Читачам поезії

Покинутий лан

За вільхами в заплаві є луги,

Що так цвітуть у червні, наче зорі.

Всю невичерпність власної снаги

Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити мені

Нелегко між квітучих краєвидів.

Та друг ботанік у погожі дні

Тут налічив їх сотні різних видів.

Він не жалів ні часу, ні себе —

Радів, сміявся чи стенав плечима.

Пливло червоне, жовте, голубе

Квіткове полум’я перед очима.

Бриніло пружне гілля угорі.

Розгойдане пахучими вітрами.

(Це добре хтось придумав, щоб у грі

Бетховена доповнить кольорами!)

Взяла в полон гармонія жива,

В якій звучали і земля, і небо —

Той світ, в якому серце відкрива

Високі й горді істини для себе.

Та ось ми раптом підійшли туди,

Де не було шовкових трав і квітів.

Осот, буркун, бадилля лободи —

Оце й усе, що погляд мій помітив.

Тут підіймали цілину…

Але

Лужок на сіно залишити б краще.

Збагнули потім, що вчинили зле,

Тай кинули його напризволяще.

Ніхто не зна, коли тепер на нім

Відродиться гармонія природи…

Я ж занімів у здогаді сумнім:

А що, як то не трави, а народи?!

Уже в рослинах розпізнали ми

Чутливості та психіки прикмети.

Зелені лицарі стоять грудьми

На варті самобутності планети.

Та гине заповітна цілина,

Втрачаючи красу квіткових націй.

Які ж плоди нам принесе вона

Від оранок отих та від руйнацій?..

Ми змалку звикли: директива, план,

Це, бачте, розроблялося не нами…

Та пам’ятаймо знівечений лан,

Що заряснів лихими бур’янами!

Не шукайте родзинок, читаючи вірші.—

Так лиш діти примхливі розжовують здобу.

Члени вашого тіла не кращі й не гірші —

Просто разом вони творять вашу особу.

Хліб — не хліб, якщо зліплений він

із родзинок —

Ти голодний залишишся в хлібному морі.

Навіть Всесвіт безмежний ніколи б не виник,

Якщо зорі лишити — самі тільки зорі.

Всесвіт має радіти, зітхати, страждати —

Порожнечі його не порожні й не прості.

Якщо все в ньому зважити і розгадати,

То в основі засяє напружений Простір.

Ну, а зорі — це вузлики, зорі — це рими,

Точки в колесі, котре незриме від руху…

Не шукайте родзинок зубами старими —

Хлібом духу втішайтеся, мудрого духу.

“Світанок за вікном такий чутливий, наче…”

Світанок за вікном такий чутливий, наче

Дмухнеш — і він ураз повернеться в пітьму.

А вітер в димарі регоче, виє, плаче,—

Немовби хтось помер, що любий був йому.

І страшно так мені, що день з імли не вийде.

Не поведе мене на заповітну путь.

Світанку, веселіш!..

Нічні вітри, не вийте,

Хай сонце вигляда — його усюди ждуть.

Криничний журавель чекає на цямринах,

Корова жде в хліві і сонях на межі…

Зненацька хлюпнув дощ — і загриміла

в ринвах,

Забулькала вода під хатою в діжі.

І все це у душі іскринками заляже —

І звуки, й запахи, і в димарі виття,—

І учорашній день з сьогоднішнім пов’яже

Строкатою тканиною буття.

І знаю, що в мені це знов колись постане

Нежданим спалахом, цілющим джерелом —

Тим рідним, дорогим, яке одвіку дане,

Щоб за добро земне платили ми не злом.

Дата добавления: 2015-07-13