Пробудження серед ночі

Як стати поетом

Сьогодні всі уміють римувати —

Це нині не найважче ремесло.

Та є рядки, неначе груди з вати,—

Не сіялось у них і не росло.

Але поет…

Ні, рими бездоганні

Його іще не творять, друже мій:

Як сіль у світовому океані,

В Природі розчинитися зумій.

Коли у серці здужаєш вмістити

Жагу світил і спрагу солов’я

І кожен нерв зумієш приростити

До рідних нив,—

ти скажеш: я — не я.

Не я…

Не хтось…

Можливо, тільки хмарка,

Що понад лісом вранці проплива.

Чи та ворона, що над полем карка.

Чи клен…

Чи річка…

Чи земля жива.

Тебе нема і не було ніколи —

Був світ…

А ти до нього завітав

Краплиною, щоб оросити поле,

Малим струмком, щоб виповнити став.

Однаково, яку дадуть роботу:

Крутить скрипуче колесо млина,

Орати до дванадцятого поту

Чи то гарчати псом біля вікна.

Між небом і землею розіп’ятий,

Ти не себе кохай, а землю цю,

Де стільки кривди й зла,

де кожен п’ятий

Приречений померти від свинцю.

Кров виплачеш — хай сльози стануть кров’ю,

Гілками хай стають твої кістки.

Хай те, що називається любов’ю,

Твердіє, мов земні материки.

Вмирай, вставай і починай спочатку

Вдихати душу в глину нетривку —

Аби на призьбі гралося дівчатко

І ґелґотіли гуси па ставку.

Аби у лузі зацвіла калина

І на подушку падала коса,

І знову мати народила сина.

А він — це ти…

А ти — земна роса…

Є світ. Є зорі. Є жага велика

Себе побачити живим мазком

На полотні, де атомність безлика

Стікає материнським молоком.

Якщо ти полюбив оту потребу,

Тоді нема для тебе таємниць —

Ітимеш світом. рівний сонцю й небу,

Ні перед ким не падаючи ниць.

Вмістивши в грудях видиме й незриме,

Ти соком зір напоєний міцним,

Забудь про ямби, про сонети й рими.

А просто Словом стань…

І тільки Ним!

Тоді ти враз навчишся римувати,

Так просто й легко, як цвіте земля,

Як вміє, граючись, щаслива мати

В коханні зачинати немовля.

І стане вірш підковою і горном,

І воском, і гартованим мечем.

Для милої — цілунком неповторним,

Для материнських рук — твердим

плечем.

Я жив, як всі: гадав, у цьому світі

Є тільки насолоди — їж та пий.

А добру дівку маєш на приміті,

То ти вже цар, а не гультяй сліпий.

Та вдарив день, немов огненне слово,

Що з неба падає, у груди б’є.

Усе мені відкрилося раптово —

Усе, що буде, що було, що є.

Тепер себе я поділити мушу:

Півсерця — в зорях, пів — у хижій млі.

Неначе Бог забрав у небо душу,

А тіло залишилось на Землі.

І стогне тіло, мов у пащі звіра.

Караюся ночами, не засну:

Невже немає тих. для кого віра

Дорожча від папуші тютюну?..

Ні хліба з’їсти, ні поговорити —

Блукаю лісом, ніби одинець[1]:

Тут кожен дбає про своє корито,

Про хату скраю та про гаманець.

Їм байдуже, що завтра з ними буде,—

Аби дали сьогодні перваку.

О добрі люди, невидющі люди!

Хто нам тваринність прищепив таку?..

І часом вийдеш в поле на світанку,

Щоб помолитись на живу зорю:

Я ладен все віддати до останку,

Та ката й жертву як я примирю?

Як вийняти невидиму сокиру,

Що в черепі злочинному живе?

Як душу рабську, хтиву і нещиру.

Повести в світобачення нове?..

Ти, Боже, дав мені нелюдське діло.

Якщо не справлюсь, не клади вини,—

Дозволь зарити в землю грішне тіло,

А чесну душу іншому верни.

[1] - Дикий кабан, якого відкинула зграя.

“Що вам сказати, мамо”

Що вам сказати, мамо,

Праведнице безталанна?..

Темрява ходить не прямо —

В неї душа захланна.

Всюди пекельне рало,

Що вимагає покори,

Навіть шляхи заорало,

Навіть обстригло гори.

Маємо власну домівку —

Отже, Всевишній з нами…

Вже ми навчились корівку

Пасти попід тинами.

Ріки пересушили.

Переробили природу —

Тільки б нам душі лишили

Не вкоротили роду!

Темрява ходить не прямо —

Є в неї пишне гасло…

Горщика ставте, мамо,

Доки в печі не згасло.

День, який людство не забуде [1]

Боже! Ти є в небесах чи немає?

Вийшовши в поле, молюсь, як завжди,

Силі, що землю в долонях тримає —

Доброму Богові Сковороди.

Боже! Сьогодні достоту відомо,

Чом Ти мене у окопах зберіг:

Кривда вернулась до нашого дому,

Лихо шкребеться на отчий поріг.

Лихо, яке вже, здавалось, померло.

Та не судилось його перейти:

В сонце націлились атомні жерла,

В серце вп’ялися колючі дроти.

Шепчуть дерева, віщує лелека.

Мовлять скорботні обличчя жінок:

Буде й для мене дорога далека —

Буде і хрест, і терновий вінок.

Все я прийму, бо повинен, бо мушу,

Боже Тараса й Сковороди!

Дай тільки неба в натомлену душу

І подорожник до ран приклади.

Ласки жіночої дай на дорогу—

Дотик долоні, сестринську сльозу

І материнську недремну тривогу,

І затамовану в серці грозу.

Знаю, що зоряний дух переможе,

Хоч понад стріхами темінь густа…

Дай мені стати криницею, Боже,

Там, де від спраги вмирають уста.

[1] - 13 лютого 1974 року був висланий з Радянського Союзу О. Солженіцин.

Дата добавления: 2015-07-13