Четверте питання

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм, який, на відміну від конфуціанства, не став провідною релігійною течією Китаю, але завдяки введенню в обіг поняття «Дао» це вчення посіло почесне місце в історії розвитку етичної думки. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 p. до н. е.), якому приписують авторство книги «Дао де цзін» («Шлях доброчинності»), де центральне поняття — Дао (шлях) обґрунтовується як понад буття, велике єдине, безмежна діяльність, закон природи, суспільства, окремої людини (її мислення та поведінки). Дао — прабатько усього існуючого: «Людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від Дао, а Дао — від самого себе».

Інший даосист Чжун-цзі (близько 369—286 pp. до н. е.) вважав, що Дао наділяє речі формою, кольором, звуком та виглядом, тобто Дао творить (як першопочаток).

На думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона — частка природи, її призначення — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів. Лао-цзи відкидає будь-які зусилля не тільки індивіда, а й суспільства щодо штучного втручання у Дао. Намагання змінити природний лад згубні для людей. Тому головний моральний принцип — «увей», поглиблене спостереження, відсутність будь-якої дії, що суперечить природному процесу, а мудрець той, хто сповідує помірність, спокій, близькість до природи.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-Цзі (551—479 pp. до н. е.) (латинізована версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості:

· по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»);

· по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан;

· по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині).

Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних положеннях близькій до буддизму. Так, на думку джайністів, людина, яка складається з єдності матеріальної і духовної суті, перебуває у постійному пошуку істинного шляху через позбавлення від карми (суми здійснених індивідом вчинків та їх наслідків). Лише позбавлення від карми дозволяє душі людини досягти остаточного звільнення.

Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи). Щоб досягти особистого спасіння, треба було відповідати правилам «трьох коштовностей»: правильно розуміти (завдяки правильній вірі), правильно пізнавати та правильно жити, а практичному досягненню мети — звільненню від карми — допомагають аскеза та благі дії (не завдавати зла живим істотам, не збагачуватися матеріально тощо).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. е.), який після пустельництва отримав ім'я Будда («Просвітлений»), є етичною спадщиною культури Давньої Індії.

Центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.

Буддійські етико-філософські погляди можуть бути зрозумілими як універсальна схема дій людини, що морально вдосконалюється. Моральне вдосконалення, за буддійським вченням, можна витлумачити як рух від індивідуально-особистісної певності до абсолютно безособистісного начала. Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так званому «П'ятикнижжі» Моїсеєвому, або Торі (перші п'ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють усі сфери життя єврейського народу. Підвалинами цього зведення є десять заповідей — Декалог, — які містять загальні релігійно-морально-юридичні принципи поведінки. утілюючи собою Божу істину, ці принципи мають безумовний, категоричний характер.

Перші чотири заповіді, які наказують поважати тільки єдиного Яхве, забороняють створювати інших богів, застерігають від необов'язкового звертання до вказівок Бога, вимагають щосуботнього відпочинку заради Яхве, є суто релігійними настановами. Наступні заповіді (з п'ятої по десяту), що наказують поважати батька й матір своїх; не вбивати; не красти; не блудити; не брехати при свідченні; не бажати нічого, що належить ближньому, являють собою загальноморальні настанови і є критерієм морально достойної поведінки. Справедлива розплата за порушення вказаних вимог припускала рівноцінне покарання — принцип таліона, який стверджує: життя — за життя, око — за око, зуб — за зуб.

Особливостями Декалогу як нормативної програми є те, що у ньому концентрується увага на зовнішніх діях людини, ігнорується моральний образ думки; відкидається ідея індивідуальної моральної відповідальності; нагороди і покарання поширюються на всіх нащадків; відсутня концепція потойбічної відплати або іншої перспективи, що повинна гарантувати винагороду за доброчесну поведінку.

Центром усіх зусиль Мойсея є справедливий державний лад Ізраїлю, зверхність законів, завдяки яким тільки й можливе благополуччя людства. Тому він робив ставку не на свободу духу, а на примусову силу законів і цікавився здебільшого вчинками, а не станом душі.

У Декалозі як програмі достойного життя людини йдеться про те, що не розум, не хитрість, не сила й не будь-які інші чесноти роблять з людини людину, а її здатність жити за законами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Система етичних принципів Декалогу стала важливою складовою частиною моральних законів християнства та ісламу, загальнолюдською основою моральності.

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це сущє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Представниками натурфілософії були: мілетці (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.), Геракліт, елєати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокріт.

У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу (мілетська школа), в яких Космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Космос був своєрідним абсолютним принципом, універсальним зразком, що породжував подібний до нього тип людського існування — гармонійна відповідність Універсуму. Вважаючи за першооснову одну з матерій — у Фалеса це вода, у Анаксімена — повітря, у Анаксімандра — невизначена матеріальна сутність (апейрон) — перші натурфілософи розглядали фізичні взаємодії різних речовин (взаємовідносини праматерії та руху), не приділяючи уваги моральній стороні поведінки окремої людини.

На думку Геракліта (близько 544—483 pp. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Останній існує об'єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому. Завдяки Логосу людина пізнавала сенс головних вимог космічного ладу — спорідненість з апейроном Якщо відбувалася несправедливість (отримання індивідуальних рис у тому розумінні, що ці риси не виражали загальної справедливості), космічна необхідність виявляла себе в образі жорстокого Року, що карає. Здійснення справедливості відбувається згідно з нормами таліона і розуміється як «рівна відплата».

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали невід'ємною часткою цього світу. Вперше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні почалися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — WI—IV ст. до н. е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера. Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Земля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер. Моральний імператив вимагав від людини дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність і розсудливість — головні закони існування), відкидання і уникнення надмірності.

Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік вивчення людини.

Емпедокл (487(82)—424 pp. до н. е.), який вважав, що людський розум може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428 pp. до н. е.), який стверджував, що людина сприймає лише те, що не споріднене з нею,.також вважали першопочаток матеріальним, вічним і безмежним За їх переконанням, всім керує всесвітній розум (нус); доброчинність і справедливість — головні критерії людського існування і взагалі Всесвіту.

Демокріт (близько 460—370 pp. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, і душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складається з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Погляди Демокріта привели його до атеїзму; «Розумом вигадали люди божі справи». Етичні погляди його пов'язані з соціальними: вважаючи «вірність» рабовласницькому устрою головним етичним принципом, філософ засуджував накопичення багатств «дурним» способом (завдяки насиллю і примушуванню), що вело до загибелі доброчинності. Останньої можна досягти переконанням і вихованням у дусі моральності. Мірою моральності виступає сама людина.

Щастя (гармонія духу, симетрія) розуміється як розмежування задоволень на тілесні і духовні, причому слід віддавати перевагу останнім. Тіло не ототожнювалося зі злом, лише вважалося, що душа займає вище положення у ціннісній ієрархії. Людина сама може досягти знання про погане і добре завдяки своєму розуму і черпати насолоду в собі (моральна автономність індивіда). Проте не людина існує для моралі, а мораль — для людини. Демокріт заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в європейській етиці. На противагу їй виступив Сократ (войовнича ідеалістична моральна теорія) і пізніше — Платон.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бога, як і знання, за Сократом, є привілеєм «непрацюючих». Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

На відміну від попередніх філософів, які шукали відповіді на питання стосовно людини, насамперед, щодо ставлення до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ основою розуміння етичних принципів вважав саме послідовне пізнання «себе самого». Він підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («демоном») і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Основу етики Πлатона (427—347 pp. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу.

Але її палкі і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина. За Платоном, людина досягає фізичної досконалості, але не розвивається духовно.

В діалозі «Теєтет» Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі.

А у світі ідей панує головна доброчинність — справедливість. У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлюють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедливості.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Етика Аристотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Освічені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є метою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий – той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички.

Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини. До того ж, згідно з Аристотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом дослідницької уваги питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спроможна до вищого виду дружби — дружби, єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.

Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця, саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмірною.

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікyp (341—270 pp. до н. е.). З його ім'ям пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.

Попередник Епікура, Аристотель, розчленив поняття щастя на дві складові:

· а) внутрішня (душевна) досконалість — те, що залежить від самої людини,

· б) зовнішня (матеріальне благополуччя) — те, що не залежить від людини.

Вони співвідносяться поміж собою таким чином, що душевні якості людини суттєвою мірою зумовлюють її щастя, але не повністю. Епікур пішов далі, вважаючи, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність індивіда. Головна етична ідея Епікура — обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього. Найкраще задоволення для людини — у відсутності будь-яких страждань.

Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям елліністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. е.), який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй -— є залученням до вищого розумного першопочатку.

Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (атараксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством, одним із проявів якого є самовільний відхід з життя.

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері етики, найбільшу зацікавленість виявили до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 pp. до н. е.) — працював у сфері розробки державного устрою, шукаючи найкращим варіант державного будівництва; відомий також як розробник латинської філософської термінології. Найкращий суспільний устрій вбачав у комбінації трьох головних державних форм: монархії, аристократії та демократії. Мета держави, за Цицероном, є забезпечення цивільної безпеки і вільне використання майна (в останньому можна бачити зародки комунізму).

У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об’єднати всі філософські вчення в єдине.

Сенека (4 p. до н. е. — 65 p. н. е.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя»; «Про щасливе життя», «Про вільний час», «Про доброчинність» тощо, присвятив етичним проблемам. Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отримувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він убачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, тоді її життя буде найбільш достойним.

Головним ядром філософсько-етичної концепції Епіктета (50—138 pp.) була думка про покорення даній реальності, що призводило до пасивності. Дійсною суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тільки про душевний спокій. Через те, що головним чинником і джерелом розвитку світу є Світовий розум — Логос, Епіктет обмежує свободу і незалежність лише духовною свободою, свободою упокорення з дійсністю.

Марк Аврелій Антонін (121—180 pp.) як імператор, на відміну від інших стоїків, міркував великими масштабами: спостерігаючи суцільне падіння моралі в імперії, вбачав у цьому початок загибелі держави загалом, а тому в етиці стоїків бачив єдиний вихід зі скрутного становища. У роздумах «До самого себе» проголошує, що «єдине, що знаходиться у владі людини — це її думки... Зазирни у свої нутрощі! Там... джерело добра, яке здатне бити, не висихаючи...». Головною метою людських прагнень має бути досягнення доброчинності, або підкорення «розумним законам природи у злагоді з людською суттю».

Менш провідними напрямами у римській філософії були епікуреїзм (Тіт Лукрецій Кар — близько 95— 55 pp. до н. е. — обстоював принципи спокійного і щасливого життя, якого можна досягти тільки завдяки звільненню від страху, особливо перед богами, а також через пізнання), неоплатонізм (Плотін — 205—270 pp. — пов'язував добро з розумом (душею), а зло — з почуттєвим світом. При цьому акцент на першому призводить до повного придушення усього матеріального — (зародки аскетизму).

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим началом світу, а навпаки, відчуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуалізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жалість. У ній з'являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

У філософському набутку Г.-В.-Ф. Гегеля немає жодної праці, цілковито присвяченої проблемам етики. Проте вся його філософська система в певному розумінні була етикою, оскільки розкривала становлення абсолютного духу (кінцевої ланки розвитку духу), який реалізує самопізнання абсолютної ідеї. А як конкретна єдність особистості, суспільства і смислу абсолютний дух є свідомою нескінченною і безперешкодною самотворчістю. За його переконанням, процес самопізнання абсолютної ідеї полягає у здобутті духом свободи, а шлях до неї повинна вказати людині філософія.

За Гегелем, свобода людини є наслідком усієї попередньої історії людства. У його філософії етична проблематика, яка часто зводилася до індивідуальних моральних пошуків, постає в соціально-історичній площині. Мислителя цікавить насамперед рух усесвітньої історії, що переборює суперечності моральної свідомості, приводить до торжества розуму і справедливості на землі.

Г.-В.-Ф. Гегель вважав сучасну йому епоху втіленням гармонії особистості й суспільства, примирення принципів індивідуалізму і колективізму. Відповідно його етика була моральним виправданням тогочасних грандіозних соціально-історичних змін. У ній історична необхідність ототожнювалася з діяльністю Божественного розуму, який об'єктивує себе у зовнішніх формах суспільного життя. Тому твердження Гегеля, «що розумне, те дійсне, і що дійсне, те розумне» має й етичний смисл. Згідно з ним розум об'єктивував себе у зовнішніх формах суспільного життя, дійсність набула одухотворення, завдяки чому покладено край дуалізму (лат. dualis — двоїстий, подвійний) сущого і належного, дійсного і розумного, світу і Бога. Історія здійснила «план провидіння», і святий дух, за переконаннями філософа, втілився в соціальних закладах тогочасної німецької держави. Об'єктивною основою цього міркування були переваги буржуазного суспільства над феодальним, яке він вважав «варварством і неправовим свавіллям».

Відмовившись від роздумів про абстрактні етичні принципи, чим здебільшого займалися його попередники, Г.-В.-Ф. Гегель сконцентрував увагу на соціальних формах, в яких відбувається моральна діяльність людини. Мораль буржуазного суспільства, на його думку, має конкретно-історичний характер, її визначають практичні відносини «громадянського суспільства»: індивідів, сім'ї і держави. На відміну від І. Канта, якому належить ідея абстрактного всезагального служіння людству і категоричного імперативу, він обґрунтував поняття «обов'язки», в якому виявляються моменти всезагального, особливого й одиничного в їх органічній єдності. Держава втілює момент всезагального, «громадянське суспільство» (сфера економічних відносин) — особливого, сім'я — одиничного. Доброчесний громадянин, за переконанням філософа, повинен бути зразковим сім'янином, старанним працівником, законослухняним підданим держави.

У кожній зі своїх праць Г.-В.-Ф. Гегель аналізував моральні проблеми: у ранніх творах та у «Феноменології духу» критикував етичні системи своїх попередників; у працях з логіки доводив ефективність діалектичного методу під час аналізу категорій етики. Крім того, багато уваги приділяв проблемам етики в лекціях з історії філософії. Тільки осмисливши його доробок «Філософія права», можна отримати цілісне уявлення про етичну концепцію Гегеля.

Вона, зокрема, охоплює економічні, політичні, правові, сімейні та інші відносини. Усі вони тлумачаться як моменти об'єктивного духу — загальнородового людського духу, що становить основу життя і діяльності всіх індивідів (індивідуальних свідомостей). Він є другою фазою самопізнання абсолютного духу (першою — суб'єктивний дух). Формою самореалізації абсолютного духу на останній фазі його розвитку є моральність, яку філософ вважав субстанцією і рушійною силою всіх матеріальних і духовних суспільних відносин.

Отже, етика Г.-В.-Ф. Гегеля визнає об'єктивну закономірність розвитку моральності, зумовленість морального життя і поведінки індивіда сукупністю суспільно-історичних відносин, крім того, показує діалектичний взаємозв'язок моралі з правом, економікою і політикою.

На погляд Гегеля, етика (її він ототожнював із філософією права) дає достовірні знання тільки про минуле. Вона може бути наукою, якщо позбавиться суб'єктивізму та волюнтаризму, визнає залежність права і моралі від конкретно-історичних обставин.

Головною філософ вважав проблему свободи волі. За його твердженнями, моральність визначається світовим духом — духовною силою, яка мислиться як принцип усього сущого. Його основною властивістю і метою є самопізнання, що й означає свободу, оскільки вона полягає в пізнанні необхідності і розумності, які приховуються за випадковістю. Свобода волі, за Г.-В.-Ф. Гегелем, — основа всіх видів громадянської свободи: політичної, релігійної, моральної тощо. Він спростував усі концепції, в яких категорії «свобода» і «необхідність» виключають одна одну. Ці категорії, на його думку, навпаки, перебувають у діалектичному взаємозв'язку: свобода полягає в пізнанні історичної необхідності, завдяки чому вона (свобода) стає змістовною і дійсною, водночас необхідність є передумовою свободи, її (необхідність) можна осягнути лише за допомогою понятійного мислення, інакше вона є сліпою фатальною силою стосовно людини. Мислення і воля також перебувають у взаємозв'язку. Людина має свободу волі тільки тому, що понятійне мислення вказує їй, чого слід прагнути і як діяти, щоб бажане стало досяжним.

Свобода волі, за Г.-В.-Ф. Гегелем, долає три стадії розвитку: природну волю, свавілля і розумну волю. Природною волею наділені діти і неосвічені люди. Їй властиві безмежність і невизначеність потягів, бажань, схильностей стосовно чуттєвих предметів. Вона є можливістю, а не дійсністю свободи. Крім того, така воля одинична і суб'єктивна, постає як безпосереднє, чуттєве споглядання. Це змушує людину в процесі «самотворення» виходити за межі першої стадії свобідної волі і переходити до другої стадії — свавілля. Тут воля постає як здатність окремої людини вільно обирати із багатьох зовнішніх обставин, намірів, потягів, бажань якусь одну обставину чи бажання і надавати їм перевагу. Свавілля є вищою стадією, ніж природна воля, оскільки в ньому присутня свобода вибору. Однак воно постає як формальна свобода: змістом свавілля є випадково обрані індивідом зовнішні обставини або внутрішні потяги, які легко можна замінити іншими випадковими обставинами і потягами. Отже, свавілля — це тільки ілюзія свободи, оскільки воно детермінується не розумною необхідністю, а випадковістю. Його вважають свободою, якщо послуговуються уявленнями, а не понятійним мисленням. Свавілля — точка зору не наукової етики, а пробабілізму ((лат. probabilis — імовірний) — моральний принцип, згідно з яким, пояснюючи вчинок, слід керуватися тією інтерпретацією, що виглядає ймовірнішою і прийнятнішою), який оголошує основою моральних вчинків людей не необхідність, а ймовірність.

Свавілля переборюється на третій стадії розвитку людської волі завдяки розумній волі, яка є свобідною не тільки за формою (як свавілля), а й за змістом. Вона постає як усвідомлення розумності, необхідності дійсності.

За Г.-В.-Ф. Гегелем, індивідуальна воля є проявом всезагальної суспільної волі і повинна підкорятись їй. Тільки в суспільстві й завдяки суспільству людина творить себе, переборює свій природний стан і засобами освіти та виховання розвиває й вдосконалює свобідну волю.

Обґрунтовуючи три стадії розвитку людської свободи волі, Гегель розрізняв три стадії розвитку об'єктивного поняття «свобода». Будучи «душею всієї дійсності», всезагальне об'єктивне поняття «свобода» (Гегель вважав категорію «свобода» первинною, а дійсність — вторинною) у процесі саморозвитку реалізується в суб'єктивній людській волі, якою філософ вважав право. При цьому Гегель розрізняв «право» в широкому розумінні як наявне буття свободи і «право» у вузькому розумінні — як юридичне право. Абстрактне (формальне) право, мораль і моральність він розглядав як три стадії розвитку поняття «свобода». Абстрактним правом, на його погляд, є перша стадія розвитку поняття «свобода волі». Сфера абстрактного права охоплює зовнішнє буття волі людини, яка свавільно реалізує в зовнішньому світі свою одиничну свободу. Свобідною особистістю може бути тільки той індивід, який має приватну власність на речі зовнішнього світу: «...лише у власності особа постає як розум». При суспільній власності індивід не має свободи. Морально справедливою є тільки нерівність приватної власності, яка належить окремим індивідам. Цю думку Гегель обґрунтовував фактами з історії людства. З основної категорії абстрактного права, тобто «приватної власності» він методом дедукції вивів усі інші категорії першої частини своєї етики: «договір», «неправда», «покарання».

Сутність договору полягає в тому, що особи, які приєднуються до нього, повинні визнати і поважати приватну власність інших, визнати такий стан речей наявним буттям самостійної волі сторін, що домовляються, і висловити при цьому добровільне бажання передавати речі іншій особі через купівлю-продаж, дарування тощо. Основою для договору є той факт, що особа довільно вкладає свою волю в річ. Так само довільно вона може «добувати» її з речі, відчужувати від себе і передавати свою власність іншій людині. Це здатен зробити й інший індивід зі своєю власністю. Отже, посередниками в системі вольових зв'язків між особистостями, які живуть у суспільстві, є речі. Ні сімейні зв'язки, ні державу, за Гегелем, не можна звести до поняття «договір», оскільки це опорочило б сімейні стосунки, теоретично виправдало б соціальну смуту.

Тільки завдяки договору, вважав філософ, можливе існування суспільства приватних власників, тобто особистостей, які реалізують через речі та їх обмін власну свободу волі в зовнішньому світі. Тому для забезпечення свободи в соціальній дійсності необхідна не тільки приватна власність, а й договірно-обмінні відносини. Так відбувається перехід випадкової сторони приватної власності, що постає як свавілля спрямованої на річ одиничної волі індивіда, у необхідну їй сторону, що виражається в договорі, відносинах обміну між приватними власниками.

У договорі, за Гегелем, особи встановили всезагальну волю, зберігши при цьому свавілля своїх особливих воль. Звідси випливає можливість неправди, тобто порушення договору, заперечення свавіллям особливої волі, реалізованої в договорі як всезагальна воля. Неправда як особливе право особи здається, на перший погляд, виявом сутності права, але насправді вона є видимістю, яку необхідно перебороти, заперечити дійсним правом. Г.-В.-Ф. Гегель розрізняв три види неправди: простодушна неправда, обман і злочин. Якщо простодушну неправду можна подолати переконуванням, то обман і злочин — примусом і покаранням. Водночас він турбувався про повагу до гідності особистості, оскільки людина є ціллю в собі.

Будучи діалектиком, Гегель вважав вартою уваги проблему історичного розвитку моралі. Визнавав необхідність і правомірність насильницьких дій, спрямованих на знищення існуючого, «визнаного» права і запровадження прогресивних перетворень, зокрема нових моральних норм. Людей, здатних на це, він називав героями, чия воля є наявним буттям (правом) субстанціональної (незмінної) волі всесвітнього духу. А це право вище від будь-якого існуючого права як наявного буття людської волі. До того ж не все існуюче є справді дійсним, а отже, й розумним. Правда, за його словами, герої були тільки в епоху нецивілізованого стану суспільства.

Мораллю Г.-В.-Ф. Гегель вважав другу стадію розвитку поняття «свобода». Сфера моралі обіймає внутрішній аспект свободи волі людини — суб'єктивні переконання, мотиви поведінки, цілі і наміри. Якщо у сфері абстрактного права людина розглядалась як особистість, що реалізує свою волю в зовнішніх речах, то в моралі вона представлена як суб'єкт, що внутрішньо свобідно визначає свої моральні й аморальні дії. Крім того, якщо абстрактне право вважає, що поведінка людини зумовлена зовнішньою примусовою силою державного закону, то мораль — внутрішніми моментами її свободи волі. Гегель ототожнює мораль з внутрішніми переконаннями людини як особливого суб'єкта, які породжують як доброчесні, так і аморальні дії. Вона є вищою, конкретнішою й істиннішою стадією розвитку свободи волі індивіда, ніж абстрактне право, оскільки опосередкована всім попереднім розвитком свободи волі на стадії абстрактного права.

Мораль є істиною абстрактного права. Кожна її стадія містить у собі протилежності: умисел і вину, намір і благо, добро і совість. Умисел — одиничне бажання волі людини, що стосується тільки одного формального пункту її вчинку. Істиною одиничного є особливе, тобто те певне всезагальне, яке конкретно міститься в одиничному. Вияв моральної волі особливого суб'єкта в безпосередньому наявному бутті Г.-В.-Ф. Гегель називав вчинком, а вчинок, який збігається з попереднім умислом особливої волі людини, — виною. До вини не належать неадекватні умислу наслідки активної діяльності волі людини, спричинені випадковим впливом зовнішніх чинників. Моральну відповідальність людина несе тільки за вину, але не за дії, зроблені внаслідок відсутності знань. Тому Едіпа, на думку Гегеля, не можна морально звинувачувати у батьковбивстві, оскільки він не знав, що Лай його батько.

Якщо категорії «умисел» і «вина» стосуються лише наявного буття діяльності особливої волі людини, то субстанціональний аспект і мета цього наявного буття фіксуються в категоріях «намір» і «благо». Сутністю істинного умислу є намір, тобто всезагальне, яке конкретно міститься в умислі. Наміри притаманні тільки свобідній суб'єктивній волі мислячої людини, здатної збагнути діалектичну єдність одиничного і загального. Лише вона має право на намір, на відміну від дітей, ідіотів і божевільних; вони неосудні у своїх діях. Намір є лише одним субстанціональним аспектом вчинків людини, інший, змістовний їх аспект, — благо. Людина як жива істота має повне право вважати метою своїх вчинків задоволення власних потреб, бажань, пристрастей. Реалізацію цього права філософ називав благом, а саме право — правом блага. Благо є необхідним моментом моралі: без його реалізації людина не може виконати свій моральний обов'язок. Крім того, реалізація блага необхідна для збереження її життя, що є основним благом. Гегель звертав увагу на тотожність і відмінність блага і щастя. Якщо щастя полягає в задоволенні суб'єктивних та своєкорисливих потягів, породжених свавіллям окремої людини, суб'єктивного духу, то благо пов'язане із всезагальною субстанціональною волею, обов'язком об'єктивного духу. У ньому узгоджено благо окремої людини і благо суспільства. Саме це узгодження дає змогу піднятися на третю, завершальну стадію моралі — перейти від блага до добра.

На думку Г.-В.-Ф. Гегеля, добро є реалізованою свободою, тобто об'єктивним, загальним, необхідно розумним, що реалізується в суб'єктивній волі людей. Воно постає як сутність особливої волі суб'єкта, поза ним суб'єктивна воля позбавлена морального змісту й мети. Щоб набути конкретності, визначеності, добро повинне реалізуватися в суб'єктивній волі, інакше залишиться абстракцією. Проголосивши необхідність діалектичної єдності особистісного і суспільного в моралі, Гегель надав перевагу суспільному началу. Це дало йому підґрунтя сформулювати моральний обов'язок, який полягає в тому, що необхідно мати розуміння добра, робити його своїм наміром і здійснювати у своїй діяльності. Кожна людина з допомогою мислення прагне пізнати добро, за винятком розумово неповноцінних, лінивих, а також тих, хто свідомо, за злим умислом ухиляється від виконання свого обов'язку.

Досконале пізнання добра і вміння визначати його мисленням Гегель назвав совістю, яка полягає в абсолютній упевненості мислячого індивіда в тому, що він правильно пізнав добро, строго його дотримується у своїх намірах і неухильно послуговується в діяльності. Реалізувати добро можна лише шляхом його об'єктивації в суспільстві, стосунках між людьми. Справжня совість не визнає звичаїв народу і законів держави, які не є необхідними і стали випадковими, а тому нерозумними й недійсними. На рівні моралі совість є тільки формальністю, видимістю, позірністю, оскільки ґрунтується лише на суб'єктивній думці і не може бути джерелом соціального законодавства. Обов'язок індивіда полягає не в тому, щоб відступати у сферу внутрішнього душевного життя й уникати соціальної дійсності, навпаки, він повинен злитися з колективом, активно діяти в ньому, підкоряючись суспільству.

Залишаючись у межах формальної суб'єктивності, совість нерідко переходить зі стану добра до стану зла. Такий перехід добра у зло, і навпаки, можливий, оскільки вони перебувають у співвідносній нероздільності: «Зло, подібно добру, має, таким чином, своїм джерелом волю, і остання у своєму понятті так само добра, як і зла». Отже, визначальною протилежністю на стадії моралі є зло. Суб'єктивістське розуміння совісті, добра і зла на цій стадії вимагає переходу до істинної совісті, добра та інших визначень, які змогли б розкрити об'єктивну основу всіх моральних відносин. Ідеться про необхідність переходу від моралі до моральності.

Моральність, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, є вищою стадією розвитку об'єктивного духу, істиною, сутністю права і моралі. Він доводив, що саморозвиток абсолютного духу реалізується в людській свідомості, яка в абстрактному праві змушена дотримуватися принципів і норм добра, підкоряючись силі зовнішнього, об'єктивного примусу, а в моралі — піддаючись силі внутрішнього, суб'єктивного пошуку і переконання. У моральності розрив зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного долається, тому правове і моральне не можуть існувати відокремлено. Вони повинні мати своїм носієм і основою моральнісне, оскільки праву не вистачає моменту суб'єктивності, а мораль, навпаки, однобічна, тобто характеризується лише суб'єктивністю, тому обидва моменти самі по собі не є дійсністю. Моральність постає як діалектична єдність всезагальної й одиничної волі, де всезагальна воля виступає сутністю одиничної. Оскільки моральна ідея є субстанцією всіх індивідів, то суспільство — тотальністю, єдиним цілим, а не простою сумою ізольованих індивідів. Усвідомлення індивідом моральнісної субстанції як власної сутності сповнює його почуттям гордості за себе, змушує свобідно ставитися до її законів і сил як до необхідних обов'язків. Ці обов'язки звільняють від суб'єктивного свавілля природних потягів і абстрактної повинності, дають право на «стверджувальну свободу», яка полягає в необхідності бути доброчесним, тобто діяти згідно з моральнісною дійсністю, усезагальною волею свого народу.

Моральнісна дійсність, життя народу здійснюється, на думку Гегеля, у трьох формах: моральнісних відносинах сім'ї, громадянського суспільства і держави. Це твердження містить імовірність того, що моральне начало наявне не тільки у сфері суспільної свідомості, а й у сфері реальних суспільних відносин. Першою з трьох послідовних форм розвитку моральності є сім'я — природна, чуттєва єдність індивідів. Через диференціацію сім'ї, співвідношення різних сімей і всезагальний розумовий зв'язок приватних осіб моральність піднімається до рівня громадянського суспільства. Моральнісний дух досягає своєї єдності у формі держави як розумного вираження сутності всіх індивідів і примирення їх суперечностей.

Загалом сім'ю Г.-В.-Ф. Гегель вважав необхідним соціальним єднанням подружжя і їх дітей, заснованим на природному почутті взаємної любові і взаємодовір'ї. Щоб набути «інтелектуального і моральнісного значення», статеве кохання неодмінно має бути оформлене як шлюб, який, однак, не зводиться тільки до статевих стосунків. Твердження І. Канта, що шлюб є торговим контрактом між чоловіком і жінкою на взаємне користування статевими органами, Гегель назвав негідним. Особливо він критикував романтиків, що проповідували любов без шлюбу, яку філософ розцінював як абсолютну розпусту. Не погоджувався він і з Платоном, що рекомендував скасувати систему сім'ї і шлюбу. Дісталося від філософа і середньовічній церкві за проповідь безшлюбності як вищого морального стану порівняно з сімейними узами. Він був переконаний, що моральне кохання у шлюбі перебуває в тісному зв'язку з правовими і майновими відносинами власності та вихованням дітей. Крім того, Г.-В.-Ф. Гегель захищав суспільний обов'язок батьків перед дітьми, необхідність морального виховання дітей, взаємне узгодження інтересів членів сім'ї як єдиного органічного цілого, обов'язок кожного безкорисливо турбуватися про сучасне і майбутнє рідних, дотримуватися встановлених суспільством правових і майнових відносин. Водночас він обстоював необмежену волю батька в сім'ї, недооцінював роль жінки в суспільстві та ін.

Загалом Г.-В.-Ф. Гегелю завдяки діалектичному методу й історичному чуттю вдалося розкрити численні грані моралі, які залишалися поза увагою його попередників. «Етика Гегеля, — стверджував Георгій Плеханов (1856—1918), — була великим кроком вперед, зробленим філософом у сфері наукового пояснення морального розвитку людства».

Дата добавления: 2017-01-14