Голос моря

Віта

Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скіфії.

Повернувшись на північ, Рама був вражений культом людських жертв,

що панував серед його племен.

(Едуард Шюре)

Є долина між лісом і пасмом горбів,

Де колись починалась трипільська культура.

Річка Віта біжить між столітніх дубів.

Ні, не річка — болотна рідинність похмура.

А проте в давнину тут пливли кораблі

По річках, що лишили прадавні потопи.

І махатми індійські тут серце Землі

Ще й донині шукають —

У центрі Європи.

Не дивуйтесь із мене — я сам це читав

У писаннях, які невідомі сьогодні.

Тут божественний Рама посвяту дістав

Від Вогню, що живе у захмарній безодні.

Був він юним сколотом з північних племен,

Що повстав проти крові, якою кропили

Темні жриці ненависний людям дольмен —

Валуновий граніт, необтесані брили.

Там вели на заклання струнких юнаків,

Що пишатися мусили смертю такою.

І розпатлана жриця, хазяйка віків,

Ніж вганяла у груди сліпою рукою.

І дивився на те синьоокий орач,

Що піснями умів солов’їв чарувати.

Потрясав його груди невидимий плач:

Що ти робиш, кривава, розбещена мати?

Рама вибіг з долини і вирвав ножа,

І закинув далеко в урочище Віти.

Чорне лезо ковтнула болотна іржа —

Вмійте жити, приречені, й сонцю радіти!

Так з’явився той бог, що на білім коні

Світ пройшов від Дніпра до верхів’їв Тібету.

О, шість тисяч років! Нерозгадані дні

І легенди, якими живилась планета.

Він — король мудреців, він — засновник держав.

Батько вод, що індійські поля оросили,

Цілий світ на долоні у нього лежав,

Заворожений словом небесної сили.

Ця легенда про Раму ще й досі жива,

Хоч померла ріка, що її породила.

Залишилася в лузі висока трава

Та на місці дольмена забута могила.

Віта. Віта! По–нашому Річка Життя.

Я простую селом повз крамницю та школу.

Ген бабуся на призьбі гойдає дитя

Та Грицько–бригадир сонно крутить “Спідолу”.

Чуєш, Грицю? А винеси кухлик води

Чи міцнішого зілля — вода тут солона.

Чи тобі це відомо, сколоте рудий,

Що село твоє старше від стін Вавілона;

Що раніше від Біблії Рама отут

Вчив братів поклонятись Вогню гомінкому

Та любити людей, шанувати свій труд

І ніколи не зичити лиха нікому?..

Так ми й виросли, Грицю… З цієї землі

Не ходили сусідні краї грабувати.

Та місили цю землю в захланному злі

Люті коні монгольські й німецькі гармати.

Ген у лузі лопати гризуть чорнозем.

Діти хмизом заклали зорю п’ятикутню.

Їхнє вогнище творить найвищу з поем —

“Рамаяну” Космічної ери могутню.

І відважний сколот, що злетить до зірок,

Десь далеко вгорі над земними вітрами

Пригадає це вогнище, перший урок —

І полине довершувать місію Рами.

Голос моря — звукове явище над поверхнею моря.

Людина голосу моря не чує. Можливо, його чують

деякі морські тварини.

(УРЕ)

Вставало море стоголово,

Кипіли білі буруни.

І я почув те віще слово,

Що долинає з глибини.

Не клекіт хвиль, не шум прибою —

Для нас ті звуки не нові,

За далиною голубою

Я бачив образи живі.

І споглядав, прогнавши страхи,

Як линуть із високих сфер

Напівжінки і напівптахи,

Що їх створив сліпий Гомер.

Цвітуть жагою молодою

Жіночі трепетні вуста,

І повисають над водою

Сади й небачені міста.

У тих садах стоять палати,

Вгорі сузір’їв течія.

Тут символом вхідної плати

Є добровільна смерть твоя.

Тут сяйво сонячної вроди

У рисах неземних облич…

О, голос моря, клич природи —

Одвічний материнський клич!

Чиї в тобі розлито звуки —

Вітрів, дельфінів чи зірок?

Уже від казки до науки

Лишається єдиний крок.

А десь у гомоні людському

Встає запитання старе:

Помре у голосі морському

Твій звук земний чи не помре?

Дата добавления: 2015-07-13