Історія. Здається, тиша загримить

Місячна ніч

Ці сині тіні на снігу,

Ці неяскраві тіні

Таку породжують жагу,

Немов при сотворінні.

Здається, тиша загримить

На світу половину —

І з тіней місячних за мить

Все виникнуть повинно.

Єдиний дух, носій жадань,

Розіллється усюди.

А плоть не знатиме страждань,

Бо плоті там не буде.

Душа полине в безмір літ

За речовим порогом —

В той вічний, безтілесний світ,

Що називають Богом.

Там ані горя, ні зітхань,

Ні голоду, ні мору…

Зненацька лось, дивак–сохань,

Постане серед бору.

Він так ітиме по снігу

Між синюватих тіней,

Що ти усю свою жагу

В земний обернеш іней.

І занімілий від краси,

Яку впізнать вдалося,

Ти світ захмарний віддаси

За горду постать лося.

За мову, за живі чуття,

За сосни в позолоті —

За нелегке земне життя

У крові і у поті.

А візьме душу грізний Бог,

Як твердить давня віра,

Хай знову ліпить нас обох —

Тебе й земного звіра.

Хай видасть повну міру скрут,

Страждань пекучу гору —

Аби він поселив отут,

В снігах нічного бору.

“Я важко жив. Мені було…”

Я важко жив. Мені було

Не до розваг у світі цьому,

Де так сплелось добро і зло,

Як світло й тьма в відлунні грому.

Та не лишилося мені

Образ на тебе, земле мила,

За спалені в окопах дні,

За тупістю підтяті крила.

Не жовч по світі розіллю —

Твої вітри вдихну з любов’ю

І кину зерна у ріллю,

І напою своєю кров’ю.

“Дихайте на вікна…”

Дихайте на вікна,

Сковані морозом,

Бо загине вік наш

І зав’яне розум —

Дихайте на вікна,

Сковані морозом.

Тільки сила духу

Явить сонце в хату,

Прожене наругу

Й темряву пихату —

Тільки сила духу

Явить сонце в хату.

Вставали, мужні і прямі,

Сини віків, сини планети.

Щоб не конати у ярмі,

Ішли на списи й кулемети.

А десь в обозі торохтів

Той, хто війну вважає грою —

Хто завтра надішле катів,

Щоб голову зітнуть герою.

Ви й не помітите самі,

Як запанує він усюди.

І знов застогнете в ярмі,

Що назви іншої здобуде.

І все повториться колись —

Нові бої, нові поразки…

Лише історик, вчений лис,

Заслужить орденів і ласки.

З подій відмивши сльози й кров,

Він факти виглянцює строго,—

Неначе млин оцей молов

Криваве мливо лиш для нього.

“На битій дорозі підкова лежить”

На битій дорозі підкова лежить.

Вилизує хвиля німі береги.

В нікуди, в нікуди дорога біжить —

В затоплені морем луги.

Над вербами тягне димком від села,

А змучена думка волає одно:

В нікуди, в нікуди дорога лягла —

Кудись на замулене дно.

“Я так не вмію сумувати…”

Я так не вмію сумувати,

Плекати біль в душі своїй,

Щоб стрічним не подарувати

Усмішки з-під припухлих вій.

Вони живуть, вони щоднини

Свої серця кудись несуть,

Хоч ані світу, ні людини

Їм справжня невідома суть.

Ні певності в душі, ні віри:

Старе розвіялось, нове —

Це тільки будні вбогі, сірі,

Утопій дзеркало криве.

Як випадкові подорожні,

Йдемо по батьківських полях

І вторимо слова порожні,

Не вірячи у власний шлях.

Тому себе щодня караю,

І крається душа моя:

До лихоліть свойого краю

Хіба ж не був причетним я?

Що ж, можна попросити знижку:

Довгенько в правді воскресав,

Тому про вас правдиву книжку

Я, люди, ще не написав.

А написав би — що ж із того?

Пацюк хіба що прочита…

Ми позбулись чуття святого:

Для нас життя — це гра пуста.

Ми живемо, аби прожити.

А хто прийняв цю вбогу суть,

Для того вже не вродить жито

І сонце не осяє путь.

Та я люблю вас, люди, люди!

З надією в ранковий час

Вдивляюся в обличчя й груди

І вірю, і молюсь на вас.

“Я ніби вийшов із полону…”

Я ніби вийшов із полону,

В якому змалку виростав.

Уже не гнусь, не б’ю поклони —

Немов царем учора став.

Є вірні піддані у мене —

Берізка, срібна ковила.

Сосна гілля вічнозелене,

Немов царівна, підвела.

Яка журба мені від того,

Що знов лягла недобра тінь?

Я стільки розпізнав святого

Серед зелених володінь!

Порозганяю лжепророків,

Мов круків, що товчуть сосну.

Нехай хоча б на схилі років

Без них розковано зітхну.

Це ви, годовані, зловісні,

Чорніші, ніж підземний світ,

Закутий дух моєї пісні

Довбали стільки зим i літ!

І як не дивно, я вам вірив.

Та не кінчилось те добром:

Дрібним наперстком правду мірив,

Казенність — кованим відром.

Літа — немов краплини в ситі:

Затримать не силкуй, дарма…

Кружляйте, круки чорні, ситі,—

Тепер для мене вас нема!

“Час пливе, а я живу, як тінь”

Час пливе, а я живу, як тінь.

Мертво в душах, порожньо і глухо.

Жду не лицарів, але прозрінь —

Пломінкого воскресіння духу.

Дух, що воскресає з небуття,

Хай гранують зорі — ювеліри.

Бо навчило нелегке життя

Гордим лицарям не йняти віри.

Дата добавления: 2015-07-13