Світська музика

Перші згадки про багатоголосся.

До найдавніших форм багатоголосся належить ісон.

Ісон (запозичений з грецького співу) – монодія в супроводі бурдонного нижнього голосу. Існує два види співу ісоном:

1. Виконання на визначений голосний звук ("о", "у", "э") протягом усього піснеспіву;

2. Виконання словами паралельно з основною мелодією, що створює текстову опору музичному орнаменту наспіву.

Зустрічається і подвійний ісон (два голоси в кварту, квінту або октаву). Ісон, як правило, утворює з звуками мелодії кварту, квінту, октаву, також терцію, щоб додавати благозвучність. Коли мелодія переходить в інший лад або глас, ісон також повинен змінитися, щоб задовільнити вищевказану умову.

Правдоподібно виникнення багатоголосся (дво- чи триголосся) припадає на XII-XIII ст., однак перші документальні згадки про багатоголосся знаходимо лише в ХVI ст. (напр., Новгородський Софійський собор в Росії, середина XVI ст.). Церковні співи записані у вигляді триголосної крюкової партитури (що нагадує triplum в західній музиці Середньовіччя). Це т. зв. "строчноє пініє" (від "строка" — стрічка, рядок у письмі). Середній голос, записаний червоними цинобровими крюками, веде мелодію хоралу і називається "путь" (як "тенор" на Заході), а крайні, записані чорними крюками, зовуться "низ" і "верх". Згодом до триголосся почали додавати четвертий голос вгорі, аd libitum, т. зв. демественний голос. Подібне явище знайдемо в епосі агs nova, де до триголосся (triplum) пізніше додавали четвертий голос (quadruplum).

Демественний спів – культовий спів, який виник в Київській Русі і поширився в XV-XVII ст. Д. с. відрізнявся від знаменного співу піднесенністю, віртуозністю, багатством мелодичних прикрас. Д. с. не підпорядковувався системі осьмогласія, мав своєрідну ритміку, де симетрія руху постійно порушується синкопами та “відтягуваннями”.

Розквіт отрочного співу припадає на XVI століття. В українській традиції майже не залишилося зразків отрочного співу, оскільки він був витіснений бурхливим поширенням партесного співу. Натомість, його яскраві зразки збереглися в російській церковній музиці, де отрочний спів культивувався аж до другої половини XVII ст. Нема відомостей про те, яке звучання мав український строчний спів, але в російській версії він сповнений дисонансів, які є наслідком його мелодичної природи і виникають від поєднання незалежних варіантів мотиву в різних голосах.

Розквіт ліричної пісні і історичної думи. Поява нових інструментів: ліри, кобзи-бандури, нового типу народних співців і музикантів – лірників, кобзарів-бандуристів. Бандуристи відразу стали улюбленими артистами всіх суспільних верств – від сільської хати до королівської палати. Вже при дворі Сигізмунда І згадується королівський бандурист українець Чурило.

Дата добавления: 2015-05-26