Сонячний вітер

Дороги

Молюся вам, оті дороги,

Донецькі, чорні, кам’яні,

Що ранили дитячі ноги

І лікували у стерні;

Отим стежкам, які водили

По мінах у ворожий тил,

Щоб вибухав, де ми ходили,

Живий бузок, а не тротил.

Тепер оте напівдитяче,

Окопне, давнє, лісове

Сопілкою у грудях плаче,

Сльозою по щоці пливе…

Молюся вам, дороги пізні,

Де радість є і смуток є,

Де, зрікшись неживої пісні,

Я серце обновив своє.

О, скільки тут було капканів!

Хоч це, здається, не війна,

Та поміж сосен і парканів

Ховалась пастка не одна.

Отут живуть лауреати,

А там живе чиновний люд…

Навчись брехати, щоб до хати

Тебе покликав лизоблюд.

Тоді, дивись, тебе помітять.

Благословляючи у путь,

В газетах праведно освітять

І ветераном назовуть…

Молюся вам, святі дороги,

Дуби, озера, комиші,

Де голос чесної тривоги

Прокинувся в моїй душі.

Оновлений, туди рушаю

З малим блокнотиком в руці,

Де між зеленого лишаю

Цвітуть в окопах чебреці;

Де сосни бронзові на схилах,

І зосереджені, й журні,

Як монументи на могилах,

Стоять у грізній тишині.

Мені вечірні зорі світять —

І легко дихать, легко йти.

Я певен, що вони помітять,

Бо в зорях є живі брати.

“В дитинстві бачив я на кладовищі…”

В дитинстві бачив я на кладовищі:

З могил стовпи вставали вогняні.

Вони здіймалися все вище й вище —

І серце жахом зводило мені.

Хіба ж я знав, що вся Земля — могила?..

На Північ дивлячись, кашкет зніми:

Полярне сяйво підіймає крила —

Чи не з кісток страшної Колими?..

Хтось каже: остогидло те до біса.

Я ж оком кидаю за пруг земний:

Впаде полярне сяйво, мов завіса,—

І загарцює вершник вогняний.

Не буде шаблі у його правиці:

Із серця він метатиме вогні.

Кого попалять грізні блискавиці?

Кого оновлять в сонячнім горні?

Сонце постійно випромінює в космічний простір

густі потоки атомних часток, їхній рух називається

сонячним вітром.

(Iз підручника)

Ой ти, Земле, нещасна матінко,

Як нам зимно в німому затінку

Від штиків за дротами колючими

Та від мертвих дерев попід кручами!

А за хмарами — десь понад нами —

Лине, лине сонячний вітер.

Снять сузір’я космічними снами,

Розгортаються письменами —

Чуєш клич полум’яних літер?..

Ми писання того не бачимо —

В метушні живемо незрячими,

Мов руді мураші поміж травами…

Мудре Сонце, хлюпни загравами!

Враз полярне сяйво заграло

У крилі променевого вітру.

Воскресає те, що вмирало,—

Дон Кіхот підіймає забрало,

А Ван-Гог відмиває палітру.

Не дзвеніть на шляхах кайданами,

Не кричіть голосами п’яними —

Під берізкою чи тополею

Порадійте святою волею.

Досить крові та штурмів навальних, —

Гляньте: сонцем наповнились віти.

Встань, народе, відкинь сповивальннк:

Йде визвольник і годувальник —

Дух космічний, сонячний вітер!

Ти вже, маляре, не за дротиною —

Намалюй нам сонце дитиною,

Грізне небо не спрута щупальцями —

Намалюй материнськими пальцями.

Вітер сонячний радо зустріне

Той, хто душу, мов шибку, витер.

Не схиляйте тремтячі коліна —

Із граблями під скиртою сіна

Пийте, люди, сонячний вітер!

“Коли відлунює твій кожен крок…”

Коли відлунює твій кожен крок

І щось таємне мариться деревам,

Ти чув сріблистий передзвін зірок

В морозну ніч у небі кришталевім?

Нехай ти сам ідеш, нехай нема

Ні хати, ні душі над берегами,

Та зорі є — тож скаржитись дарма:

Вони дзвенять у тебе під ногами.

Дзвенять у соснах і в твоїй сльозі,—

Дзвенять, неначе величальний келих;

Як бронзові дзвіночки на дузі,

Коли весілля котиться по селах.

А білі коні срібні віжки рвуть

І гривами трясуть у непокорі…

Сиди в кутку, не смій рушати в путь,

Коли не чув, як взимку дзвонять зорі.

Дата добавления: 2015-07-13