Партесний спів. Партесний концерт. Духовні і світські канти

У напруженій боротьбі за збереження своєї ці­лісності український народ мобілізував свої сили також у сфері духовного жит­тя, і XVII — початок XVIII століття відмічені активним розвитком української культури.

Так, українська архітектура цього часу позначена інтенсивним розвитком кам'яного будівництва, яке залишило зразки високої естетичної цін­ності. Величні ансамблі Печерської лаври, Видубицького монастиря, Софійська дзвіниця, колегіум у Чернігові та ін.

Патетичний, урочистий стиль барокко виявляє література, особливо в таких жанрах, як: ода, панегірик (похвальне слово), трен (плач), перші зразки театральних творів

Після Люблінської унії (1569 р.) і утворення Речі Посполитої більша частина українських земель відійшла до Польщі. На Берестейському церковному соборі (1596 р.) було утворено уніатську (греко-католицьку) церкву, яка зберігала греко-візанстійську обрядовість, але канонічно належала до Риму.

Православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася під загрозою зникнення.

Наприкінці ХVI ст. для захисту своїх національних і релігійних прав українське населення міст утворює братства ("держави в державі"), в діяльності яких зароджуються нові риси церковного життя.

Для збереження ідентичності православної церкви і протистояння пишному обрядові католицького богослужіння з багатоголосними поліфонічними творами і органом в українській церкві постає необхідність нового типу співу. На зміну монодії і т. зв. строчному триголосою (чотириголоссю) в кінці XVI ст. приходить партесний спів (від лат. "рагtes" – голоси, писані в окремих зшитках). Це багатоголосий тип українського церковного співу. Уже в 1591 р. у Львові на привітання київського митрополита виконувався 12-гол. хоровий твір.

Розповсюдженню багатоголосся партесного типу сприяла широка мережа братських шкіл на Україні у XVII ст., де навчали також співу й нотної грамоти. Серед вищих освітніх закладів особлива роль належала у XVI ст. Острозькій академії (відкрита у 1580 р.), а після занепаду Острога – Києво-Могилянському колегіуму, заснованому у 1632 р., який згодом став центром вищої освіти на Україні.

Особливу популярність здобув хоровий партесний концерт — одночастинна композиція, що усталилась в XVII ст., на зразок західного мотету (concerto ecclesiastico). Основою жанру концерту є протиставлення груп солістів усьому хорові, гра гармонічних і тембрових барв, регістрові та динамічні контрасти, багатство фактурних, в тому числі поліфонічних, засобів, при цьому, дуже виразною є гармонічна основа. Основні виразові засоби музичної риторики XVII-XVIII ст. сконцентровані в т. зв. риторичних фігурах.

Партесні твори збереглись у вигляді комплектів поголосників ("партесів") для окремих партій. Концерти партитурно не записувались. Музичний текст писаний т. зв. "київським знаменем" – квадратною п'ятилінійною нотацією. Розмір завжди позначений, поділу на такти нема. Тексти взяті з Євангелія, Псалтиря, стихир, апокрифів, біблійних стихів, тощо. Основу хору складають чотири (подвоєні або потроєні) партії: дві хлоп'ячі (дисканти, альти) та дві чоловічі (тенори, баси). Керував хором "уставщик" або "головщик" – розучував твір за партіями, диригував без партитури, напам'ять. Звичайно керівником був найобдарованіший та найдосвідченіший співак, якому нерідко належало і авторство виконуваних творів. На відміну від канта, партесний концерт, як твір урочистого характеру, значної тематики, призначався для великої аудиторії, для «просторової акустики» соборів, палацових залів, міських площ.

В Росію партесний спів проникає досить рано – епізодично, певно, ще в 1-ій пол. XVII ст., хоч його розповсюдження починається з середини століття, коли в Новгороді й Москві вже працюють українські співаки. Імена вихідців із західних земель (українців та білорусів) зустрічаються в списках "государевих півчих дяків", у нотних рукописах. Серед композиторів можна назвати Дилецького, Пекалицького, Шеваровського, Вінцевича, Цибульського, Календу та інших.

Микола Дилецький – видатний композитор, теоретик, педагог, культ, діяч, який довгий час жив і працював у Росії. Найвидатніша постать у слов'янському музичному світі другої половини XVII ст. Його діяльність великою мірою визначила розвиток музики на території, що охоплювала Україну, Білорусь та Росію, заклала фундамент для формування композиторської школи Нового часу.

Про Дилецького як людину відомо небагато, навіть дати його життя сумнівні: 1650 (1630?) — кінець XVII ст. (1723?). Про його походження є лише згадка: "житель града Києва". Документально підтверджено його перебування у Вільні (нині Вільнюс), де він здобув блискучу освіту в Єзуїтській академії і отримав звання академіка.

Він узагальнив досвід укр. музикантів у галузі партесного співу і заклав основи композиції в цьому стилі. Найвизначнішим музикознавчим твором Миколи Дилецького вважається його "Граматика музикальна" або "Граматика пінія мусикійського" (1-а ред. 1677 р.). Спираючись на тогочасну європейську наукову думку, Дилецький виклав у ньому основи музичної теорії, композиції, естетики, риторики, заклав теоретичний фундамент нового стилю — так званого "партесного", що прийшов на зміну багатовіковому пануванню церковної монодії. «Граматика» по суті була також і першою працею, що узагальнила музично-теоретичні знання, доти засвоювані переважно через усну традицію. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття.

Музичні твори М. Дилецького: “Воскресенський канон”, “Тіло Христове прийміте”, “Іже образу твоєму”, “Вошел єси во церков”, Літургія чотириголоса, Літургія восьмиголоса “Київська”, Літургія восьмиголоса “Препорціональна”.

В добу бароко в середовищі письменних верств українського міського населення (нижні клірики, студенти колегій і академій, учні братських шкіл, купці, ремісники і навіть селяни) з'являється новий жанр, що отримав назву кант або псальма.

Кант – багатоголосна (найчастіше триголосна) пісня а сарpеllа з фігурованим басом напівпрофесійного походження із текстом побутового світського або духовно-моралістичного змісту. Духовні канти часто позначаються також терміном псальма. За музичною мовою світські канти тяжіють до народної пісенності; псальми — до професійного, церковного співу. В канті співіснують принципи середньовічної модальності і функціональної системи мажоро-мінору, певна лінеарність — з яскраво вираженим гомофонно-гармонічним складом. Побутували канти любовно-ліричні, жартівливі, панегіричні (прославні), духовні, соціальні, моралістичні. Канти співалися і вдома, і в церкві, і в палаці.

Як правило, кант — синкретичний твір поета й композитора в одній особі, що зберігає традицію анонімності (навіть у тих випадках, коли автор відомий). Відомі автори, які писали канти: Димитрій Туптало (св. Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович, Єпіфаній Славинецький, Тимофій (Георгій) Щербацький. Канти набули поширення на Україні, в Білорусії і Росії протягом XVII— XVIII ст. ст.

В добу Бароко появилися й перші друковані ноти, до яких треба зачислити львівське видання "Ірмологіон" 1700 р.

У світській музиці доби Барокко особливо розвинувся репертуар історичних дум.

Дата добавления: 2015-05-26