Наливайко Д. С, Шахова К. О. 2 страница

Тут насамперед назвемо руссоїстське протиставлення природи й культури, "природної людини" (I'homme natu-rel) і "робленої людини" (I'homme artificiel) та вчення про

перевагу природного стану над цивілізацією. Це було не-чуване для європейської гуманістичної традиції запере­чення абсолютної цінності культури і апологія природи й природної людини, щоправда, як невикористаного резерву культури й гаранта можливості її довершеніших форм. Цей переворот в історіософії, ця переоцінка цінностей почали інтенсивно впливати на художню свідомість, вик­ликаючи нові уявлення про вищу естетичну цінність при­родного, спонтанного, далі глибинно народного, без чого немислимий романтизм, особливо деякі його течії.

Не менше значення мав для романтизму й інший ас­пект висунутої Руссо концепції людини, а саме відмова від переважно раціоналістичного розуміння людської при­роди, перенесення акценту з розуму на почуття, на "серце". Адже романтизм, за відомим визначенням Г. Лансона, "у принципі був відмовою жити тільки розу­мом". Подібні тенденції проявлялися й раніше, зокрема, на їх грунті в 30-40-х роках XVIII ст. виник сентимента­лізм, але Руссо пішов у цьому напрямі значно далі. Він здійснив радикальну переоцінку місця й ролі почуттів як у внутрішньому житті людини, так і в її суспільному бутті, що афористично виражено в його формулах: "Ро­зум може помилятися, серце ніколи", "На шляху чесноти серце — надійний провідник, де розум спотикається", "Щоб бути добрим, треба бути почутливим". Одне слово, "серце", емоційна природа людини були підняті на рівень основоположного світоглядного принципу, в них почали знаходити джерело істини й морального почуття; водно­час вважалося, що через "серце", почуття встановлюється внутрішній, органічний зв'язок людини з природою.

Глибокий і сміливий розвиток руссоїстських ідей щодо естетики й мистецтва здійснив Й. Гердер. Він висунув програму оновлення культури загалом і літератури зок­рема шляхом їх звернення до народно-національних ви­токів, що з часом стане однією з провідних тенденцій розвитку романтизму. Художній твір і мистецтво учений розумів як органічне породження, що виростає на певно­му народно-історичному грунті й формується його умова­ми, традиціями, особливостями життя й духовної культури. Цим грунтом визначається не лише зміст, а й форма мистецтва, його своєрідність. Тим самим Гердер рішуче заперечив пануюче в європейській естетичній думці розуміння класичних (античних) принципів і форм як універсальних, незмінних для всіх епох і народів.

Вступ

Вступ

Це було ствердження принципів множинності й істори­зму в естетико-теоретичній думці, що мало величезне значення й для розвитку літератури та мистецтва. Адже Гердер перекинув шкалу художніх орієнтацій і цінностей, загальноприйняту в Європі XVII-XVIII ст., і те, в чому класицисти й просвітники-раціоналісти бачили лише пе­режитки варварських часів (народні пісні, балади, епічні поеми тощо), він проголосив вищими художніми надбан­нями, а творінням вишколеної класицистичної музи рішу­че відмовив у художній цінності. В первісній і народній поезії він знаходив вираження самої природи, що його мовою означало життєву безпосередність і правдивість, емоційну наснаженість, простоту й енергію вислову. Гер­дер давав нове спрямування романтизму, який звертаєть­ся до поезії і мистецтва новоєвропейських народів, проймається притаманним їм відчуттям і розумінням фор­ми, так відмінним від класичного.

До преромантизму належать численні й досить різно­рідні явища в європейських літературах другої половини XVIII ст. Це характеризовані вже звернення до середньо­вічної та народної поезії, які посилювалися з кожним десятиліттям, збирання, публікації та переробки фоль­клорних скарбів. Це "поезія ночей і гробниць" і "преро-мантичний сентименталізм" останньої третини XVIII ст., оссіанізм і готичний роман, рух "бурі й натиску", це й екзотична тематика, розповіді про "щасливих дикунів", що живуть на лоні природи, не знаючи бід цивілізації. Щодо конкретних характеристик усіх цих явищ, то їх слід шукати в підручниках з історії західної літератури XVIII ст.

Світоглядні засади романтизму. Романтизм (у ішгр_сь_ кому значенні словаХ_був принципово новим світосприй-няттям7 розривом з моделями й формами мислення, в тому числі й художнього, які домінували в Європі протя­гом попередніх століть. Таке мислення засновувалося на тому, що світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей та форм, які перебувають у взаємозв'язках і взаємодії, що нагадує гарно відрегульо­ваний механізм, і піддається раціональному пізнанню й витлумаченню. Звідси й домінуюча тоді "естетика речі", яка робила наголос на окремих речах, на їх завершеності й самодостатності, а не на охоплюючому їх потоці життя, його динаміці.

Романтичнийлжітогляд^виходив із_хош₁ що немає нічо-

го завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття — це жива динамічна єдність, де все взаємопов'язане і все взаємодіє в своєму всеохоплюючому спонтанному русі. Це динамічне світове ціле романтики сприймали як "косміч­ний організм", в якому "кожна частка є відображенням цілого, кожний компонент світобудови пов'язаний з цілим, як палець людини зв'язаний з її тілом, як сама людина пов'язана з землею" (Р. Гух). І якщо просвітницькому раціоналізму властиво було поширювати механічні закони на світ живої природи, то у романтиків бачимо протиле­жне прагнення — розчиняти неорганічний світ в органіч­ному, підкоряти неживу природу законам життя, в кінцевому підсумку — одухотворювати її.

Світосприйняття романтиків засновувалося не тільки на закодах єдності і взаємозв'язку, а й на законі проти­лежностей і суперечностей. Більше того, в ході розвитку романтизму центр ваги все більше зміщувався на проти­лежності й суперечності, пізніми романтиками буття ми-слиться передусім як безперервна боротьба протилежних сил і начал, ареною якої служить і об'єктивний світ, і душа людини. Але слід сказати, що, за певними винятка­ми, суперечності у романтиків не переростають в антино­мії, це саме діалектичні суперечності, що піддаються розв'язанню у вищому синтезі.

У романтиків з'явилося принципово нове ставлення до суперечностей, яке поглибило і збагатило художню свідомість епохи. Попередники романтиків, просвітники XVTII ст., не змогли "збагнути суперечливість світу як його багатство". Ця суперечливість здавалася просвітникам ворожою ро­зуму, вони не вміли бачити в ній діалектику розвитку, не вміли відчути в ній зіткнення реальних життєвих сил. Як митці, просвітники не вміли "видобути" із неї поезію" (І. Неупокоєва). Це осягнення суперечливості світу як його багатства й джерела руху було блискуче здійснене роман­тиками. На художньому рівні з цим осягненням пов'язана "поетика контрастів", характерна для романтичної літе­ратури, особливо пізніх її течій.

Романтикам у цілому притаманний ідеалістичний сві­ тогляд, який набирав у них різних форм виражання,.^^-релігійних, спіритуалістичних, містичних, тантеїстйчних. Всі вони виходили з постулату, що дух є динамічною творчою силою, котра проявляється як у природі, так і в людині і творить всю розмаїтість буття. Як правило, в світогляді романтиків відсутнє протиставлення духу й

Вступ

Вступ

природи, навпаки, вони схильні були наголошувати їхню гармонію, віддаючи водночас субстанційність духові, під­порядковуючи йому матерію. Отже, "органічна теорія" романтиків має ідеалістичну філософську основу, базу­ється вона на тому, що духовне начало витворює орга­нічність, воно проймає природу, вносить в неї динаміку і одухотворює її.

Відповідно й сутність людини у романтиків духовна, людина у них не об'єкт прикладання зовнішніх сил, а суб'єкт, що є втіленням духовного творчого начала. Вона наділяється необмеженими творчими можливостями, і не лише в сфері мистецтва: своєю духовною активністю лю­дина творить історію й свою долю. Детермінованість лю­дини життєвими обставинами й середовищем, яке складатиме пафос літератури реалізму й натуралізму, була цілком чужою романтикам. Все це необхідно врахо­вувати й при оцінці романтичного індивідуалізму, який не можна зводити до протиставлення особистості суспіль­ству.

Естетика й поетика романтизму. З характеризовани­ми світоглядними засадами романтизму пов'язане нове розуміння природи мистецтва, яке поривало з міметичною естетикою, домінуючою в європейській художній культурі з часів Відродження. Романтики висувають концепцію ми­стецтва як аналога природи та її творчих сил: воно не наслідує природу, а творить поряд і в згоді з нею, скоря­ючись спільним законам. А. Шлегель писав, що справжнім мистецтвом є "лише те, яке, діючи самостійно й згідно з природою..., творить живі твори". Згідно з "органічною теорією", художній твір мислиться романтиками за ана­логією з організмом. "Будь-який поетичний твір, — твер­див Новаліс, — повинен бути як живий індивідуум". За узагальнюючим формулюванням Шеллінга, мистецтво — це середостіння між природою і духом, воно не наслідує природу, а є її вищим проявом і завершенням її творчих зусиль.

У романтиків змінюється розуміння не тільки природи, а й методології творчості. З часів Ренесансу поезія вважа­лася й наукою зі своєю розробленою системою законів, правил та взірців, якою має оволодіти митець, щоб твори­ти, і навіть ще Гете у веймарський період визнавав пот-рібність цієї "науки". Для романтиків таке розуміння творчості, її "методології" було абсолютно неприйнятним.

В їхніх очах це була "зовнішня" або "механістична твор­чість", що не має нічого спільного зі справжньою поезією і мистецтвом. Адже воно, за їхнім розумінням, органічно виростає із життя, із певного національно-історичного грунту і водночас є вільним самовираженням митця, не скутим ніякими правилами й взірцями; тому воно завжди індивідуально-неповторне. Словом, романтизм був рішу­чим запереченням нормативності в естетиці й худож­ній практиці, яка зберігалася в європейській художній культурі до XIX cm.

Одна з найістотніших рис поетики романтизму у тому, що він чільну роль у художній творчості відводив уяві. Для романтиків уява була не тільки вимислом, фантазією, а й чимось незрівнянно більшим: і^ад^щ^здантідаіту, і художньою реалізацією цього- -пізнання. Вони вважали, що в уяві поєднуються ірраціональні й раціональні пізна­вальні здатності людини. За Кольріджем, уява — це "до-свідома" здатність людини, але вона включає й розум, вона — діяльний посередник між людиною і природою, індивідуумом і універсумом. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища, їхні сутності й закономірності, їхню динаміку, і виражати все це в пое­тичних образах і картинах. Тому Шеллі й проголошував, що поезія в загальному сенсі може бути визначена як "вираження уяви". І чим уява могутніша й розкутіша, тим глибше вона проникає в усе суще і тим успішніше виконує свою головну функцію. Цікаве в цьому контексті тверджен­ня Кітса: "Уяву можна порівняти зі сном Адама: проки­нувшись, він пересвідчився, що все в ньому правда".

Варто тут вказати на глибоку відмінність шляхів, яки-_ ми йшли в тво рчості романтики й реаліст и" "На відмїнЗГвїд цощнтщсів^ які так покладалися на уяву, р еалісти й ти-муть шляхої^^посте^е^кедь^^в^ивчень і аналізів емпірич­них фактів, їхні твори виростатимуть із цих спостережень і аналізів, будучи їхніми художніми узагальненнями.

Романтичне розуміння уяви і її можливостей заснову­ється на філософгі тотожності, яка була розроблена в середовищі ієнських романтиків наприкінці XVIII ст. і набула поширення в Європі й СІЛА. Ця філософія, що вийшла з "науковчення" Фіхте, набирає своїх обрисів у Шеллінга. Згідно з нею, "я" тотожне ^ине-я", і виявити ідентичність або тотожність в. кожному явищі, в усьому потоці дійсності — значить пізнати це явище й дійсність. Природа ідентична свідомості, і ті ж закономірності, які

20

Вступ

Вступ

21

керують життям свідомості, керують і життям природи (Б. Реїзов). В літературі романтизму уява і є тією творчою силою, що виявляє ці тотожності духовного й матеріаль­ного світів, свідомості й буття і дає їм художнє вира­ження.

До найістотніших складників поетики романтизму, притаманних різним його*т1гчіям~належйть"також тяжін-ня до символхД,ЯШЩЛІки;_й ^ж іманентних засобів худож-Жог*о""™Твйслову. Ця особливість поетики романтизму витікає із його світоглядно-естетичних засад, зокрема із таких, як філософія тотожності й визначальна роль ду­ховного начала. Адже для романтиків головним було ви­раження духовного й душевного змісту, тобто змісту, позбавленого матеріально-чуттєвого буття, і звідси необ­хідність звернення до рбразів-символів. Атрибутивною ж якістю образу-символу є те, що в ньому немає прямої відповідності між предметним образом і дійсним змістом, але в його структурі вони взаємопов'язані й взаємопро-никні. За формулюванням С. Аверинцева, "переходячи в символ, образ стає "прозорим", зміст "просвічує" крізь нього, але дається він як змістова "глибина", змістова перспектива, що вимагає нелегкого "входження" в себе.

У романтичних образах-символах це є головним чином духовна чи душевна перспектива, що відкриває бездонні глибини й безмежні горизонти життя людського духу й душі. Цю особливість романтичної поетики гарно виразив Іван Франко: "Символом в поезії може бути все... Йдеться про те, аби поет, змальовуючи певне явище, разом з тим умів порушити в нашій душі цілі акорди почуттів і уяв­лень, котрі піднімали б нашу фантазію до якогось дале­кого нескінченного простору, відкривали б нам широкі горизонти думок і марень, щоб, як колись казав Гейне, кожен вірш був немов тісне віконце у безкінечність".

Щодо інших характерних рис естетики й поетики ро­мантизму, то розмову про них доцільно поєднати з харак­теристиками окремих течій у романтичній літературі, оскільки саме в окремих течіях вони проявилися з най­більшою повнотою і виразністю.

Течії в літературі романтизму. В радянському літе­ратурознавстві майже^до останніх років його існування ~~рІШаіЖШша~1лтература поділялася на дві течії: прог­ресивного романтизму і консервативного рОмШтизму (або ж революційного і реакційного, активного і пасивно-

го). Цей поділ проводився за чисто ідеологічним принци­пом, тобто принципом зовнішнім щодо художнього проце­су, його іманентних закономірностей і структур.

Безперечно, романтизм не був монолітним художнім напрямом, в ньому існували різні- течії- і ~тенденції_т. між. ними мали місце значні розбіжності, їхній розвиток, як виявилося згодом, нерідко йшов у різних напрямах. Внут­рішня диференційованість романтизму очевидна, і необ­хідно її визначити, але виходячи із закономірностей самого літературного процесу, а не з політично-ідеологіч­них факторів. При цьому в романтизмі маємо справу не з двома "головними течіями", а з цілим їх спектром, через який розкривається багатство й розмаїтість цього художнього феномена.

Романтизм нерідко розуміють як мистецтво, вісь якого зміщена до сфери суб'єктивності, духовного й емоційного життя особистості. Для подібного погляду існують серйоз­ні підстави, романтизм^отравді.хар.акт,еріізується підви­щеною активністю суб'єктивнр-ліричнрш. начала, не­випадково найповніше й найяскравіше проявився він у музиці й ліричній поезії, До найважливіших його" звер­шень слушно відносять те, що він відкрив "внутрішню безкінечність" індивідуальної особистості, "суб*єктивну людину" з її глибиною, складністю й неоднозначністю" (О. Анікст). При цьому внутрішній світ людини постав у романтиків у динаміці й світлотіні, в борінні суперечливих прагнень і пристрастей, у поєднанні раціонального й ірра­ціонального, найчастіше — в драматичній напрузі. Можна ствердити, що домантизмові^ітринаймні багатьом його те­чіям, бул^_властива настанова зображати світ через вну­трішнє "я", і на цьому шляху було досягнуто чудових звершень.

Однак, це зовсім не^означає, що романтизм тяжів до
суб'єктивістської замкненості. Він був відкритий і об'єк­
тивному світові, більше того, в певних своїх течіях актив­
но спрямований, до..приррДИ, суспільства, історії, де його~
відкриття й завоювання теж Дуже значніГТуг7^_зокрема,
романтаюГвжк^иіЩ^іслї^^ тісно пов'язану

з своєю добою і середовищем, "місцевий колорит", у відтворенні якого злилися історія й~Иб^ут7цшнТс'гь"*^,вйдо-вого, "індивідуального", що не зводиться до родового, "ти-НШЙШ"» цілком нове сприйняття й переживання природи.

Важливо наголосити, що відкриття романтизму в обох названих сферах тісно взаємопов'язані, що й можливі

22

Вступ

вони були в цьому взаємозв'язку і взаємодії. Справді, відкриття "внутрішньої безкінечності людини" стало мо­жливим лише із загостренням відчуття безкінечності сві­ту й неосяжності буття, що почалося в добу романтизму. Натомість, бурхливе зростання самосвідомості й само-цінності особистості загострювало інтерес і до всього індивідуально своєрідного, неповторного в мінливому зов­нішньому світі.

Все це могло проявитися лише в широкому спектрі романтичних течій, що виникали синхронно й діахронно, нерідко вступаючи в досить складні взаємозв'язки і взає­модію. Тут лише вкажемо на найзначніші із них, а док­ладніше їх розглянемо далі в різних розділах підручника.

В широкому й розмаїтому потоці романтичної літера­тури виокремлюється ранній романтизм, йому прита­манний комплекс специфічних рис, що відрізняє його від інших течій. Раннім називаємо його тому, що розвинувся він на першій стадії романтичного руху, наприкінці XVIII і в перші роки XIX ст., хоч проявлявся і в наступні періоди. Його найповніший і найяскравіший вияв — твор­ча діяльність романтиків ієнського гуртка і Ф. Гельдерліна в німецькому романтизмі. Фундаментальною його puegtto є універсалізм, прагнення охопити буття в його повно­ті, в тому, що існує і що має існувати, дати йому синтезуюче зсудожнє вираження. Тому цю течію можна назвати й 'універсальним романтизмом) що, до речі, зу­стрічається в науковій літе^атурТ"Для нього характерна тісна пов'язаність з філософією, тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вислову. Романтикам цієї течії ще чужий розлад з дійсністю, різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й нега­тивізм, — для них, сучасників Французької революції, дійсність була ще дійсністю становлення і надій, нероз-трачених можливостей.

Крім ієнців і Ф. Гельдерліна, до цієї течії можна від­нести В. Блейка й С Кольріджа в англійській літературі, американський трансценденталізм, Ф. Тютчева і любому­дрів у російській літературі, певні його прояви спостері­гаються у французькій літературі (Е. Кіне, П. Леру, пізня поезія В. Гюго).

На початку XIX ст. виникає одна з найпоширеніших течій романтизму — течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє.мислення; її можна, з певною умовністю, звичайно, назвати народно-фольклорним ро-

Вступ 23

мантизмом. Ця течія спиралася на вже досить давню традицію, що склалася в літературі преромантизму, але не була простим її продовженням. Найраніше вона проя­вилася в Англії, в "ліричних баладах^ К! Бїрдсворта, перше видання яких з'явилося 1798 р.Гпрагн^ВД "створити нову поетичну мову, вільну від умовностей, з "природною інтонацією", Вордсворт орієнтується на народні пісні й балади,, на їхню поетику й ритмо-мелодійний ладГ"В Ні­меччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, яка в середині першого десятиліття XIX ст. прийшла на зміну ієнській, при чому ця зміна значною мірою знаменувала перехід на інші естетико-художні за­сади, на інші шляхи й принципи творчості. В наступні десятиліття вона набула великого поширення в німе­цькій, а також в інших європейських літературах. Особ­ливо сприятливий грунт для свого розвитку знайшла вона в слов'янському світі, у тому числі в українській літера­турі, де вона стала домінуючою романтичною течією.

Романтики цієї течії не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знахо­дили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися тією чи іншою мірою принципів та структур народ­нопоетичного мислення. Особливо приваблювала їх "при­родність'^ і "органічність" народної поезії, простота І безпосередність^ ш^тйчНото BHCjruBy,"йоТо емоційна насна­женість і мелодійність. Водночас фольклор був для них ніби частиною "природи", втіленням "природного мис­тецтва" на противагу "умовному мистецтву" культурних класів. Тут давалося взнаки й неприйняття буржуазної цивілізації, притаманне зрілому західноєвропейському ро­мантизмові, прагнення знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтві.

Третьою виразно окресленою течією в романти­чній літературі є течія, яку давно вже назвали "^аЛ^юнічіїоіо^^^рскільки завершене втілення вона отримала в творчості Байрона. Ще в минулому сто­літті історики літератури почали виділяти байронізм як^ течію__романтизму з притаманним^ їй комплексом умона­строїв, колом сюжетно-тематичних і ліричних мотивів, ти пом ге роя, характерними особливостями поетики й стй-люГркрїм ^численних послідовників Байрона, до цієї течії, здебільшого в певні періоди і в певних аспектах своєї творчості, належало чимало європейських поетів першої половини XIX ст., як, скажімо, А. де Віньї і А. де Мюссе

24

Вступ

Вступ

25

у Франції, Г. Гейне і Н. Ленау в німецькомовних країнах, А. Міцкевич і 3. Красінський у Польщі, О. Пушкін і М. Лєрмонтов у Росії, Д. Леопарді в Італії і X. де Еспрон-седа в Іспанії. Байршцдщ..мотиви та настрої звудали й _в українській романтичній -літературі, але в ній вони не вилилися в більш-менш визначену течію.

Пізня романтична течія, що сформувалася вже в піс-ляревблТЩшний і навіть післянаполеонівський періоди, байронізм був найбільш бурхливою і пристрасною реакці­єю на буржуазне суспільство, що стабілізувалося. Позна­чений духовним максималізмом, він був безоглядним запереченням цього суспільства з його утилітарними прагненнями й цінностями, міщанським добробутом і бездуховністю. Серцевину цієї течії складає ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеа­лізацію заперечення". Цій ідеалізації передусім підлягали умонастрої й душевні стани, породжувані неприйняттям

дійсності й глибоким розладам.а не.щ;^Р0.^31іаРУ^вання і ^ме~ ланхолія, депресія, сплід,к "світова скорбота?' тощо. Чи не вперше в історії літератури ці "негативні емоції" набува­ють абсолютної художньої цінності. Вони стають провід­ними ліричними мотивами, що визначають емоційну тональність творів. Виникає своєрідний культ духовного й душевного страждання, без якого не мислиться повноцін­на людська особистість.

Саме в цій романтичній течії і з'являється те загостре­не прахистаівленнямріХІ--ЖИТХя, ідеалу і дійсності, яке у нас тривалий час вважалося домінантою всього романти­зму. Відповідно на художньому рівні ця течія характери­зується, повним домінуванням поетики контрастуй Контраст, антитеза не лише"проймаК5ть'зміст"творів, а й стають головним елементом їх художньої організації — в сюжеті й композиції, в системі образів і в їх характерис­тиках, в структурі образотворення аж до відбору деталей.

Пізньому романтизму загалом властива значна ди­ференційованість, поява різних течій і шкіл, нерідко різноспрямованих. Виділимо серед них найпримітніші,.які набули поширення в різних європейських літерату­рах. Це гротескно-фантастична течія, яку за іменем її найвидатншїоТб й найхарактернішого представника, Е. Гофмана, можна також назвати гофманівською. Принципово новим у цій течії було перенесення ро­мантичної фантасмагорії до сфери повсякденного жит­тя, побуту, їхнє своєрідне переплетіння, внаслідок чого

убога сучасна дійсність поставала в примхливих гроте­скно-фантастичних обрисах і освітленні, розкриваючи при цьому свої невтішні істини, свою непривабливу сутність. Окрім прямих послідовників Гофмана, до цієї течії так чи інакше можна віднести пізній готичний роман, несамовитий романтизм Едгара По в певних ас­пектах його творчості, Гоголя "петербурзьких повіс­тей", "філософські етюди" Бальзака.

Слід тут вказати й на утопічну течію чи тенденцію, яка в своєму посиленому інтересі й спрямованості до май­бутнього зближалася або й зливалася з утопічним соціа­лізмом. Започаткувавшись Ще в першій чверті XIX ст. в творчості В. Годвіна й П. Б. Шеллі, вона набула значного розвитку в літературі 30-40-х років, проявляючись, зок­рема, в творах В. Гюго, Жорж Санд, Ежена Сю, Г. Гейне, Г. Гервега, Е. Джонса та ін. Найхарактернішими рисами цієї течії є перенесення акценту з критики й заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитив­них тенденцій і цінностей життя. її представники відки­дали песимізм і "світову скорботу", у своїх творах вони проповідували оптимістичний погляд на життя та його перспективи. Виступали вони й проти "індивідуалізму су­часної людини" і протиставляли йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви. Для пое­тики цієї романтичної течії характерна спрямованість на вираження оптимістичних надій і пророцтв, на ствер­дження ідеальної правди, яка долає "лжу" існуючої дій­сності, пов'язане з усім цим широке використання риторичних засобів.

Ще одною визначною течією пізнього романтизму є "вальгперскоттгивська", яка зосередилася цілковито на історичній тем^атаці, на розробці жанру ктор^ічного_рома-ну, а також історично^ поеми і^драми. Модель жанру Історичного роману, яка набула значного поширення в європейській прозі першої половини XIX ст., була витво­рена Вальтером Скоттом, і від неї йшли романісти в різ­них літературах, чи то приймаючи її, чи то відштовхуючись від неї. Стосується це й тогочасної укра­їнської літератури, зокрема історичних романів Є. Гребін­ки й П. Куліша. "Вальтерскоттівська течія" повністю належить до "зовнішнього романтизму", передусім з нею пов'язані здобутки цього напряму в художньому освоєнні суспільно-історичної дійсності й людини. Ця течія, що виникла на пізньому етапі розвитку романтизму, зіграла

Вступ

Вступ

важливу роль у підготовці реалізму і в певних своїх аспектах була переходом до нього.

Жанрова система романтичної літератури. Як відомо, в кожному літературному напрямі складається своя сис­тема жанрів, що є його атрибутивною якістю. За М.По-ляковим, "з погляду структури літературний напрям можна розглядати як чітко фіксовану систему жанрів". Всередині системи встановлюється певна ієрархія жанрів, що багато промовляє про той чи інший напрям і його структуру. Встановлюється ця ієрархія залежно від ролі того чи іншого жанру в тогочасному літературному про­цесі, причому ті жанри, що увінчують ієрархію, чинять відчутний вплив на інші, котрі якоюсь мірою їм підпоряд­ковуються, на поетику й стиль всього напряму.

Романтизм розпочинався з проголошення, роману, як жанру найбільш йому адекватного, жанру універсального, синтезуючого спрямування. Однак досить швидко вияви­лося, що таке всеосяжне синтезуюче вираження не даєть­ся романтизмові, і він все більше уподібнювався до лі­ричного вираження^ й ліричних жанрів. ■• Як зазначалося раніше, на перший план у ньому виходить розкриття глибини й багатства духовно-душевного світу особистості, її "внутрішньої безкінечності", і цим настановам та зав­данням Якнайкраще "відповідали лірика, розмаїття лірич­них жанрів і жанрових форм (елегія7"ода, ідилія, балада, пісня, романс, лірика" філософська, медитаційна, інтимна, пейзажна тощо).

Із зазначених чинників витікає перевалюван ня лірики в ^романтичній літературі і її інтенсивна дія на гнгиі родйіі жанри та їхня ліризація. Лір изуеться поема), яка до того зберігала епічну природу, з'являється жанр ліри­чної поеми" який набуває значного поширення. Жризу- * ються також прозові жанри — оповідання, повість, роман, такої ж дії зазнає драма. Виникають синтетичні жанри, в яких ліричний елемент відіграє активну, а то й провідну роль.

Слід тут нагадати, що підхід до жанрів, "поводження" з ними в різних художніх системах буває неоднаковим. Одним системам, як наприклад, класицизму, властива су­вора регламентація жанрів, принцип їхньої "чистоти", що вимагав їх чіткого розмежування і чіткої визначеності структури. Водночас це була замкнена жанрова система, відмежована від усього, що не входило до красного пись-

менства — від інших мистецтв, фольклору, історіографії тощо. Романтизм і з цього боку є діаметральною протиле­жністю класицизму: це розімкнута й рухлива жанрова система, відкрита взаємодії різних літЩатурних_£одів і жанрів, а всіх їх — з іншими мистецтвами й фольклором," спрямована на творення синтетичних жанрів і форм. \ -Епоха романтизму ознаменувалася появою нових син­тетичних" жанрів, які" виходять на перший план у розви­тку літератури. Першими слід тут згадати жанри жроетіічнт і^драматичної поеми, в яких синтезуються: лірика і епіка"— в першому *їз"цйх жанрових утворень, лірика і драма — в другому.' Вони набувають поширення в різних країнах і входять до провідних у літературі зрілого романтизму; згадаймо хоча б "ІІадомішціво.. Чайльд-Гарольда", "Манфреда" j "Каїна" Байрона, "Пов­стання Ісламу^' й "Звільненого Прометея" Шеллі, "Гіпері­она" Кітса й "Світ-диявол" Еспронседи, "Німеччину. Зимову казку" Гейне і "Апостола" Петефі, "Конрада Вал-ленрода" і "Дзядів" Міцкевича, "Демона" і "Мцирі" Лєр­монтова, "Гайдамаків" Шевченка та ін. На певному етапі розвитку літератури романтизму ці жанрові утворення найбільше відповідали його ідейно-художнім завданням і пошукам. Синтетичним жанром був також історичний роман: він синтезував роман, який у той час був "жанром,'" що розповідає про приватне життя, засновуючись на ви­мислі, й історію, в якій вбачали й літературний жанр, який розповідає про те, що дійсно відбулося, і про реаль­них історичних осіб. Вершиною синтезуючих устремлінь романтизму стала творчість великого німецького компози­тора Р. Вагнера, який прагнув створити універсальне син­тетичне мистецтво, що зливає в органічну цілісність міф, поезію, музику, театр.

Дата добавления: 2015-06-26