Із космосу

Ранкова молитва

В плавнях світанкової пори

Ляж у трави — не дихни, замри.

Дух конвалій плине у гаю.

Дятел силу пробує свою.

Бурий, мов над озером туман,

Рохне поза вільхами кабан.

Із гніздечка випаде яйце…

Та не це спостерігай, не це!

Ген схилив султани очерет.

Поза ним — гіллястий мінарет.

В нім зелений хлюпає вогонь,

А кора, мов тисячі долонь.

Скільки пережив смертей і згуб

Цей могутній староруський дуб!

Наче дзвони, голоси зозуль

Закликають молодих козуль.

Під гілля, мов під склепіння брам,

Сходяться вони в зелений храм.

І тоді між вербами, тоді

Пробігають кола по воді.

Як мечі, метрові щупаки

У лататті гострять плавники.

А над світом, що ураз притих,

Сходить сонце в хмарах золотих.

І немає меж його дарам.

Молитовне завмирає храм.

Там, де вже розвіялась імла,

Біла постать руки підняла.

Біла постать в сяєві перлин —

То Софія [1], мати цих долин.

А до неї між високих трав

Поспішає Мудрий Ярослав.

Ніби ні смертей, ні плину літ —

Від початку розпочався світ.

[1] - Софія — мудрість (Приміт. автора).

“Вже другий рік нема зими…”

Вже другий рік нема зими,

Земля потріскалась від суші.

Ані сніжинки — наче ми

Грудневий сніг забрали в душі.

На вікна і дахи круті,

На чорне потороччя гаю,

На землю в мерзлій чорноті

Тінь тридцять сьомого лягає.

Ні, це не клас, не поділ рас —

Це те, що болем чавить груди:

Снують істоти поміж нас

На двох ногах — звичайні люди.

Ти їх любив — вони були

Такі уважні та приємні.

Тепер питаєш: де й коли

Зросли оці потвори темні?

Напевне, їх усюди є,

Як є в лісах ворони й круки.

Навіщо ж ми життя своє

Щоразу їм вкладаєм в руки?..

Вже другий рік нема зими,

І снігу виглядати годі…

Можливо, й ми уже не ми,

А тільки карти у колоді.

Ті карти хтось перегорта

І знає те, що нам не дано.

А ця холодна чорнота —

Для чорних душ пора жадана.

Сіре небо сірої землі

За шибками нашими стоїть.

Десь летять космічні кораблі —

До яких причалів і століть?

Космонавт на Землю погляда,

Материк далекий впізнає.

Земле, хто твій поступ розгада

І майбутнє визначить твоє?

Ні дахів, ні вулиць, ні шибок

Не помітно на тобі здаля.

Як бабусин вовняний клубок,

По орбіті котиться земля.

І вібрує нитка у руці,

Котру Сонце стомлено трима…

Де ви, люди, мавпи, горобці?

Що там — літо зараз чи зима?

Хмари чи в’язання голубе

Пропливає над тремтінням віт?..

Як же дивно бачити тебе

Отаким маленьким, рідний світ!

Ти — мов рукавичка, що лежить

Між зернят на зорянім току.

Як же просто ми повинні жить,

Щирість в серці берегти яку!..

Раптом душу смуток обпече,

На обличчя ляже сіра тінь:

Унизу під хмарами іще

Є кордонів хижа павутинь.

Світе, світе!

Де в тобі кордон?..

То навіщо ж люди наплели

Тих дротів і сотні мегатонн

Загатили в атомні стволи?..

Тут, крім влади Сонця і зірок,

Ані меж. ні повелінь нема.

Там за слово чи за вільний крок—

Куля в спину, табір чи тюрма.

Загрібають золото скупі,

Сниться кров убивцям і катам.

Тужаться диктатори тупі

Власну велич виказать світам.

Їм, убогим, навіть невтямки,

Що не знає Космос жодних пут.

Дихають безмежністю зірки…

Де ти, справжній світе,—

Там чи тут?..

“Океан не випити до дна”

Океан не випити до дна.

Вічність є одна, лише одна.

То чого ж я зморено тремчу,

Коли бачу спалену свічу?

Чом живу із відчуттям вини,

Коли хтось лягає до труни?..

Бо в ту мить померли всі дива:

Без людини вічність — удова.

Без людини Всесвіту нема —

Всюди тільки глухота німа.

То невже наш вік — мов куций лан,

І від кухля менший океан?..

Ні. не вірю! Вічність не вмира.

Як вона, душа моя стара.

І тому я зморено тремчу,

Коли бачу спалену свічу.

“Океан не випити до дна”

Океан не випити до дна.

Вічність є одна, лише одна.

То чого ж я зморено тремчу,

Коли бачу спалену свічу?

Чом живу із відчуттям вини,

Коли хтось лягає до труни?..

Бо в ту мить померли всі дива:

Без людини вічність — удова.

Без людини Всесвіту нема —

Всюди тільки глухота німа.

То невже наш вік — мов куций лан,

І від кухля менший океан?..

Ні. не вірю! Вічність не вмира.

Як вона, душа моя стара.

І тому я зморено тремчу,

Коли бачу спалену свічу.

“На білому снігу дуби на диво чорні”

На білому снігу дуби на диво чорні.

Поміж дубів стоїть давно забутий дот.

Бійниці розвелись, мов щелепи потворні,

Мов пащі викопних, погорблених істот.

Давно уже сюди ніхто не возить міни,

Не чути вибухів та пересвисту куль —

Натоптує лісник у амбразури сіно,

Щоб годувати ним довірливих козуль.

Ледь чутно скрипнули його широкі сани—

І непоквапний кінь рушає уперед.

А поза дубом ген випалюють селяни

Цупкий, неначе дріт, посохлий очерет.

Біжить, сурмить вогонь над очманілим

снігом,

Який сичить, шипить і пару викида.

А песик нагляда за цим шаленим бігом —

Вогонь там гоготить чи хлюпає вода?

“Цей тихни край, озерний світ…”

Цей тихий край, озерний світ

Я над усе люблю —

Як жолудь любить пружність віт

І як зерно — ріллю;

Отак, як річка любить ліс,

А журавель весну,—

Бо тут я піснею проріс

І тут навік засну.

Але, поринувши в журбу,

Вербиця не засне.

Якщо ти любиш цю вербу,

То пом’яни й мене.

Бо знаю: ти мій щирий друг,

А друзів крізь віки

Єднають верби, рідний луг

Та лісові струмки.

Дата добавления: 2015-07-13