КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Наливайко Д. С, Шахова К. О. 2 страница
Тут насамперед назвемо руссоїстське протиставлення природи й культури, "природної людини" (I'homme natu-rel) і "робленої людини" (I'homme artificiel) та вчення про перевагу природного стану над цивілізацією. Це було не-чуване для європейської гуманістичної традиції заперечення абсолютної цінності культури і апологія природи й природної людини, щоправда, як невикористаного резерву культури й гаранта можливості її довершеніших форм. Цей переворот в історіософії, ця переоцінка цінностей почали інтенсивно впливати на художню свідомість, викликаючи нові уявлення про вищу естетичну цінність природного, спонтанного, далі глибинно народного, без чого немислимий романтизм, особливо деякі його течії. Не менше значення мав для романтизму й інший аспект висунутої Руссо концепції людини, а саме відмова від переважно раціоналістичного розуміння людської природи, перенесення акценту з розуму на почуття, на "серце". Адже романтизм, за відомим визначенням Г. Лансона, "у принципі був відмовою жити тільки розумом". Подібні тенденції проявлялися й раніше, зокрема, на їх грунті в 30-40-х роках XVIII ст. виник сентименталізм, але Руссо пішов у цьому напрямі значно далі. Він здійснив радикальну переоцінку місця й ролі почуттів як у внутрішньому житті людини, так і в її суспільному бутті, що афористично виражено в його формулах: "Розум може помилятися, серце ніколи", "На шляху чесноти серце — надійний провідник, де розум спотикається", "Щоб бути добрим, треба бути почутливим". Одне слово, "серце", емоційна природа людини були підняті на рівень основоположного світоглядного принципу, в них почали знаходити джерело істини й морального почуття; водночас вважалося, що через "серце", почуття встановлюється внутрішній, органічний зв'язок людини з природою. Глибокий і сміливий розвиток руссоїстських ідей щодо естетики й мистецтва здійснив Й. Гердер. Він висунув програму оновлення культури загалом і літератури зокрема шляхом їх звернення до народно-національних витоків, що з часом стане однією з провідних тенденцій розвитку романтизму. Художній твір і мистецтво учений розумів як органічне породження, що виростає на певному народно-історичному грунті й формується його умовами, традиціями, особливостями життя й духовної культури. Цим грунтом визначається не лише зміст, а й форма мистецтва, його своєрідність. Тим самим Гердер рішуче заперечив пануюче в європейській естетичній думці розуміння класичних (античних) принципів і форм як універсальних, незмінних для всіх епох і народів. Вступ Вступ
Це було ствердження принципів множинності й історизму в естетико-теоретичній думці, що мало величезне значення й для розвитку літератури та мистецтва. Адже Гердер перекинув шкалу художніх орієнтацій і цінностей, загальноприйняту в Європі XVII-XVIII ст., і те, в чому класицисти й просвітники-раціоналісти бачили лише пережитки варварських часів (народні пісні, балади, епічні поеми тощо), він проголосив вищими художніми надбаннями, а творінням вишколеної класицистичної музи рішуче відмовив у художній цінності. В первісній і народній поезії він знаходив вираження самої природи, що його мовою означало життєву безпосередність і правдивість, емоційну наснаженість, простоту й енергію вислову. Гердер давав нове спрямування романтизму, який звертається до поезії і мистецтва новоєвропейських народів, проймається притаманним їм відчуттям і розумінням форми, так відмінним від класичного. До преромантизму належать численні й досить різнорідні явища в європейських літературах другої половини XVIII ст. Це характеризовані вже звернення до середньовічної та народної поезії, які посилювалися з кожним десятиліттям, збирання, публікації та переробки фольклорних скарбів. Це "поезія ночей і гробниць" і "преро-мантичний сентименталізм" останньої третини XVIII ст., оссіанізм і готичний роман, рух "бурі й натиску", це й екзотична тематика, розповіді про "щасливих дикунів", що живуть на лоні природи, не знаючи бід цивілізації. Щодо конкретних характеристик усіх цих явищ, то їх слід шукати в підручниках з історії західної літератури XVIII ст. Світоглядні засади романтизму. Романтизм (у ішгр_сь_ кому значенні словаХ_був принципово новим світосприй-няттям7 розривом з моделями й формами мислення, в тому числі й художнього, які домінували в Європі протягом попередніх століть. Таке мислення засновувалося на тому, що світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей та форм, які перебувають у взаємозв'язках і взаємодії, що нагадує гарно відрегульований механізм, і піддається раціональному пізнанню й витлумаченню. Звідси й домінуюча тоді "естетика речі", яка робила наголос на окремих речах, на їх завершеності й самодостатності, а не на охоплюючому їх потоці життя, його динаміці. Романтичнийлжітогляд^виходив із_хош1 що немає нічо- го завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття — це жива динамічна єдність, де все взаємопов'язане і все взаємодіє в своєму всеохоплюючому спонтанному русі. Це динамічне світове ціле романтики сприймали як "космічний організм", в якому "кожна частка є відображенням цілого, кожний компонент світобудови пов'язаний з цілим, як палець людини зв'язаний з її тілом, як сама людина пов'язана з землею" (Р. Гух). І якщо просвітницькому раціоналізму властиво було поширювати механічні закони на світ живої природи, то у романтиків бачимо протилежне прагнення — розчиняти неорганічний світ в органічному, підкоряти неживу природу законам життя, в кінцевому підсумку — одухотворювати її. Світосприйняття романтиків засновувалося не тільки на закодах єдності і взаємозв'язку, а й на законі протилежностей і суперечностей. Більше того, в ході розвитку романтизму центр ваги все більше зміщувався на протилежності й суперечності, пізніми романтиками буття ми-слиться передусім як безперервна боротьба протилежних сил і начал, ареною якої служить і об'єктивний світ, і душа людини. Але слід сказати, що, за певними винятками, суперечності у романтиків не переростають в антиномії, це саме діалектичні суперечності, що піддаються розв'язанню у вищому синтезі. У романтиків з'явилося принципово нове ставлення до суперечностей, яке поглибило і збагатило художню свідомість епохи. Попередники романтиків, просвітники XVTII ст., не змогли "збагнути суперечливість світу як його багатство". Ця суперечливість здавалася просвітникам ворожою розуму, вони не вміли бачити в ній діалектику розвитку, не вміли відчути в ній зіткнення реальних життєвих сил. Як митці, просвітники не вміли "видобути" із неї поезію" (І. Неупокоєва). Це осягнення суперечливості світу як його багатства й джерела руху було блискуче здійснене романтиками. На художньому рівні з цим осягненням пов'язана "поетика контрастів", характерна для романтичної літератури, особливо пізніх її течій. Романтикам у цілому притаманний ідеалістичний сві тогляд, який набирав у них різних форм вира Вступ Вступ
природи, навпаки, вони схильні були наголошувати їхню гармонію, віддаючи водночас субстанційність духові, підпорядковуючи йому матерію. Отже, "органічна теорія" романтиків має ідеалістичну філософську основу, базується вона на тому, що духовне начало витворює органічність, воно проймає природу, вносить в неї динаміку і одухотворює її. Відповідно й сутність людини у романтиків духовна, людина у них не об'єкт прикладання зовнішніх сил, а суб'єкт, що є втіленням духовного творчого начала. Вона наділяється необмеженими творчими можливостями, і не лише в сфері мистецтва: своєю духовною активністю людина творить історію й свою долю. Детермінованість людини життєвими обставинами й середовищем, яке складатиме пафос літератури реалізму й натуралізму, була цілком чужою романтикам. Все це необхідно враховувати й при оцінці романтичного індивідуалізму, який не можна зводити до протиставлення особистості суспільству. Естетика й поетика романтизму. З характеризованими світоглядними засадами романтизму пов'язане нове розуміння природи мистецтва, яке поривало з міметичною естетикою, домінуючою в європейській художній культурі з часів Відродження. Романтики висувають концепцію мистецтва як аналога природи та її творчих сил: воно не наслідує природу, а творить поряд і в згоді з нею, скоряючись спільним законам. А. Шлегель писав, що справжнім мистецтвом є "лише те, яке, діючи самостійно й згідно з природою..., творить живі твори". Згідно з "органічною теорією", художній твір мислиться романтиками за аналогією з організмом. "Будь-який поетичний твір, — твердив Новаліс, — повинен бути як живий індивідуум". За узагальнюючим формулюванням Шеллінга, мистецтво — це середостіння між природою і духом, воно не наслідує природу, а є її вищим проявом і завершенням її творчих зусиль. У романтиків змінюється розуміння не тільки природи, а й методології творчості. З часів Ренесансу поезія вважалася й наукою зі своєю розробленою системою законів, правил та взірців, якою має оволодіти митець, щоб творити, і навіть ще Гете у веймарський період визнавав пот-рібність цієї "науки". Для романтиків таке розуміння творчості, її "методології" було абсолютно неприйнятним. В їхніх очах це була "зовнішня" або "механістична творчість", що не має нічого спільного зі справжньою поезією і мистецтвом. Адже воно, за їхнім розумінням, органічно виростає із життя, із певного національно-історичного грунту і водночас є вільним самовираженням митця, не скутим ніякими правилами й взірцями; тому воно завжди індивідуально-неповторне. Словом, романтизм був рішучим запереченням нормативності в естетиці й художній практиці, яка зберігалася в європейській художній культурі до XIX cm. Одна з найістотніших рис поетики романтизму у тому, що він чільну роль у художній творчості відводив уяві. Для романтиків уява була не тільки вимислом, фантазією, а й чимось незрівнянно більшим: і^ад^щ^здантідаіту, і художньою реалізацією цього- -пізнання. Вони вважали, що в уяві поєднуються ірраціональні й раціональні пізнавальні здатності людини. За Кольріджем, уява — це "до-свідома" здатність людини, але вона включає й розум, вона — діяльний посередник між людиною і природою, індивідуумом і універсумом. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища, їхні сутності й закономірності, їхню динаміку, і виражати все це в поетичних образах і картинах. Тому Шеллі й проголошував, що поезія в загальному сенсі може бути визначена як "вираження уяви". І чим уява могутніша й розкутіша, тим глибше вона проникає в усе суще і тим успішніше виконує свою головну функцію. Цікаве в цьому контексті твердження Кітса: "Уяву можна порівняти зі сном Адама: прокинувшись, він пересвідчився, що все в ньому правда". Варто тут вказати на глибоку відмінність шляхів, яки-_ ми йшли в тво рчості романтики й реаліст и" "На відмїнЗГвїд цощнтщсів^ які так покладалися на уяву, р еалісти й ти-муть шляхої^^посте^е^кедь^^в^ивчень і аналізів емпіричних фактів, їхні твори виростатимуть із цих спостережень і аналізів, будучи їхніми художніми узагальненнями. Романтичне розуміння уяви і її можливостей засновується на філософгі тотожності, яка була розроблена в середовищі ієнських романтиків наприкінці XVIII ст. і набула поширення в Європі й СІЛА. Ця філософія, що вийшла з "науковчення" Фіхте, набирає своїх обрисів у Шеллінга. Згідно з нею, "я" тотожне ине-я", і виявити ідентичність або тотожність в. кожному явищі, в усьому потоці дійсності — значить пізнати це явище й дійсність. Природа ідентична свідомості, і ті ж закономірності, які 20 Вступ Вступ 21
керують життям свідомості, керують і життям природи (Б. Реїзов). В літературі романтизму уява і є тією творчою силою, що виявляє ці тотожності духовного й матеріального світів, свідомості й буття і дає їм художнє вираження. До найістотніших складників поетики романтизму, притаманних різним його*т1гчіям~належйть"також тяжін-ня до символхД,ЯШЩЛІки;й ж іманентних засобів худож-Жог*о""™Твйслову. Ця особливість поетики романтизму витікає із його світоглядно-естетичних засад, зокрема із таких, як філософія тотожності й визначальна роль духовного начала. Адже для романтиків головним було вираження духовного й душевного змісту, тобто змісту, позбавленого матеріально-чуттєвого буття, і звідси необхідність звернення до рбразів-символів. Атрибутивною ж якістю образу-символу є те, що в ньому немає прямої відповідності між предметним образом і дійсним змістом, але в його структурі вони взаємопов'язані й взаємопро-никні. За формулюванням С. Аверинцева, "переходячи в символ, образ стає "прозорим", зміст "просвічує" крізь нього, але дається він як змістова "глибина", змістова перспектива, що вимагає нелегкого "входження" в себе. У романтичних образах-символах це є головним чином духовна чи душевна перспектива, що відкриває бездонні глибини й безмежні горизонти життя людського духу й душі. Цю особливість романтичної поетики гарно виразив Іван Франко: "Символом в поезії може бути все... Йдеться про те, аби поет, змальовуючи певне явище, разом з тим умів порушити в нашій душі цілі акорди почуттів і уявлень, котрі піднімали б нашу фантазію до якогось далекого нескінченного простору, відкривали б нам широкі горизонти думок і марень, щоб, як колись казав Гейне, кожен вірш був немов тісне віконце у безкінечність". Щодо інших характерних рис естетики й поетики романтизму, то розмову про них доцільно поєднати з характеристиками окремих течій у романтичній літературі, оскільки саме в окремих течіях вони проявилися з найбільшою повнотою і виразністю. Течії в літературі романтизму. В радянському літературознавстві майже^до останніх років його існування ~~рІШаіЖШша~1лтература поділялася на дві течії: прогресивного романтизму і консервативного рОмШтизму (або ж революційного і реакційного, активного і пасивно- го). Цей поділ проводився за чисто ідеологічним принципом, тобто принципом зовнішнім щодо художнього процесу, його іманентних закономірностей і структур. Безперечно, романтизм не був монолітним художнім напрямом, в ньому існували різні- течії- і ~тенденціїт. між. ними мали місце значні розбіжності, їхній розвиток, як виявилося згодом, нерідко йшов у різних напрямах. Внутрішня диференційованість романтизму очевидна, і необхідно її визначити, але виходячи із закономірностей самого літературного процесу, а не з політично-ідеологічних факторів. При цьому в романтизмі маємо справу не з двома "головними течіями", а з цілим їх спектром, через який розкривається багатство й розмаїтість цього художнього феномена. Романтизм нерідко розуміють як мистецтво, вісь якого зміщена до сфери суб'єктивності, духовного й емоційного життя особистості. Для подібного погляду існують серйозні підстави, романтизм^отравді.хар.акт,еріізується підвищеною активністю суб'єктивнр-ліричнрш. начала, невипадково найповніше й найяскравіше проявився він у музиці й ліричній поезії, До найважливіших його" звершень слушно відносять те, що він відкрив "внутрішню безкінечність" індивідуальної особистості, "суб*єктивну людину" з її глибиною, складністю й неоднозначністю" (О. Анікст). При цьому внутрішній світ людини постав у романтиків у динаміці й світлотіні, в борінні суперечливих прагнень і пристрастей, у поєднанні раціонального й ірраціонального, найчастіше — в драматичній напрузі. Можна ствердити, що домантизмові^ітринаймні багатьом його течіям, бул^_властива настанова зображати світ через внутрішнє "я", і на цьому шляху було досягнуто чудових звершень. Однак, це зовсім не^означає, що романтизм тяжів до з своєю добою і середовищем, "місцевий колорит", у відтворенні якого злилися історія й~Иб^ут7цшнТс'гь"*,вйдо-вого, "індивідуального", що не зводиться до родового, "ти-НШЙШ"» цілком нове сприйняття й переживання природи. Важливо наголосити, що відкриття романтизму в обох названих сферах тісно взаємопов'язані, що й можливі
Вступ вони були в цьому взаємозв'язку і взаємодії. Справді, відкриття "внутрішньої безкінечності людини" стало можливим лише із загостренням відчуття безкінечності світу й неосяжності буття, що почалося в добу романтизму. Натомість, бурхливе зростання самосвідомості й само-цінності особистості загострювало інтерес і до всього індивідуально своєрідного, неповторного в мінливому зовнішньому світі. Все це могло проявитися лише в широкому спектрі романтичних течій, що виникали синхронно й діахронно, нерідко вступаючи в досить складні взаємозв'язки і взаємодію. Тут лише вкажемо на найзначніші із них, а докладніше їх розглянемо далі в різних розділах підручника. В широкому й розмаїтому потоці романтичної літератури виокремлюється ранній романтизм, йому притаманний комплекс специфічних рис, що відрізняє його від інших течій. Раннім називаємо його тому, що розвинувся він на першій стадії романтичного руху, наприкінці XVIII і в перші роки XIX ст., хоч проявлявся і в наступні періоди. Його найповніший і найяскравіший вияв — творча діяльність романтиків ієнського гуртка і Ф. Гельдерліна в німецькому романтизмі. Фундаментальною його puegtto є універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в тому, що існує і що має існувати, дати йому синтезуюче зсудожнє вираження. Тому цю течію можна назвати й 'універсальним романтизмом) що, до речі, зустрічається в науковій літе^атурТ"Для нього характерна тісна пов'язаність з філософією, тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вислову. Романтикам цієї течії ще чужий розлад з дійсністю, різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм, — для них, сучасників Французької революції, дійсність була ще дійсністю становлення і надій, нероз-трачених можливостей. Крім ієнців і Ф. Гельдерліна, до цієї течії можна віднести В. Блейка й С Кольріджа в англійській літературі, американський трансценденталізм, Ф. Тютчева і любомудрів у російській літературі, певні його прояви спостерігаються у французькій літературі (Е. Кіне, П. Леру, пізня поезія В. Гюго). На початку XIX ст. виникає одна з найпоширеніших течій романтизму — течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє.мислення; її можна, з певною умовністю, звичайно, назвати народно-фольклорним ро- Вступ 23 мантизмом. Ця течія спиралася на вже досить давню традицію, що склалася в літературі преромантизму, але не була простим її продовженням. Найраніше вона проявилася в Англії, в "ліричних баладах^ К! Бїрдсворта, перше видання яких з'явилося 1798 р.Гпрагн^ВД "створити нову поетичну мову, вільну від умовностей, з "природною інтонацією", Вордсворт орієнтується на народні пісні й балади,, на їхню поетику й ритмо-мелодійний ладГ"В Німеччині вона була стверджена гейдельберзькою школою романтиків, яка в середині першого десятиліття XIX ст. прийшла на зміну ієнській, при чому ця зміна значною мірою знаменувала перехід на інші естетико-художні засади, на інші шляхи й принципи творчості. В наступні десятиліття вона набула великого поширення в німецькій, а також в інших європейських літературах. Особливо сприятливий грунт для свого розвитку знайшла вона в слов'янському світі, у тому числі в українській літературі, де вона стала домінуючою романтичною течією. Романтики цієї течії не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися тією чи іншою мірою принципів та структур народнопоетичного мислення. Особливо приваблювала їх "природність'^ і "органічність" народної поезії, простота І безпосередність^ ш^тйчНото B Третьою виразно окресленою течією в романтичній літературі є течія, яку давно вже назвали "^аЛ^юнічіїоіо^^^рскільки завершене втілення вона отримала в творчості Байрона. Ще в минулому столітті історики літератури почали виділяти байронізм як^ течію__романтизму з притаманним^ їй комплексом умонастроїв, колом сюжетно-тематичних і ліричних мотивів, ти пом ге роя, характерними особливостями поетики й стй-люГркрїм ^численних послідовників Байрона, до цієї течії, здебільшого в певні періоди і в певних аспектах своєї творчості, належало чимало європейських поетів першої половини XIX ст., як, скажімо, А. де Віньї і А. де Мюссе 24 Вступ Вступ 25
у Франції, Г. Гейне і Н. Ленау в німецькомовних країнах, А. Міцкевич і 3. Красінський у Польщі, О. Пушкін і М. Лєрмонтов у Росії, Д. Леопарді в Італії і X. де Еспрон-седа в Іспанії. Байршцдщ..мотиви та настрої звудали й в українській романтичній -літературі, але в ній вони не вилилися в більш-менш визначену течію. Пізня романтична течія, що сформувалася вже в піс-ляревблТЩшний і навіть післянаполеонівський періоди, байронізм був найбільш бурхливою і пристрасною реакцією на буржуазне суспільство, що стабілізувалося. Позначений духовним максималізмом, він був безоглядним запереченням цього суспільства з його утилітарними прагненнями й цінностями, міщанським добробутом і бездуховністю. Серцевину цієї течії складає ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення". Цій ідеалізації передусім підлягали умонастрої й душевні стани, породжувані неприйняттям дійсності й глибоким розладам.а не.щ;^Р0.31іаРУвання і ме~ ланхолія, депресія, сплід,к "світова скорбота?' тощо. Чи не вперше в історії літератури ці "негативні емоції" набувають абсолютної художньої цінності. Вони стають провідними ліричними мотивами, що визначають емоційну тональність творів. Виникає своєрідний культ духовного й душевного страждання, без якого не мислиться повноцінна людська особистість. Саме в цій романтичній течії і з'являється те загострене прахистаівленнямріХІ--ЖИТХя, ідеалу і дійсності, яке у нас тривалий час вважалося домінантою всього романтизму. Відповідно на художньому рівні ця течія характеризується, повним домінуванням поетики контрастуй Контраст, антитеза не лише"проймаК5ть'зміст"творів, а й стають головним елементом їх художньої організації — в сюжеті й композиції, в системі образів і в їх характеристиках, в структурі образотворення аж до відбору деталей. Пізньому романтизму загалом властива значна диференційованість, поява різних течій і шкіл, нерідко різноспрямованих. Виділимо серед них найпримітніші,.які набули поширення в різних європейських літературах. Це гротескно-фантастична течія, яку за іменем її найвидатншїоТб й найхарактернішого представника, Е. Гофмана, можна також назвати гофманівською. Принципово новим у цій течії було перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їхнє своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала в примхливих гротескно-фантастичних обрисах і освітленні, розкриваючи при цьому свої невтішні істини, свою непривабливу сутність. Окрім прямих послідовників Гофмана, до цієї течії так чи інакше можна віднести пізній готичний роман, несамовитий романтизм Едгара По в певних аспектах його творчості, Гоголя "петербурзьких повістей", "філософські етюди" Бальзака. Слід тут вказати й на утопічну течію чи тенденцію, яка в своєму посиленому інтересі й спрямованості до майбутнього зближалася або й зливалася з утопічним соціалізмом. Започаткувавшись Ще в першій чверті XIX ст. в творчості В. Годвіна й П. Б. Шеллі, вона набула значного розвитку в літературі 30-40-х років, проявляючись, зокрема, в творах В. Гюго, Жорж Санд, Ежена Сю, Г. Гейне, Г. Гервега, Е. Джонса та ін. Найхарактернішими рисами цієї течії є перенесення акценту з критики й заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя. її представники відкидали песимізм і "світову скорботу", у своїх творах вони проповідували оптимістичний погляд на життя та його перспективи. Виступали вони й проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставляли йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертви. Для поетики цієї романтичної течії характерна спрямованість на вираження оптимістичних надій і пророцтв, на ствердження ідеальної правди, яка долає "лжу" існуючої дійсності, пов'язане з усім цим широке використання риторичних засобів. Ще одною визначною течією пізнього романтизму є "вальгперскоттгивська", яка зосередилася цілковито на історичній тем^атаці, на розробці жанру ктор^ічного_рома-ну, а також історично^ поеми і^драми. Модель жанру Історичного роману, яка набула значного поширення в європейській прозі першої половини XIX ст., була витворена Вальтером Скоттом, і від неї йшли романісти в різних літературах, чи то приймаючи її, чи то відштовхуючись від неї. Стосується це й тогочасної української літератури, зокрема історичних романів Є. Гребінки й П. Куліша. "Вальтерскоттівська течія" повністю належить до "зовнішнього романтизму", передусім з нею пов'язані здобутки цього напряму в художньому освоєнні суспільно-історичної дійсності й людини. Ця течія, що виникла на пізньому етапі розвитку романтизму, зіграла Вступ Вступ
важливу роль у підготовці реалізму і в певних своїх аспектах була переходом до нього. Жанрова система романтичної літератури. Як відомо, в кожному літературному напрямі складається своя система жанрів, що є його атрибутивною якістю. За М.По-ляковим, "з погляду структури літературний напрям можна розглядати як чітко фіксовану систему жанрів". Всередині системи встановлюється певна ієрархія жанрів, що багато промовляє про той чи інший напрям і його структуру. Встановлюється ця ієрархія залежно від ролі того чи іншого жанру в тогочасному літературному процесі, причому ті жанри, що увінчують ієрархію, чинять відчутний вплив на інші, котрі якоюсь мірою їм підпорядковуються, на поетику й стиль всього напряму. Романтизм розпочинався з проголошення, роману, як жанру найбільш йому адекватного, жанру універсального, синтезуючого спрямування. Однак досить швидко виявилося, що таке всеосяжне синтезуюче вираження не дається романтизмові, і він все більше уподібнювався до ліричного вираження^ й ліричних жанрів. ■• Як зазначалося раніше, на перший план у ньому виходить розкриття глибини й багатства духовно-душевного світу особистості, її "внутрішньої безкінечності", і цим настановам та завданням Якнайкраще "відповідали лірика, розмаїття ліричних жанрів і жанрових форм (елегія7"ода, ідилія, балада, пісня, романс, лірика" філософська, медитаційна, інтимна, пейзажна тощо). Із зазначених чинників витікає перевалюван ня лірики в ^романтичній літературі і її інтенсивна дія на гнгиі родйіі жанри та їхня ліризація. Лір изуеться поема), яка до того зберігала епічну природу, з'являється жанр ліричної поеми" який набуває значного поширення. Жризу- * ються також прозові жанри — оповідання, повість, роман, такої ж дії зазнає драма. Виникають синтетичні жанри, в яких ліричний елемент відіграє активну, а то й провідну роль. Слід тут нагадати, що підхід до жанрів, "поводження" з ними в різних художніх системах буває неоднаковим. Одним системам, як наприклад, класицизму, властива сувора регламентація жанрів, принцип їхньої "чистоти", що вимагав їх чіткого розмежування і чіткої визначеності структури. Водночас це була замкнена жанрова система, відмежована від усього, що не входило до красного пись- менства — від інших мистецтв, фольклору, історіографії тощо. Романтизм і з цього боку є діаметральною протилежністю класицизму: це розімкнута й рухлива жанрова система, відкрита взаємодії різних літЩатурних_£одів і жанрів, а всіх їх — з іншими мистецтвами й фольклором," спрямована на творення синтетичних жанрів і форм. \ -Епоха романтизму ознаменувалася появою нових синтетичних" жанрів, які" виходять на перший план у розвитку літератури. Першими слід тут згадати жанри жроетіічнт і^драматичної поеми, в яких синтезуються: лірика і епіка"— в першому *їз"цйх жанрових утворень, лірика і драма — в другому.' Вони набувають поширення в різних країнах і входять до провідних у літературі зрілого романтизму; згадаймо хоча б "ІІадомішціво.. Чайльд-Гарольда", "Манфреда" j "Каїна" Байрона, "Повстання Ісламу^' й "Звільненого Прометея" Шеллі, "Гіперіона" Кітса й "Світ-диявол" Еспронседи, "Німеччину. Зимову казку" Гейне і "Апостола" Петефі, "Конрада Вал-ленрода" і "Дзядів" Міцкевича, "Демона" і "Мцирі" Лєрмонтова, "Гайдамаків" Шевченка та ін. На певному етапі розвитку літератури романтизму ці жанрові утворення найбільше відповідали його ідейно-художнім завданням і пошукам. Синтетичним жанром був також історичний роман: він синтезував роман, який у той час був "жанром,'" що розповідає про приватне життя, засновуючись на вимислі, й історію, в якій вбачали й літературний жанр, який розповідає про те, що дійсно відбулося, і про реальних історичних осіб. Вершиною синтезуючих устремлінь романтизму стала творчість великого німецького композитора Р. Вагнера, який прагнув створити універсальне синтетичне мистецтво, що зливає в органічну цілісність міф, поезію, музику, театр.
Дата добавления: 2015-06-26; Просмотров: 802; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |