Жити можна

Є лісова дорога до села —

Туди іще бруківка не дійшла.

З десяток верст ідуть баби й діди,

Щоб хліба в клунках принести туди.

І споглядають сосни та дуби,

Як тужаться під клунками горби.

Та селянин уже до цього звик.

Гребе пісок дірявий черевик.

А як загрузне стомлена нога,

Їй сучкуватий костур помага.

Ідуть, сміються. А чого ж тужить?

Раз хлібець є, то можна якось жить.

Це ще не лихо. А було ж. було:

У тридцять третім вимерло село…

Ідуть бабусі та діди старі.

Шумлять над ними сосни угорі.

Гілля од вітру гнеться і дрижить…

Чого ж тужити? Можна якось жить.

“Виснажує і зраджує мене…”

Виснажує і зраджує мене

На цій землі уява небагата:

Я розумію все людське, земне —

Крім серця, що живе у грудях ката.

Як розгадати, де ота рука

Бере для себе Каїнову силу,

Щоб підписом чи кнопкою дзвінка

Народи цілі кидати в могилу?

Одним свинець в опалені виски,

А другим плетиво колючих ліній —

За кусень хліба чи за колоски,

Що знайдені були в стерні осінній.

Німий солдатик батька розстріля —

І до казарми рушить стройовими…

Ще довго ворушилася земля,

Де засипали їх напівживими.

Матуся хлопчика не вбереже,

Від куль не захистить синівські груди…

А згодом запитаємо: невже

Усе це ми робили,

Люди, люди?

Ми ж вирушали, щоб долати зло

Заради царства Правди і Любові.

Яке ж то чорне сонце повело

Нас, щирих, праведних, по власній

крові?.

Для когось є загадкою Сократ,

Хтось бачить у дельфіні душу брата.

Та, мабуть, загадковіше стократ

Те серце, що живе у грудях ката.

“Які ж ви смішні, їй-богу…”

Які ж ви смішні, їй-богу,

Із вашими орденами!

Чи хтось опромінить дорогу

Ліврейними галунами?

Чи зможе безликий чиновник

Талант начепити на груди?..

Ту славу, як вутлий човник,

Відкинуть майбутні люди.

Ні світла у неї, ні духу.

(Цього ж вам не видавали!)

Ні доброї сили для руху

Через гірські перевали.

Залишиться той, хто зуміє

Створити вселюдську месу —

Хто дух майбуття зрозуміє:

Дух волі, жагу прогресу.

“Безсмертя нації — у слові…”

Безсмертя нації — у слові,

А слово — Бог земних віків.

Лише нікчемні й безголові

Зрікаються старих батьків.

Не робітництво, не селянство,

Не щирий, праведний народ,

А так собі — тупе міщанство,

Ходячий шлунок, жуйний рот.

Та, незважаючи на втрати,

На лайку й дорікання злі,

Я слово буду гранувати,

Щоб стало долею землі.

Щоб за освяченим порогом,

Де ера займеться нова,

Воно й насправді стало Богом,

Який у серці ожива.

“Знов чомусь прийшла хвилина смутку”

Знов чомусь прийшла хвилина смутку.

Попрямую у вечірній ліс.

Запалю солдатську самокрутку

Над окопом, що давно заріс.

Ні, життя легкого обіцяти,

Сонце не могло своїм синам.

Де ти, рік народження двадцятий?..

Перші кулі діставались нам.

Я не знаю, втрата чи здобуток

Те, що надбано в юнацькі дні —

Це боління, цей окопний смуток,

Що живуть відтоді у мені.

Тільки знаю, що в гірку годину

В полі, поміж танкових ровів,

Я промовив:

— Хто ти є, Людино?..

Але й досі ще не відповів.

“Я вас питаю…”

Я вас питаю:

у вранішніх росах ви

Пасли ягнят за селом надаремно?..

Вперто повчають казенні філософи

Знати лиш те, що начальству приємно.

Скільки бундючності в їхньому лоскові!..

Не метушіться,—

посуньтесь, безкрилі.

Ми живемо в електронному мозкові,

Ми в його думці —

короткі хвилі.

Думає Сонце житом-пшеницею,

Думає небо рясними дощами;

Думає скеля живою криницею,

Що жебонить ручаєм між кущами.

Думає осінь кленовим золотом,

Думають весни вербовим пухом;

Думає кузня ковадлом і молотом,

Думає колесо вічним рухом…

І заклопотані власними долями,

Щоб не карати себе опісля.

Думаймо,

чесні братове,

мозолями,

Та не тими, що насиджують в кріслі.

Дата добавления: 2015-07-13