Хорова музика Київської Русі

З часів становлення Київської Русі, на розвиток її музичного мистецтва значний вплив мали декілька факторів: народна творчість різноманітних жанрів (епічних, обрядових та ін.) і форм побутування, пов’язана з обрядовістю, релігією та побутом; так звана “причорноморська брама” – зв'язок з Візантією, тобто античним світом, а також “путь з варягів в греки”. Поступово структурується ієрархія державної влади, вагоме місце у тогочасному суспільстві належить привілейованому воєнізованому формуванню (княжій дружині), відбувається розшарування нижчих станів. Розвивається містобудування, ремесла, торгівля, культура. При княжих дворах побутує світська вокальна та інструментальна музика усної традиції. Виконавці-професіонали: співці, гуслярі, скоморохи (гудочники), військові музиканти.

В 988 р. київський князь Володимир Великий запровадив на Русі християнство. Християнізація Русі-України стала поштовхом до багатовікового розвитку професійної музичної традиції. Східний (візантійський) обряд став джерелом і взірцем храмобудування, іконопису, укладу служби і богослужбового співу a cappella (без супроводу). Разом з устроєм церкви, ієрархами, архітектурою, іконописом і обрядом до Києва з Візантії (а також з Болгарії) було завезено і традиції церковного співу. Київська богослужбова практика запозичила у Візантії весь канонічний ритуал церковного співу, гимнографічні тексти, жанри, систематизацію співів за вісьмома гласами (Гласи – традиційна система поспівок, об'єднаних в ціле по кілька строф. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, визначався окремий ладо-інтонаційний стрій, або глас. Таких строїв було вісім. Коли вони вичерпувалися, починався новий цикл з повторенням), а також безлінійну нотацію невматичного типу, яка на Русі отримала назву знаменна нотація.

Не́вми — знаки музичної нотації, що використовувався у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації. Слово «невма» походить від пізньолатинського neuma, яке у свою чергу походить від дав.-гр. πνεῠμα (“пневмо” дихання). Початково невми спиралися на мовлення і складалися з різних знаків пунктуації (рисок, крапок тощо) та їх комбінацій, що проставляли над текстом псалмів. Відтак невми не могли повідомити співаку нову мелодію, а могли лише нагадати вже відомий мотив. Існувало кілька типів невм, що розрізнялися кількістю знаків в одному кресленні та способом виконання: прості, складові, ліквесцентні (для полегшення виконання артикуляційно складних слів) та орнаментальні. У X століття в європейській нотації з'явилися буквенні знаки, що уточнювали мелодичні, темпові і ритмічні позначення. Висоту звуків стали позначати спочатку дрібними буквами, потім за допомогою лінійок, на які розміщали невми. Таким чином виникла так звана “квадратна нотація”, з якої потім розвинувся сучасний нотопис.

Знамена нотація (або крюкова нотація) була створена на основі візантійської безлінійної невменної нотації. Знаки цієї нотації називали «знаменами» або «крюками». Знаки цієї нотації звичайно складалися з великого чорний крюку або риски та кількох маленьких чорних крапок, ком і ліній поблизу крюка або перетину з гачка. Деякі ознаки можуть означати лише один звук, інші — від 2 до 4 звуків, а деякі цілу мелодію до 10 нот, зі складною ритмічною структурою. Як і невменна нотація, знаменна нотація переважно відображала напрямок руху мелодії, а не абсолютні звуковисотності. Знаки вказували також на характер і темп виконання мелодії. Кожен знак мав своє власне ім'я, а також розглядався як духовний символ. Наприклад, є конкретний знак, званий «голубка», що позначав два висхідних тони і символізував Святого Духа. Поступово знаменна нотація ускладнювалася. Через її неоднозначність читання невідомих мелодій було доступно лише найдосвідченішим співакам. З метою її спрощення у ХVI столітті була розроблена нова система, так званих «кіноварних» (червоних) знаків, що вводила маленькі червоні літери перед кожним знам'ям. Знаменна нотація припинила свій розвиток після реформи Нікона у XVII столітті, коли руська музика почала зазнавати впливу західної-європейської.

Яким був візантійський церковний спів, завезений до Києва? Робляться припущення про речитаційний, переважно монодичний характер наспівів. Грецький характер мелодики візантійської церкви підпадав значним орієнтальним впливам, в основному передньоазійським — вірменським, арабським, перським. Можливо, мелодика напівів зберігала і деякі риси староєврейських (теж орієнтального походження) християнських гимнів. Тому існували як діатонічні напіви, так і хроматичні чи навіть з чвертьтоновими інтонаціями. До східних впливів можемо віднести і широко вживану орнаментику візантійського співу. На початках грецькі тексти співіснували з церковнослов'янськими. Згодом церковнослов'янська мова (Св. Кирило і Методій ІХ ст.) почала витісняти грецьку. У перші століття розвитку церковного співу на Русі з'являються свої центри і школи співу, висуваються співаки, доместики. За часів Володимира Святославовича при Десятинній церкві в Києві діяли великий хор і школа для навчання співу.

З середини ХІ ст., в кінці правління князя Ярослава Мудрого, повстає перше українське вогнище церковного співу і взагалі релігійної культури – Києво-Печерська лавра. У ній виділяється ряд видатних майстрів хорового співу, наприклад, відомий піснетворець Стефан, що був у Печерському монастирі доместиком або установником (керівником) хору, це чернець Григорій Печорський, який створив тексти нових канонів до давніх мелодій. Сучасником Стефана був пропагандист нового київського співу Лука, котрий очолив у Володимирі на Волині школу («луцину чадь»), та ін.

У Києво-Печерській Лаврі починає творитися питомо-українська церковна музика, відмінна від візантійської. Це так званий київський напів, характерними рисами якого стали цілковита діатонічність, поміркованіша орнаментика, вплив пластики українського фольклору. Тоді існували два види церковного співу, по суті два різних стилі – кондакарний і стихирарний.

Кондакарний спів (від слова «кондак» — короткий вірш на честь святого) мелізматичний стиль культового співу, поширений в Київській Русі з ХІ до XV ст. За текстовим матеріалом нагадував грецьку богослужебну систему, що склалася після VI ст. Перевага в ній надавалася співові перед читанням, а в самому співові — складним орнаментальним мелодіям перед речитативно-оповідними. Репертуар К.с. включав кондаки, вірші з псалмів та приспіви до них, записані в співацькій книзі – кондакарі.

Стихирарна форма церковного співу нагадує старозавітний псалом, але є більш епічною, оповідною. Музика була простішою, ніж у кондаках, часом речитативною. На перше місце виходив не звук, а слово. Стихира мала строфічну будову з приспівом. Найстародавніша стихирарна форма — знаменний розспів, який пройшов шлях становлення саме в епоху Київської Русі.

Знаменний спів – спочатку одноголосний, потім ампельний хоровий, розвивався в межах системи осьмогласія; мелодика суто діатонічна, заснована на побутовому звукоряді, спирається на рівномірний поступальний рух в межах кварти або квінти; ритм несиметричний, визначений текстом. Існувало декілька типів зн. співу: так званий стовповий, малий і великий. Типологічними відгалуженнями знаменого розспіву вважаються грецький розспів, болгарський розспів тощо.

Зі знаменним розспівом генетично пов'язаний київський розспів. Але він дещо простіший за мелодичним і ритмічним складом, у ньому спостерігається, крім іншого, повторення окремих фраз тексту, чого не було в знаменному розспіві. Нарешті, у київському розспіві помітні деякі нові інтонаційні нашарування, які, очевидно, йдуть від народного мелосу. Особливо яскравим щодо інтонаційного багатства є шостий глас, деякі мелодичні звороти і ритми якого нагадують мотиви народних пісень. Між Київським розспівом і народною українською піснею існує також спорідненість у способах розвитку мелодії: варіаційність, імпровізаційність у межах одного розспіву. Київський напів стає для України (а також для інших країн православного світу) тим, чим для латинського Заходу григоріанський напів. Якщо ХІІ ст. можна вважати датою виникнення київського напіву, то згодом постають і його реґіональні різновиди – острозький, волинський, львівський, підгірський, литовський та інші.

Складність невматичного запису не дала можливості розшифрувати давні зразки монодичного співу. Лише після появи лінійної нотації (середина 16 ст.) були зафіксовані доступні нам сьогодні зразки монодичного співу, який в той час знаходився в кульмінаційному періоду свого розвитку.

Ірмолой, Ірмологіон – літургійний багатожанровий збірник, до якого входять піснеспіви Октоїха, розділ стихир на дванадесяті празники цілого року, невеликий розділ подобних стихир на 8 гласів, вибрані піснеспіви Великого Посту, а також Всеношної, Утрені та Літургії.

Нотні Ірмолої створили струнку систему раціональної організації тексту, що сприяло його кращому розумінню та засвоєнню. Цій меті слугувала сукупність спеціальних засобів: розташування тексту на сторінках, система рубрикацій, заголовки та ініціали, зміни масштабів і темпу письма, система художнього декору, вибір кольорової гами письма і декоративних форм.

У структурі основного тексту Ірмолоїв важливе місце належить різноманітним ремаркам і доповненням переписувачів. Ці записи сигналізували співцям про певні уставні особливості церковних богослужінь та місце в них того чи іншого піснеспіву, способи і характер їх виконання, передають емоційну й естетичну характеристику яскравих жанрів.

В процесі свого розвитку Ірмолой виразно перетворювався у практичний посібник з нотної грамоти. Їх широке побутування в учнівському середовищі зумовило включення до кодексів додаткових текстів, нотних і без нот. Це насамперед пізніші копії популярних гимнографічних піснеспівів, які учні вписували в Ірмолої з метою вправ у написанні нотних текстів. Трапляються також духовні пісні, передовсім колядки, та ін.

Дата добавления: 2015-05-26