних справах — на Раду в справах місць ув’язнення. Зберігалося й Товариство, піклувальне про тюрми, президентом якого за посадою був міністр юстиції. Головою Ради у справах місць ув’язнення був началь­ник ГУМУ. У цей період у віданні ГУМУ було всього 673 міс­ця ув’язнення (за винятком військових тюрем, гауптвахт та дис­циплінарних підрозділів, що входили до системи Військового міністерства), більшість з яких складали губернські та повітові тюрми. За часів існування Тимчасового уряду продовжувало діяти в основному пенітенціарне законодавство поваленої Російської імперії, до якого лише були внесені окремі зміни і доповнення.Зокрема, постановою Тимчасового уряду від 17 березня 1917 р. для засланців-поселенців скасовані покарання канчуками, на­кладення кайданів та застосування гамівної сорочки, у зв’язку з чим до Статуту про утримуваних під вартою були внесені від­повідні зміни. 26 квітня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв по­станову «Про скасування заслання», відповідно до якої заслан­ня на поселення за Карним уложенням замінювалось ув’язнен­ням у фортеці на строк не менше трьох років. Було скасоване і поселення у спеціально визначених місцевостях, яке застосову­валось після відбуття каторжних робіт. Після Жовтневої революції 1917 р. почалося руйнування старої тюремної системи і будівництво нової. У перші часи ра­дянської доби кримінально-виконавче законодавство Українсь­кої PCP, як і законодавство інших радянських республік, фор­мувалося переважно під впливом відповідного законодавства РРФСР. Система органів управління місцями позбавлення во­лі в УРСР також була подібною до системи, запровадженої у РРФСР, в якій загальне керівництво місцями позбавлення во­лі було покладено на Народний комісаріат юстиції. З установ­ленням радянської влади ГУМУ як орган управління місцями ув’язнення, неодноразово реорганізовувався: спочатку воно бу­ло перетворено на Тюремне управління при Наркоматі юстиції, потім — на Тюремну колегію, з часом — на Центральний караль­ний відділ Наркомату юстиції, а згодом — на Центральний ви­правно-трудовий відділ Наркомату юстиції РРФСР. На теренах України в цей час (до 1922 р.) всі місця ув’язнення та управ­ління ними також перебували у віданні Центрального виправ­но-трудового відділу Наркомату юстиції УРСР.

Одним з перших нормативних актів, що стосувався порядку виконання кримінальних покарань, була постанова Наркомату юстиції РРФСР від ЗО січня 1918 р. «Про тюремні робітничі команди». Нею встановлювалися основні принципи організації праці у місцях позбавлення волі: праця засуджених не повинна була розглядатися як захід репресії; їх праця застосовувалася для виконання робіт, необхідних для держави; за своєю тяжкіс­тю праця засуджених не повинна була перевищувати працю зви­чайних різноробочих. Цим же документом оплата праці для під­слідних і засуджених встановлювалася згідно з нормами, які дія­ли у тій галузі, де дана праця виконувалась.

Необхідно зазначити, що на першому етапі діяльності пені­тенціарні системи РРФСР та УРСР користувалися в основно­му попередньою правовою базою, яка залишилася у спадок від Російської імперії та Тимчасового уряду. Зокрема, Статут про утримуваних під вартою був скасований лише у другій полови­ні 1918 р. після того, як Наркоматом юстиції РРФСР 23 липня 1917 р. була прийнята Тимчасова інструкція «Про позбавлення волі як міру покарання та порядок відбування такого». Згідно з нею, позбавленням волі вважалося не тільки власне позбавлен­ня волі на певний строк (яке було обов’язково пов’язано з при­мусовою працею), а й засудження судом до короткочасних (до трьох місяців) примусових робіт на час, вільний від основної роботи без поміщення під варту. Усі місця позбавлення волі від­повідно до Тимчасової інструкції поділялися на чоловічі та жі­ночі. Серед них виділялися такі види:

1) загальні місця ув’язнення (тюрми);

2) реформаторії та сільськогосподарські колонії як виправ­но-каральні заклади, особливо для злочинців молодого віку;

3) іспитові установи для осіб, стосовно яких були підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4) карально-лікувальні установи для ув’язнених з психічни­ми вадами;

5) тюремні лікарні.

Крім цих установ передбачалося створення арештантських приміщень для тимчасового тримання осіб, затриманих міліцією, та осіб, які значилися за місцевими судами, а також арештантів, котрі підлягали пересилці. Ці арештні будинки перебували у ві­данні НКВС або муніципальних відділів місцевих Рад.

Оскільки суди при винесенні вироку визначали лише вид покарання та його міру і не вирішували питання про те, до яко­го саме закладу позбавлення волі повинен був направлятися за­суджений, Тимчасова інструкція передбачила для цієї мети ство­рення спеціальних розподільчих комісій. З метою більш повного правового регулювання їх діяльності Каральним відділом Нар­комату юстиції РРФСР 16 листопада 1918 р. було прийнято Положення про організацію розподільчих комісій. Останні за­мінили розформовані у вересні 1918 р. регіональні відділення Товариства, піклувального про тюрми.

Декретом Всеросійського Центрального виконавчого Комі­тету РРФСР (далі — ВЦВК) від 21 березня 1919 р. та постано­вою ВЦВК від 17 травня 1919 р. створені концентраційні табо­ри і табори примусових робіт, які не входили до загальної си­стеми місць позбавлення волі.

Табори примусових робіт перебували у підпорядкуванні НКВС, ув’язнені направлялися до них за рішенням судових ор­ганів на певний строк (не треба їх плутати з примусовими робо­тами без взяття під варту, виконання яких перебувало у віданні Наркомату юстиції). НКВС на розвиток постанов ВЦВК розро­бив відповідний нормативний документ — Інструкцію на роз­виток постанов ВЦВК про табори примусових робіт, у ст. 1 якої зазначалося, що табір примусових робіт — «це місце, де приму­совою працею в суворій трудовій дисципліні спокутують свою провину особи, котрі вчинили різні злочини та провини (обви­нувачені у спекуляції, саботажі, службових злочинах тощо), сві­домі гнобителі й визискувачі чужої праці та прихильники бур­жуазії й царсько-дворянського ладу».

Концентраційні табори підпорядковувалися Всеросійській Надзвичайній Комісії (ВНК). До них на час громадянської вій­ни направлялися за постановами ВНК особи з числа іноземців і представників раніше панівних класів, які за певних умов були спроможні боротися з радянською владою зі зброєю в руках.

Важливу роль для подальшого розвитку радянського виправно-трудового законодавства відіграло саме розглянуте ви­ще Положення, оскільки переважна більшість основних норм, закріплених у ньому, з урахуванням відповідних змін та допов­нень покладена в основу першого Виправно-трудового кодексу РРФСР, який був затверджений другою сесією ВЦВК РРФСР 16 жовтня 1924 р. Це був перший систематизований акт у сфері радянського виправно-трудового права, який визначав завдан­ня та методи виправно-трудової політики, закріплював систему центральних і місцевих органів управління місцями позбавлен­ня волі, визначав систему видів виправно-трудових установ, по­рядок діяльності спостережних та розподільчих комісій, закріп­лював класифікацію засуджених на категорії і розряди, визна­чав правила тримання засуджених у різних виправно-трудових установах, регламентував порядок застосування до засуджених заходів дисциплінарного впливу, а також регулював інші питан­ня, пов’язані з порядком відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі та примусових робіт без тримання під вартою.

23 жовтня 1925 р. постановою 2-ї сесії ВУЦВК УРСР IX скли­кання затверджено перший Виправно-трудовий кодекс УРСР.СтруктурноВТК УРСР, як і ВТК інших союзних республік, був подібний до ВТК РРФСР, проте містив й певні відмінності. Перший ВТК УРСР 1925 p., як і ВТК РРФСР 1924 p., регла­ментував порядок виконання покарань лише у виді позбавлення волі та примусових робіт без взяття під варту.

Не можна не відзначити той факт, що ВТК УРСР 1925 р. був єдиним кодексом у цій сфері за всю історію радянської та пост­радянської України, у якому на нормативному рівні було закріп­лено визначення прогресивної системи відбування покарань та розкритий її зміст. Зокрема, ст. 4 ВТК УРСР передбачала на­ступне: «Заходи соціального захисту проводяться у виправно- трудових установах за прогресивною (висхідною) системою, відповідно до якої ув’язнені підлягають різноманітному і, за за­гальним правилом, щодалі, то більш полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових установах різ­них типів і поділяються у них на розряди з подальшим пере­веденням з розряду в розряд, з установи до установи, залежно від особливостей їх особи, соціального стану, змісту судового вироку, причин, мотивів та приводів злочину, так само як і від поведінки у виправно-трудовій установі та успіхів у праці і за­няттях».Стаття 26 ВТК 1925 р. встановлювала, що на теренах УPCP для відбування покарання у виді позбавлення волі (ув’язнення) утворювалися наступні види установ:

1) окремі будинки ув’язнення для підслідних і позбавлених волі на термін до шести місяців;

2) будинки примусових робіт (бупри);

3) перехідні трудові будинки;

4) трудові колонії (сільськогосподарські — для селян і ремі­сницькі та фабричні — для робітників);

5) реформаторії (для неповнолітніх засуджених віком від 14 до 18 років);

6) ізолятори спеціального призначення.

Крім цього, відповідно до ст. 25 ВТК У PCP 1925 p., перед­бачалося створення для тримання хворих засуджених лікарень і колоній для хворих на туберкульоз.

Усі особи, засуджені до позбавлення волі, залежно від сту­пеня суспільної небезпечності поділялися на три категорії. На­лежність до тієї чи іншої категорії насамперед була підставою для направлення засудженого до виправної установи певного ти­пу. До першої, найбільш небезпечної категорії, зараховувалися засуджені до позбавлення волі із суворою ізоляцією. До другої на­лежали ув’язнені з нетрудящих, котрі вчинили злочини через свої класові звички, погляди й інтереси, яких суд не визнав за можливе засудити до суворої ізоляції,а такожпрофесійні злочинці. До тре­тьої категорії належали всі інші ув’язнені (ст. 42 ВТК УРСР).

Засуджені першої категорії направлялися для відбування покарання в ізолятори спеціального призначення, всі інші (за винятком неповнолітніх та осіб, засуджених до позбавлення во­лі на строк до шести місяців), як правило, — до будинків приму­сових робіт (бупрів), які за існуючою на той час термінологією ще називалися виправно-трудовими будинками (ст. 47 ВТК РРФСР 1924 p.), або загальними місцями тримання ув’язнених. До трудових колоній та перехідних трудових будинків (станом на 1927 р. на Україні був лише один — Олександрійський пере­хідний трудовий будинок) переводилися засуджені, як прави­ло, лише з будинків примусових робіт за наявності передбаче­них у ВТК 1925 р. правових підстав.

ВТК УРСР 1925 р. передбачав, що всі засуджені у виправ­них установах поділялися на три розряди: початковий, середній та вищий. Залежно від категорії засудженого, відбутого строку покарання, його поведінки та праці під час відбування покаран­ня засуджений міг бути переведений з нижчого до вищого роз­ряду, що тягло за собою покращення правового становища та пом’якшення умов тримання засудженого.

Усі ув’язнені, які прибували до виправних установ, зарахо­вувалися до початкового розряду. Залежно від категорії ув’яз­нені повинні були перебувати у цьому розряді наступні строки: першої категорії — не менше 1/4 строку позбавлення волі, дру­гої — не менше 1/5, третьої категорії — не менше 1/6. Засуджені, переведені з початкового до середнього розряду, повинні були залишатися в ньому до 1/3 строку позбавлення волі, але не менш ніж його 1/6 (статті 43—44 ВТК УРСР 1925 р.). Після спливу цього строку засуджений міг бути переведений із середнього до вищого розряду. Переведення з нижчого розряду до серед­нього та із середнього — до вищого, коли сплив передбачений законом строк, не було правом ув’язненого і обов’язком адміні­страції установи, а залежало від поведінки засудженого та його ставлення до праці.

Зарахування засудженого до того чи іншого розряду визна­чало дозволену законом міру його зносин із зовнішнім світом. За ВТК УРСР 1925 р., основними формами таких зносин були: побачення засудженого на території установи з родичами чи зна­йомими; передача засудженому продуктів харчування або ін­ших необхідних речей; виписування (тобто придбання) з волі за рахунок власних коштів засудженого харчів й інших речей; лис­тування і тимчасова відпустка засудженого на волю. Крім того, в окремих випадках від розряду засудженого залежав і ступінь його фізичної ізоляції як від суспільства, так і від інших засу­джених. Зокрема, засудженим початкового розряду дозволяло­ся лише одне побачення на два тижні в окремо пристосованому приміщенні тільки під контролем адміністрації; середнього — одне побачення на тиждень (в окремо пристосованому примі­щенні або безпосередньо — за особливим дозволом начальника як пільги); вищого розряду — двічі на тиждень (безпосередньо — за дозволом начальника, а за відсутності дозволу — в окремих приміщеннях). Право на отримання передачі, виписку та листу­вання не залежало від виду розряду за ВТК УРСР 1925 р. (на відміну від ВТК РРФСР 1924 р.) і могло бути обмежено тільки у дисциплінарному порядку. Засудженим, які перебували у по­чатковому розряді, відпустки з місць позбавлення волі не нада­валися і вихід їх за межі установи був заборонений. Відповідно до ст. 55ВТК УРСР 1925 p., засудженим, зарахованим до серед­нього і вищого розрядів, могли надаватися відпустки. Першим — на 7 діб у календарному році по закінченні 2 місяців перебуван­ня у середньому розряді і другим — на 14 діб по закінченні 1 мі­сяця перебування у вищому розряді. А засудженим, віднесеним до третьої категорії, зарахованим до середнього і вищого розря­ду, могли бути надані відпустки на польові роботи тривалістю до двох місяців протягом року. Крім того, лише після перебу­вання засудженого у вищому розряді в будинку примусових ро­біт для нього відкривалися перспективи для подальшого пере­ведення до трудових колоній або перехідного трудового будинку (в трудових колоніях засуджені користувалися правом вільно­го пересування по території установи, а у перехідному трудово­му будинку встановлювався напіввільний режим тримання).

Окремо необхідно спинитися на нормах, які за ВТК УРСР 1924 р. стимулювали сумлінну працю засуджених і були скла­довою прогресивної системи відбування покарання. Зокрема, ст. 118 ВТК УРСР передбачала порядок зарахування засудже­ному двох робочих днів за три дні позбавлення волі. Таким чи­ном, засуджений, який сумлінно працював під час ув’язнення та не порушував вимог режиму, мав можливість скоротити свій строк відбування покарання і раніше вийти на волю. Крім цьо­го, відповідно до роз’яснення, наданого у Циркулярі НКВС по ВТВ № 34 від 29 березня 1926 р. «Про зарахування терміну три­мання ув’язнених у розрядах часу, зарахованого в строк позбав­лення волі, у порядку ст. 118 ВТК» ^г, пільговий строк, обчисленні з розрахунку два робочі дні за три дні позбавлення волі за­раховувався засудженим в мінімальний строк, необхідний для переведення з одного розряду до іншого. Таким чином, сумлін­на праця

засудженого мала основними наслідками: а) скорочення строку перебування у розряді; б) скорочення загального строку покарання.

У ВТК УРСР 1925 р. вносилися зміни у 1928—1933, 1935, 1939 та 1949 роках, проте новий ВТК УРСР так і не був прий­нятий (у РРФСР новий ВТК прийнятий у серпні 1933 p.). Вза­галі необхідно зазначити, що, починаючи із середини 30-х років XX ст. найбільш суттєві зміни виправно-трудового законодав­ства УРСР були зумовлені впливом законодавства Союзу PCP у цій сфері правового регулюванні.

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років минулого сторіч­чя каральна політика Союзу

Починаючи з 1935 р. була проведена реорганізація управ­ління системою місць позбавлення волі. Безпосереднє керівниц­тво місцями ув’язнення покладалося на начальників управлінь НКВС республік, країв та областей, на території яких розташо­вувалися відповідні місця ув’язнення, і лише окремі найбільші табори залишалися у віданні ГУТАБу. У подальшому керівниц­тво таборами знову було централізовано, а у віданні територі­альних органів НКВС залишилися тільки тюрми.

31 травня 1935 р. постановою РНК СРСР і ВКП(б) «Про ліквідацію дитячої безпритульності та безнаглядності» створені трудові колонії для неповнолітніх, до яких напередодні Великої Вітчизняної війни були переведені всі засуджені неповнолітні з ВТТ та виправно-трудових колоній. До ВТТ у цей час направ­лялися всі особи, придатні до фізичної праці: чоловіки віком від 17 до 60 років, жінки віком від 20 до 40 років. До виправ- но-трудових колоній направлялися лише особи, які мали не- відбутий строк покарання не менше шести місяців і придатні до легкої фізичної праці.

Перед початком Великої Вітчизняної війни у системі ГУТАБу перебувало 53 виправно-трудові табори, 425 виправно-трудових колоній та 392 загальні тюрми, не враховуючи тюрем, які об­слуговували потреби Головного Управління Державної Безпе­ки НКВС СРСР (на цей час НКВС був поділений на два нарко­мати: НКВС СРСР та Народний комісаріат державної безпеки СРСР). На 1 січня 1941 р. у всіх місцях позбавлення волі пере­бувало: у таборах — 1500524 особи, у колоніях — 429205 осіб.

Під час війни зберігалася раніше чинна система місць по­збавлення волі, а у 1943 р. в окремих ВТТ створено відділення (або спеціальні табірні пункти) для засуджених до каторжних робіт, в яких відбували покарання особи, котрі співпрацюва­ли з німецько-фашистськими окупантами. Були створені також спеціалізовані табори для інтернованих громадян різних націо­нальностей та держав, які воювали проти СРСР, фільтраційні табори і табори для військовополонених.

У 1948 р. у системі ВТТ були виділені п’ять таборів особли­вого призначення із суворим режимом для тримання небезпеч­них злочинців та особливі табори для ізоляції «уголовно – бандитствующего» елемента. У виправно-трудових колоніях про­довжували відбувати покарання особи, які були засуджені за злочини до позбавлення волі строком до трьох років.

У липні 1949 р. затверджено нове Положення про Головне управління виправно-трудових таборів і колоній, яким на цю структуру покладалися наступні завдання: виконання вироку, організація охорони, виправлення та перевиховання засуджених на основі залучення їх до суспільно корисної праці.

У незмінному вигляді система місць позбавлення волі на те­ренах СРСР проіснувала до березня 1953 р., коли була прого­лошена та проведена широкомасштабна амністія, а вся виправ­на система (за винятком тих установ, в яких тримали політв’яз­нів, і тих ВТТ, котрі забезпечували будівництво найбільш важ­ливих оборонних об’єктів) знову передана з відання Міністер­ства внутрішніх справ СРСР до Міністерства юстиції СРСР. Проте такий стан справ тривав недовго, оскільки розпорошен­ня установ виконання покарань по двох різних відомствах сут­тєво ускладнювало процес ефективного управління ними, і 21 січ­ня 1954 р. вся виправна система знову була передана до МВС СРСР.

У 1954 р. вжито низку заходів, спрямованих на вдоскона­лення виховної роботи із засудженими, а також відновлення за­конності при виконанні кримінальних покарань. У квітні-травні 1954 р. стан роботи у таборах і колоніях на виконання від­повідних постанов ЦК КПРС був перевірений спеціально ство­реними комісіями. У союзних республіках та областях (у тому числі й на Україні) роботу комісій очолювали міністри внут­рішніх справ союзних та автономних республік, начальники управлінь МВС у краях та областях. За результатами підготов­лена доповідь Уряду СРСР. 10 липня 1954 р. Рада Міністрів Союзу PCP затвердила Положення про виправно-трудові табори та колонії МВС СРСР.

Положенням запроваджена нова класифікація засуджених, згідно з якою до виправно-трудових колоній направлялися для відбування покарання: 1) особи, засуджені до позбавлення волі на строк до трьох років; 2) особи, засуджені вперше за посадові, господарські та інші не особливо небезпечні злочини; 3) особи, переведені з дитячих трудових колоній для неповнолітніх для подальшого відбування покарання. У виправно-трудових табо­рах відбували покарання всі інші особи, засуджені до позбавлен­ня волі. У ВТТ встановлювалося три види режиму: загальний, полегшений та суворий. Завдання по безпосередньому проведен­ню із засудженими виховної роботи покладалося на політич­ні органи, зокрема на Політвідділ ГУТАБу МВС СРСР та його територіальні органи. 18 жовтня 1954 р. ЦК КПРС затвердив нове Положення про політоргани ГУТАБу МВС СРСР. Відпо­відно до нього, організація політико-виховної роботи із засудже­ними проголошувалася як основне завдання політвідділів і пар­тійних організацій таборів і колоній.

У 1956 р. прийнято рішення про ліквідацію виправно-трудових таборів як установ, що неспроможні виконати завдан­ня виправлення та перевиховання засуджених. Замість ВТТ, які ліквідувалися, передбачалося до 1 січня 1959 р. створити 110 нових виправно-трудових колоній. У цей же час було прий­няте рішення не направляти засуджених за межі тих республік, на території яких вони скоїли злочини, або проживали до засу­дження.

У грудні 1958 р. Радою Міністрів СРСР затверджене По­ложення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР, яке регламентувало всі сторони діяльності виправно-трудових ко­лоній і тюрем на теренах СРСР. 25 грудня 1958 р. Верховною Радою СРСР були прийняті Основи кримінального законодав­ства Союзу PCP та союзних республік, які суттєво змінили ме­ту та види покарання, що не могло не відбитися на порядку їх виконання. Основною метою покарання проголошувалися виправлення та перевиховання засуджених у дусі чесного став­лення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також запобігання вчиненню зло­чинів як засудженими, так і іншими особами (загальна та спеці­альна превенція). Покарання у виді позбавлення волі встанов­лювалося на строк до 15 років і відбувалося у виправно-трудовій колонії або тюрмі. Неповнолітні засуджені відбували покаран­ня у трудових колоніях для неповнолітніх. У виправно-трудо­вих колоніях передбачалося три види режиму: загальний, полег­шений, суворий. У тюрмах встановлювалися загальний та суворий режими. У них відбували покарання у виді тюремного ув’язнен­ня особи, які вчинили тяжкі злочини і були засуджені до цього виду покарання на весь строк або на певну його частину, особ­ливо небезпечні рецидивісти, а також засуджені до позбавлення волі, котрі були переведені з виправно-трудових колоній за зліс­не порушення режиму тримання, на строк до трьох років. Поз­бавлення волі у виді ув’язнення до ВТТ скасовувалось і на місці останніх утворювалися виправно-трудові колонії.

На базі Основ кримінального законодавства Союзу PCP та союзних республік Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. було прийнято Кримінальний кодекс УРСР, який набрав чин­ності з 1 квітня 1961 р. і діяв на теренах країни понад 40 років — до 1 вересня 2001 р.

У 1961 р. у всіх союзних республіках СРСР, у тому числі й в УРСР, на підставі союзного Примірного положення про виправно-трудові колонії і тюрми союзних республік прийняте нове Положення про виправно-трудові колонії та тюрми МВС УРСР, яке передбачало створення виправно-трудових колоній чотирьох видів: загального, посиленого, суворого та особливого ре­жимів. Особи, які вперше засуджувалися до позбавлення волі за вчинення нетяжких злочинів, відбували покарання у виді поз­бавлення волі у колоніях загального режиму. Уперше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів — у колоніях посиленого режиму. В колоніях суворого режиму відбували по­карання повторно засуджені до позбавлення волі. Засуджені, визнані особливо небезпечними рецидивістами, відбували по­карання в колоніях особливого режиму. Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 26 липня 1963 р. «Про організацію ви­правно-трудових колоній та про переведення до них засудже­них, які твердо стали на шлях виправлення» існуюча система виправно-трудових колоній була доповнена ще одним новим ви­дом — колонією-поселенням. У подальшому Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 3 липня 1968 р. було затверджено Поло­ження про трудові колонії для неповнолітніх, яке передбачало утворення двох видів режиму в колоніях для неповнолітніх: за­гального та посиленого.

У такому вигляді система виправно-трудових установ була закріплена в Основах виправно-трудового законодавства Сою­зу PCP та союзних республік,які прийняті 11 липня 1969 р. На базі Основ протягом 1970—1971 pp. прийняті нові виправно-трудові кодекси в усіх союзних республіках.

Законом від 23 грудня 1970 р. Верховна Рада УРСР затвер­дила новий Виправно-трудовий кодекс УРСР(далі — ВТК 1970 p.), який набрав чинності з 1 червня 1971 р. і діяв на тере­нах УРСР, а потім і незалежної України майже 33 роки — аж до 31 грудня 2003 р.

На момент набрання чинності ВТК 1970 р. містив 126 ста­тей і складався з 23 глав, які були об’єднані у вісім розділів:

Розділ І. «Виправно-трудове законодавство Союзу PCP та Української PCP»;

Розділ II. «Загальні положення виконання покарання у ви­гляді позбавлення волі, заслання, висилки та виправних робіт без позбавлення волі;

Розділ III. «Порядок і умови виконання покарання у вигля­ді позбавлення волі»;

Розділ IV. «Порядок і умови виконання покарання у вигля­ді заслання»;

Розділ V. «Порядок і умови виконання покарання у вигляді висилки»;

Розділ VI. «Порядок і умови виконання покарання у вигля­ді виправних робіт без позбавлення волі»;

Розділ VII. «Підстави звільнення від відбування покарання; Допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі; Нагляд за особами, звільненими від відбування покарання»;

Розділ VIII. «Участь громадськості у виправленні та пере­вихованні засуджених».

Стаття 2 ВТК 1970 р. передбачала, що виправно-трудове за­конодавство УРСР встановлює порядок і умови відбування по­карання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, засуджених до позбавлення волі, заслання, висилки, ви­правних робіт без позбавлення волі, а також порядок діяльності установ і органів, які виконують вироки стосовно цих видів по­карання, участь громадськості у виправленні та перевихованні засуджених. Порядок виконання покарання у виді направлен­ня до дисциплінарного батальйону встановлювався законодав­ством СРСР, а порядок та умови виконання інших видів пока­рань визначався законодавством Союзу PCP та УРСР.

Відповідно до ст. 5 ВТК 1970 p., всі виправно-трудові уста­нови на території УРСР організовувалися та ліквідовувалися МВС СРСР та МВС УРСР.

Основними засобами виправлення та перевиховання засу­джених у ст. 7 ВТК були проголошені: режим відбування пока­рання, суспільно корисна праця, політико-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання.

Згідно зі ст. 12 ВТК 1970 p., виправно-трудовими установа­ми, які виконували покарання у виді позбавлення волі, були: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно-трудові колонії. Не­повнолітні засуджені відбували покарання у виховно-трудових колоніях, а виправно-трудові колонії були основним видом ви­правно-трудових установ для тримання повнолітніх засуджених. У свою чергу, виправно-трудові колонії, згідно зі ст. 13 ВТК (у редакції зі змінами, внесеними у 1985 p.), поділялися на: колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережнос­ті, колонії-поселення для осіб, котрі вчинили умисні злочини, колонії-поселення для осіб, що твердо стали на шлях виправ­лення, колонії загального, посиленого, суворого та особливого режиму. Категорії засуджених, які відбували покарання у ви­правних установах того чи іншого виду, регламентувалися стат­тями 14-18 ВТК 1970 р.

Хоча у цьому ВТК й був передбачений такий інститут про­гресивної системи відбування покарання, як зміна умов триман­ня засуджених, його зміст та обсяг суттєво відрізнялися у гір­шу сторону (особливо в межах однієї колонії) від аналогічного інституту, закріпленого у ВТК УРСР 1925 p., який був у ньому представлений доволі широким спектром норм.

Стаття 45 ВТК 1970 р. «Зміна умов тримання осіб, засудже­них до позбавлення волі, під час відбування покарання» у ч. 1 передбачала, що залежно від поведінки і ставлення засудженого до праці умови тримання засуджених можуть змінюватися як у межах однієї виправно-трудової установи, так і шляхом пере­ведення в інші виправно-трудові установи іншого виду режиму. Отже, на перший погляд, як і ВТК 1925 р., чинний тоді ВТК 1970 р. передбачав можливість зміни умов тримання засудже­них залежно від їх поведінки та ставлення до праці як у межах однієї установи, так і шляхом переведення до установи іншо­го виду. Проте ч. 2 ст. 45 ВТК 1970 р., яка розкривала зміст та процедуру зміни умов тримання в межах однієї установи свід­чила, що зміна умов тримання в межах однієї установи здійс­нюється за постановою начальника виправно-трудової устано­ви і полягає лише у наданні засудженим права на витрачання додаткової суми грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби та на отримання додаткового поба­чення відповідно до статей 38 та 39 ВТК або у скасуванні цих поліпшених умов тримання згідно зі ст. 67 ВТК. У подальшому до ч. 2 ст. 45 ВТК були внесені зміни; і норма про надання до­даткового побачення у порядку зміни умов тримання була ви­лучена.

Підстави для зміни умов тримання засуджених в межах од­нієї виправної установи закріплені у ч. 2 ст. 38 ВТК 1970 р. До них належали: 1) відсутність злісного порушення режиму від­бування покарання; 2) сумлінне ставлення до праці; 3) відбуття засудженим певного строку покарання залежно від виду виправ­ної установи та її режиму.

За своєю сутністю надання лише однієї такої пільги засу­дженому навряд чи могло суттєво поліпшити його умови три­мання в межах однієї виправної установи та ефективно стиму­лювати прагнення до виправлення на відміну від дієвої і гнуч­кої системи поділу засуджених на розряди, яка була закріплена у ВТК 1925 р.

Інститут зміни умов тримання засуджених шляхом переве­дення до інших виправно-трудових установ був закріплений у статтях 46—47 ВТК 1970 р. і передбачав, що засуджені до по­збавлення волі, які твердо стали на шлях виправлення після відбуття певної частини строку покарання, можуть бути пере­ведені:

— з тюрми до виправно-трудової колонії;

— з виправно-трудової колонії особливого режиму до ви­правно-трудової колонії суворого режиму;

— з виправно-трудових колоній загального, посиленого та суворого режимів до колонії-поселення для осіб, що твердо ста­ли на шлях виправлення.

Засуджені, які злісно порушували режим тримання, могли бути представлені до переведення:

— з колонії-поселення до виправної колонії того виду режи­му, який раніше їм був визначений судом;

— особи, засуджені за злочини, вчинені з необережності з направленням до колонії-поселення для осіб, що вчинили не­обережні злочини, та особи, засуджені за умисні злочини з на­правленням до колоній-поселень для осіб, які вчинили умисні злочини, — до колоній загального режиму;

— засуджені, переведені з колонії особливого режиму до ко­лонії суворого режиму, — до колонії особливого режиму;

— з виправно-трудової колонії — до тюрми на строк не біль­ше трьох років з відбуванням строку покарання, що залишаєть­ся, у колонії;

— з виховно-трудової колонії загального режиму — до виховно-трудової колонії посиленого режиму.

У зв’язку із запровадженням на теренах СРСР інституту звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залучен­ням до праці, який був закріплений в Основах виправно-тру­дового законодавства Союзу PCP та союзних республік у вигляді окремого розділу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977 p., відповідні зміни у 1977 р. внесені й до ВТК УРСР 1970 р. До Кодексу додатково був включений Розділ ІІІ-А«Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язко­вим залученням засудженого до праці», який складався з вось­ми статей.

Крім ВТК 1970 р. порядок і умови відбування (виконання) покарання у виді позбавлення волі регламентувалися й числен­ними відомчими нормативними актами МВС УРСР (наказами, інструкціями, вказівками тощо). Головним з них були Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, які ого­лошувалися наказом МВС УРСР.ВТК 1970 р. регулював також порядок і умови виконання ви­правних робіт без позбавлення волі, які поділялися на два види: 1) за місцем роботи засудженого; 2) в інших місцях, визначених органами, що виконують покарання, але в районі проживання засудженого.Порядок і умови виконання інших видів покарань, не пов’я­заних із здійсненням виправно-трудового впливу на засуджених (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадська догана, конфіскація майна, J позбавлення військового або спеціального звання, позбавлен­ня батьківських прав, визначалися Положенням про порядок і умови виконання в Українській PCP кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засу­джених, затвердженим Указом Президії Верховної Ради У PCP від 22 червня 1984 р. № 7193-Х.

Дата добавления: 2015-05-29