Пам'ять

Рококо

(Франц. rococo) – стилістичний напрям у західноєвропейському мистецтві XVIII ст., пов'язаний з придворно-аристократичною культурою. Виник у Франції. Відзначається примхливо-вишуканим оздобленням інтер'єрів приміщень, декоративністю; камерністю, граціозністю в музиці; манірністю образів – в образотворчому мистецтві.

У 1790 р. з Почаївської друкарні вийшло друковане перше видання “Богогласника” – збірки кантів та побожних пісень із текстами і нотами (канти на честь Різдва Христового, Божої Матері, святителя Миколая, про страшний суд). Ченці-василіяни тоді посідали Почаївську лавру. Ці пісні увійшли до репертуару лірників та кобзарів. Також канти з “Богогласника” послужили основою, а то і просто з них було зложено першу дію вертепної вистави, особливо тієї її частини, що присвячена події народження Христа.

В ті часи в Київській академії був не тільки прекрасний хор із спудеїв, але й оркестр із великого числа інструментів. І в хорі, і в оркестрі були в репертуарі твори італійських композиторів, особливо улюблених в ті часи Палестріни і Скарлатті. У добу Рококо на Україні розвинулися “музичні цехи”. В Києві було декілька оркестрів: при Академії, при міській ратуші (“капелія” з 16 музик), можливо, при музичному цехові.

Вплив української музики на Московщині зріс ще більше. При дворі петербурзьких цариць було організовано придворну капелу співаків, яка набиралася виключно з українців. Деколи українці завдяки участі в придворній капелі робили собі блискучу кар'єру. Співакам давали полковничі ранги. Зокрема, показово склалася доля співака придворної капели Олекси Розума (Олексія Розумовського), який був наближеним до цариці. Розумовський сприяв організації поїздки Єлизавети Петрівни в Україну (1744), під час якої козацька старшина за його підтримки переконала царицю відновити гетьманство, також за його активної участі 1745 року відновлено Київську митрополію, а 1747-го проголошено царську грамоту про обрання гетьманом його брата Кирила Розумовського.

Вербування співаків на Україні для російських столиць, передовсім для придворної капели, а пізніше для придворної опери, стало правилом і продовжувалося навіть тоді, як уже зі столичного музичного репертуару італійська музика витіснила українську. Наприклад, у 1742 р. з іменним указом від цариці добрати співаків було завербовано і українського філософа Григорія Сковороду (сам укладав псалми релігійно-морального змісту). Така практика продовжувалася і у XIX ст. Так Глінка вивіз до Петербурга, як співака для капели, Семена Гулака-Артемовського.

Щоб полегшити справу відбору співаків, було засновано спеціальну школу співу і музики. Містом для заснування тієї школи було обрано найближчий до Московщини Глухів (Сумська область). Спеціальне призначення – вибирати на Україні найкращі голоси й підготовляти їх до участі в придворній капелі. З її допомогою з України, між іншим, було експортовано до Петербурга двох геніальних композиторів – Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.

Максим Созонтович Березовський (1745-1777)

Доля його склалась винятково трагічно. Блискучий талант композитора, яскраво спалахнувши на мистецькому небосхилі, на довгі роки поринає у морок забуття після його ранньої і загадкової смерті. Навіть перелік творів, які він написав, не є зовсім достовірним: про одні твори відомо, що вони належать саме композиторові, проте загублені ноти, інші ж збереглись, однак не доведено, що їх написав Березовський.

Народився у м. Глухові (тепер – районний центр Сумської області). В той час тут знаходилась резиденція останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Він дуже любив музику, тож тримав чудову капелу. Крім того, в Глухові існувала музична школа (Глухівська школа). Навчання в цій школі тривало всього два роки, але за цей час хлопчики вивчали різні види нотації, отримували початкові знання з теорії музики, вчились співати в хорі, грати на декількох музичних інструментах, повинні були оволодіти величезним репертуаром європейської і вітчизняної музики.

Березовський навчався спочатку в цій школі, а пізніше, декілька років у Києво-Могилянській академії. Ця академія славилась чудовим хором, без якого не обходилась жодна офіційна церемонія в Києві. У Березовського був надзвичайно гарний голос, отже, невипадково у 1758 р. – через свої виняткові вокальні дані він був відряджений до Петербурга у славнозвісну Придворну півчу капелу. Як згадував сучасник композитора, німецький дипломат при дворі цариці Катерини в Петербурзі Якоб фон Штелін, "згаданий хор царської придворної капели складається тепер із сотні прекрасних вибраних голосів, переважно, українців, і включає в себе ясні, ніжні і сильні голоси". Керівником хору був у час навчання Березовського талановитий співак і композитор, також вихідець з України, Марко Полторацький.

Особливою подією в житті композитора стала його праця в оранієнбаумському (Оранієнбаум – маєток Петра Федоровича, нині м. Ломоносов неподалік Петербурга) театрі великого князя Петра Федоровича, пізніше царя Петра III. В маєтку він вибудував спеціальний "Оперний дім". Березовський виступав тут як соліст, виконавець чоловічих партій у італійських операх.

В 1762 році Петра III за наказом його дружини Катерини було вбито. Березовський повертається до Петербурга, у Придворну півчу капелу і тут розпочинає свою композиторську діяльність, яка була дуже успішною. Досягнення композитора були помічені. У 1766 році він отримує почесну посаду придворного камерного музиканта при царському дворі. Наслідком такого прихильного ставлення стало отримання в 1768 (за іншими джерелами - в 1769) році стипендії для навчання за кордоном, в Італії. Місцем його перебування стала Болонья, один з найзначніших центрів музичної освіти XVIII ст. Гордістю Болонської академії був падре Мартіні, францісканський монах, один з найкаращих музичних теоретиків того часу в Європі, у якого Березовський навчався близько восьми років. Березовський був настільки добрим учнем, що скупий на похвали падре Мартіні пише про нього в листі до директора Російських імператорських театрів І. Єлагіна: "Пан Максим володіє всіма даними для вивчення контрапункту і обіцяє стати видатним творцем музики".

Аби мати право бути капельмейстером, Б. витримав іспит 15 травня 1771 р. на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором Йозефом Мислівечеком. Закінчив Березовський Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В.А. Моцарт. 1771 — Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства.

В Італії композитор пробув близько п'яти років і за цей час пише не лише хорові Літургії, але й світську музику, зокрема, першу українську оперу "Демофонт" на античний сюжет та першу сонату для скрипки і чембало. Італійський період був найщасливішим у житті Березовського. Тут оцінили його талант, виконували інструментальні твори, поставили оперу "Демофонт" (Ліворно, 1773), перед молодим митцем відкривалась блискуча творча перспектива.

Контрастом для нього стали прикрі обставини життя після повернення до Петербурга. Його освіта, талант були тут нікому непотрібні, російські вельможі і царський двір надавали перевагу іноземним музикантам, а Березовський міг розраховувати лише на ту саму скромну посаду хориста у Придворній півчій капелі, яку він мав перед від'їздом в Італію. Певний час він мав надію на те, що князь Г. Потьомкін, фаворит Катерини ІІ, відкриє в Катеринославі консерваторію, а Березовського запросить на посаду її директора. Але виявилось, що це лише порожні обіцянки. Творчі плани митця не знаходять підтримки при російському дворі.

Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського) Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.

Творчість:

Березовський – автор духовних концертів. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту. М. Березовський поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва.

Духовні концерти займають чільне місце у творчості композитора, і були підняті, як жанр, до найвищого музично-художнього рівня. Збереглися лише три концерти — “Бог ста в сонмѣ Богов”, “Господь воцарися”, “Не отвержи мене во время старости”. Ці концерти успадкували чимало рис партесних концертів, зокрема поєднання акордової і поліфонічної фактур, однак увібрали й традиції західноєвропейської музики, зокрема нова гармонічна мова із функційно-гармонічною ладовою системою. Усі концерти являють собою багаточастинні цикли, складені за принципом образного, темпового і фактурного контрасту, однак об'єднані тематичною цілісністю, що досягається інтонаційними зв'язками між крайніми частинами, а в концерті “Не отвержи мене во время старости” – протягом усього твору.

Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію св. Іоанна Златоустого, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами (“Unser Vater” – “Отче наш”). В літургії композитор використовує характерні для партесної музики постійне гармонічне багатоголосся, зіставлення тутті і ансамблевих епізодів, метр 3/2 та 4/2.

Причасні вірші (стихи) ("Творяй Ангели своя духи", "Чашу спасенія приіму", "В память вічную", "Бо всю землю", "Хваліте Господа", "Блаженні яже ізбрал", "Не імами іния помощи") написані на тексти псалмів переважно подячного характеру, у Березовського вони знайшли ліричне втілення (за винятком «Радуйтеся праведнії» і «Хваліте Господа з небес» № 3 урочисто-панегіричної образності). Хорова фактура досить різноманітна, окремі твори мають постійну гармонічну фактуру, інші поєднують гармонічну з імітаційною, або використовують поліфонічну. Ще яскравіше ніж у Літургії, в причасних віршах спостерігається мелодизація голосів. Мелодика віршів виразна і різноманітна, і нерідко виявляє схожість з типовими зворотами українських ліричних пісень.

Опери: "Демофонт", "Іфігенія" (незак.). Опера "Демофонт" була написана в Італії і ставилася в м. Ліворно у 1773 році, про що збереглася стаття у місцевій газеті «Notizie del mondo». Збереглися лише 4 арії з цієї опери, які свідчать про тісні зв'язки композитора з неаполітанською та венеціанскою оперними школами. Орієнтуючись на тогочасні тенденції розвитку опери-серіа, Березовський виявляє в музиці емоційність і щиросердність, почуттєву ніжність і благородство, мелодичну красу.

Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці і був розшифрований М. Степаненком та опублікований видавництвом «Музична Україна» в 1983 році. Соната має три частини, енергійні крайні частини контрастують повільній середній. Як і в опері «Демофонт», Березовський наслідує тогочасні традиції західноєвропейської музики, яскраво вилявляючи своє ліричне обдарування.

1995 року в Глухові було встановлено пам'ятник композитору (скульптор — Коломієць Інна Антонівна). 2005 – на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. Після В. А. Моцарта, Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомій Болонській академії.

Література:

Л. Корній. Історія української музики. Т.2. — К.; Харків; Нью-Йорк: М. П. Коць, 1998.

Рыцарева М. Композитор Максим Березовский, Лейпциг, 1983;

Кияновська Л. Максим Березовський // Розповіді про композиторів.- К., 1994. Вип. 1.

Дмитро Степанович Бортнянський (1751 - 1825)

Другу половину XVIII сторіччя дослідники недаремно називають "золотим віком" укр. музики. Адже тут поруч з корифеями – Березовським, Бортнянським, Веделем – працювали десятки талановитих композиторів і співаків, виконавців на різних інструментах і теоретиків. Але ніхто з них не здобув такої гучної, тривалої і заслуженої слави, як Дмитро Бортнянський, ніхто не став таким "улюбленцем долі", чия творчість, різноманітна, численна, звучала і в храмах, і в аристократичних салонах, і з нагоди державних свят.

Бортнянський народився у Глухові. Його батько, Стефан Шкурат, походив з колишніх західних теренів України, з с. Бортного (Сяноччина, РП), переїхав на Слобожанщину, де він став жителем “міста Глухова в числі тамтешніх глухівських міщан”, змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села) і там же одружився з вдовою-козачкою Мариною Дмитрівною Толстою.

Дитиною Дмитро навчався у глухівській школі, та вже в семирічному віці, завдяки своєму чудовому голосу, був прийнятий у Придворну півчу капелу в Петербурзі. Як і більшість хористів Придворної півчої капели, поруч з церковним співом, він виконував також і сольні партії в італійських операх, причому спочатку в 11-12 річному віці – жіночі (така тоді була традиція, що жіночі ролі у операх співали молоденькі хлопчики), а вже пізніше і чоловічі. Сімнадцятилітньому Бортнянському теж призначають стипендію в Італію (як і Березовському), але у Венецію. Це багате портове місто славилось своїм оперним театром – першим публічним театром у світі, де вистави могли відвідувати всі бажаючі, а не лише вельможі. У Венеції жив і його колишній вчитель з Петербурга, італійський композитор Бальтасаре Галуппі, який і тут допомагає молодому музикантові здобувати професійні знання. А окрім того Бортнянський виїжджає на навчання і до інших великих культурних центрів – до Болоньї (до падре Мартіні), до Риму, до Неаполя. Італійський період був тривалим (коло 10 років) та напрочуд плідним у творчості Бортнянського – тут він написав три опери на міфологічний сюжет “Креонт" (1776), "Алкід" (1778), "Квінт Фабій" (1779), а також сонати, кантати, церковні твори. Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі “Сан Бенедетто”.

У 1779 р. з Росії надходить лист з вимогою негайно повернутись до Петербурга. На шляху до Петербурга на короткий час він затримується у іншому музичному центрі Європи, столиці Австрії, Відні, де зав'язує знайомство з відомим на той час італійським композитором А. Сальєрі, знаним в історії як суперник Моцарта.

В Росії його, як і будь-якого митця "неіноземного походження", також не допускають до "великого" царського двору Катерини II. Бортнянського відсилають на "малий" двір, тобто двір намісника престолу великого князя Павла, у його маєток Павловськ. Для дружини намісника Бортнянський написав три опери у французькому стилі ("Сокіл", "Син-суперник", "Свято синьйора"), збірку романсів та пісень на французькі вірші, вісім клавірних сонат, ансамблі для різного складу інструментів. Серед них варто згадати першу в українській музиці симфонію – Концертну симфонію для семи інструментів.

В 1795 p., вже після смерті Катерини II, коли на престолі засідає її син Павло І, за клопотанням імператриці Бортнянський стає директором Придворної півчої капели. На цій посаді композитор служив до кінця життя. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів.

Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як “Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським”.

Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, похований на Смоленському цвинтарі на Васильєвському острові, на могилі композитора було встановлено пам'ятник і обеліск. У 1930-х роках в ході підготовки до знищення кладовища значну частину історичних поховань було вандалізовано, зокрема втрачено й могилу Бортнянського.

Повне зібрання творів Бортнянського було видане у 10 томах 1882 року за редакцією П.Чайковського.

Твори:

Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику – для Придворної співацької капели, світську – для “малого” двору в Павловську і Гатчині.

Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорних концертів, 14 чотириголосних концертів “Тебе Бога хвалимо”, 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших.

Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Хоча точних відомостей про час написання цих концертів немає, вважають, що переважну більшість концертів було написано в 1780-х – на початку 1790-х років. У більшості концертів композитор використовує тексти псалтиря (як правило, окремі строфи) переважно світлого характеру. Виняток складають концерти № 32 і 33, що використовують скорботні благальні рядки.

В стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому – пов'язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс).

В структурному відношенні концерти явдяють собою три- або чотиричастинні цикли. В більшості випадків частини мають темповий контраст, причому крайні частини швидкі, проте ліричні та лірико-драматині за характером концерти починаються з повільних частин. Як правило частини циклів не пов'язані між собою тематично (за виключенням концерту № 21).

Сучасник Бортнянського, Гектор Берліоз так охарактеризував його хорову творчість: "...твори його свідчать про рідкісний досвід у групуванні вокальних мас, чудове розуміння нюансування, повнозвучність гармонії. А найбільше дивує свобода розміщення хорових партій... У цій гармонійній тканині були поєднання, які здаються неможливими: то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з'являлися акценти, за силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів залишав землю й поступово зникав у небесній височині".

Оперна творчість. Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три – в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя – «Квінт Фабій» - існує лише в рукописі, а перша — загублена. Опери написані в традиціях опери-серіа, із значним впливом тогочасних новаторських течій, що наближали оперу до драми. Зокрема, в опері «Алкід» образ головного героя розкритий у розвитку, показані різні стани його душі. До новаторських рис можна віднести також тенденцію до драматизації речитативів та посилення драматургічної функції хору. Із трьох опер російського періоду найвідоміша його друга опера — «Сокіл», яка була поставлена після майже двох століть забуття на сцені Московського камерного музичного театру в 1970-ті роки і записана на платівки. Всі опери російського періоду відносять до лірико-комічного жанру, відмічають поєднання традицій французької комічної опери та італійської опери-буффа.

Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як російської, так і української музики. Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, завдяки чому в Росії Бортнянського вважають російським композитором. За оцінкою російського музикознавця Б. Асаф'єва, «Бортнянський виробив стиль з характерними зворотами, який зберіг свою силу на кілька поколінь вперед. Ці типові звороти не лише потрапили до Глінки, а й далі — до Чайковського, Римського-Корсакова і Бородіна».

В той же час, починаючи з 1920-х років, творчість Бортнянського стає предметом особливої уваги українських музикантів. Станіслав Людкевич у статті «Д. Бортняський і сучасна українська музика» (1925) закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження».

Традиційно українські музикознавці наголошують на використанні інтонацій української народної пісенності у хоровій творчості, що було зумовлено тим, що перші музичні враження композитором були отримані на Україні, українцями були також більшість друзів Бортнянського у хоровій капелі та його вчитель — Полторацький.

Вплив творчості Бортнянського відмічають у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.

Артемій Ведель (Ведельський) (1767- 1808)

Серед творців укр. духовного концерту найближче до національних джерел стоїть творчість Артема Веделя. Він не мав змоги отримати професійну освіту за кордоном, як його старші сучасники, Березовський та Бортнянський, все його життя нерозривно пов'язане з Україною. Як життєвий, так і творчий шлях В. позначений особливим трагізмом. Лише декілька хорових духовних творів дійшли до нас, інші були втрачені, згорівши під час численних пожеж або попросту загублені. Його творчість нечисленна, єдиний жанр, до якого він звертався, був хоровий духовний концерт, але в ньому він створив невмирущі шедеври національного мистецтва.

Народився Ведель у Києві, у родині ремісника. Його батько був знаний зі своїх чудових різьблених дерев'яних виробів. Освіту здобуває у Києво-Могилянській академії, де навчався від 1776 до 1787 р. Тепер тут послідовно проводилася русифікація, переслідувались старі традиції, запроваджені Петром Могилою, адже академією керував митрополит, що призначався московським духовним керівництвом.

Хор і оркестр академії протягом декількох століть були окрасою музичного життя Києва. Ведель як винятково здібний учень, стає першою скрипкою оркестру та диригує хором. Великим успіхом користуються і його виступи як співака-соліста хору. Перші творчі спроби – духовні концерти.

Завершивши свою освіту в академії, В. отримує дуже вигідну пропозицію від багатого московського генерала Єропкіна стати диригентом його капели, а крім того зайняти посаду писаря у Сенатській канцелярії. На кілька років композитор покидає Україну, переселяючись до Москви.

Наприкінці 1792 р. В. повертається назад до Києва. Він потрапив на службу до впливового, розумного і прихильного до українців генерала А. Леванідова. Леванідов був великим аматором хорового співу і заснував у Києві військову капелу, яку й очолив з 1794 р. Ведель.

У 1795 р. Леванідова переводять до Харкова на посаду намісника харківського і воронезького. Ведель їде вслід за ним. У Харкові він працює з хором Казенного училища, котрий в короткім часі здобуває собі неабияку славу. Цікаво, що саме завдяки цьому хорові В. у 1796 р. познайомився з Бортнянським. Адже, якщо до того часу хористів для Придворної півчої капели набирали зазвичай з Глухова, то тепер, коли слава про прекрасну музичну підготовку учнів В. долинула навіть до столиці, вони теж стали поповнювати найкращий церковний хор Російської імперії.

Після смерті цариці Катерини II у 1796 р. її син Павло посилає у відставку всіх ставлеників матері, серед них і Леванідова. Ведель знову повертається до Києва, проте тепер він потрапляє у дуже скрутні умови - Павло "височайшим наказом" заборонив виконання духовних концертів у церкві, вбачаючи у цьому небажаний вплив католицизму. Для В. це означала кінець його творчої кар'єри.

Останнього порятунку композитор шукає у своїй глибокій вірі в Бога, тому в 1799 р, вступає ченцем у Києво-Печерську лавру. Однак, пробувши там ледь більше року, він таємно покидає монастир, мабуть, через те, що насмілився написати листа до царя Павла з проханням відмінити указ про церковний спів. В. спіймали, судили, але оскільки він не порушив жодного закону, то його просто замкнули у "Смирительний дом", тобто божевільню, де перебували психічно невиліковні хворі. Йому заборонили давати олівець і папір, щоб не писав музики. Лише через вісім років, невиліковно хворого на сухоти, його відпустили додому помирати, де він, проживши декілька місяців, пішов з життя у 1808 році. Та навіть його поховання, на яке зібрались численні друзі по Києво-Могилянській академії, не давало спокою царській владі. Відомо, що жандармам було наказано суворо стежити, щоб похорон відбувся тихо і непомітно. Протягом XIX ст. твори В. заборонялися для виконання у храмах, не друкувалися, розповсюджувалися в рукописних копіях. Відновленню слави В. сприяло виконання його концертів хором Київської духовної академії під керівництвом О. Кошиця (1898-1901). Творча спадщина В. збереглася не повністю.

Творчість. Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Духовні хорові концерти (21) - "На ріках Вавилонских", "Услиши, Господи, глас мой", “Гласом моім", "В молитвах неусипающую Богородицу", "Покаянія отверзи ми двери" та ін.; Літургія св. Іоанна Златоуста; "Канон Пасхи", "Всенощна".

Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два (№№ 9, 10) — панегирічного.

Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні (переважно 3- та 4-частинні), більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів, в ряді випадків цілісність циклу скріплюється тематичними зв'язками між частинами. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

Мелодика Веделя виразна, охоплює значний діапазон і тісно пов'язана зі словом. Виразовість мелодіки посилена ритмікою, що відзначається складністю і різноманітністю ритмічних малюнків. З класичним стилем пов'язана чітка розчленованість мелодики, використання побудов типу «питання — відповідь», підсумовуючих структур. Натомість зв'язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором надають їй наспівного характеру.

Гармонічна мова має всі ознаки розвиненої тональної системи, збільшенню напруження сприяє використання альтерованої субдомінанти, а також альтерованої домінанти. В ансамблях Ведель часто використовує триголосну акордову фактуру, властиву кантам. Хорова фактура суттєво впливає на образність і формотворення. Властиве зіставлення ансамблевих звучань з туттійними, зміни в хоровій фактурі є динамізуючими чинниками.

Дата добавления: 2015-05-26