Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Українське небо




Голос

Маки

Цвинтар над Вітою

Мертва верба

 

Я не знаю, чому повертаю туди

Де висить між гілками ранковий туман,

Де змертвіла верба видимає з води

Скам’яніло–потужний оголений стан.

 

Мов пергаментні звої звисає кора,

А гілки — ніби кості з далеких століть.

Їм давно вже упасти й зотліти пора,

Та вона, ніби привид, над лугом стоїть.

 

Ой, не застуй, примаро,— у землю лягай,

Дай воскреснути сонцю в пагінні новім.

Хай в озерце оте задивляється гай —

Не хизуйся кістками у світі живім.

 

А верба, віддзеркаливши мертве гілля,

Заскрипіла, немовби деркач у гаю:

— Прийде лютий мороз, помертвіє

земля

Отоді ти поглянеш на вроду мою.

 

Хто повірить тобі, дупловино стара.

Пристановище відьм і лукавих чортів?..

Та війнула вітрами осіння пора,

Над озерцем сухий очерет пожовтів.

 

Я узимку на лижах спускався з горба

У безлистий, прикрашений інеєм гай.

Царювала над ним непорушна верба,

Загорнувши iкласті гілки в горностай.

 

Надавала їй позику люта зима

Для таких діамантів, що очі болять.

Хто живий, а хто мертвий?

Різниці нема. Навіть горді дуби упокорено сплять.

 

Над озерцем, у кригу закованим,

Придивлявся до темних законів земних:

Тож виходить, у смерті є правда своя —

Її велич зростає із пут крижаних…

 

Я не знаю, чому повертаю туди

Де розсипався Iнеєм сивий туман.

Мабуть, вірю, що вигляне Сонце з води —

І впаде господиня смертей та оман.

 

 

Десь тут шлях свій починала Віта,

Туманами сивими повита.

 

Від ріки, яку шукати годі,

Залишилась назва у народі.

 

Віта, Віта! Мрійники-поети

Тебе мають антиподом Лети.

 

Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє

Про сонет, що вічністю зоріє?..

 

У заплаві,— може, трохи вище,—

Є старе селянське кладовище.

 

Тінями синівської любові

Похилилися хрести дубові.

 

І частіше, ніж сини далекі,

Ті хрести провідують лелеки.

 

Тьохкають пташки різноголосі

Та заходять на світанку лосі.

 

Випинаючи на шиях жили,

Позирають на хрести й могили.

 

Ніби згадує душа лосина,

Що лишила десь людського сина.

 

Ніби саме з неї серед літа

В край безсмертя витікає Віта…

 

Киньте Байкове, померлі друзі,—

Йдіть шукати цвинтаря у лузі.

 

 

Це так було: тут, під горою, ніч,

А десь по той бік починався ранок.

Шукаючи казкових самобранок,

Ми ранкові виходили навстріч.

 

Витрушувала з неба свій рукав

Богиня вроди — голуба Венера.

Та й натрусила:

мов огнисті пера,

Палахкотіли маки поміж трав.

 

Спливав над скелями легкий димок.

Вам казки треба?..

Ось вона, будь ласка!

І дудкою вівчарика–підпаска

У маках дуденів прудкий струмок.

 

А маки то сміялись, то, ачей,

Щось шепотіли в далі неозорій…

Отак, напевне, виглядають зорі

У вимірі, незримім для очей.

 

Там є свої луги, свої моря.

І, може, хмари — це небесні маки.

Для цього зараз є усі ознаки —

Їх підсвітила вранішня зоря.

 

Радій красі — хай диво не зника,

Нехай співа в тобі клітина кожна…

Якби ж у те було повірить можна,

Що ти усюди, земле, отака!

 

Озвався біль, який давно несу:

Навчіть мене, до смутків неохочі,

На все у світі затуляти очі.

Щоб тільки бачити оцю красу,

 

Навчіть, щоб я нарешті поборов

Ці зойки над гірською течією:

То проступає із землі моєї

Розхлюпана в тисячоліттях кров.

 

 

За вікном — ліхтар. А тут навколо

Світла й сутінків жовтава гра.

Що це — знову спізнююсь до школи?.

— Сину, прокидайся. Вже пора.

 

І холодний піт. І так неждано

Порадієш: це лише у сні.

А чого б радіти? Що не дано

Знов побігти в школу по стерні?..

 

Йду свого довершувать урока:

Слід хоча б наприкінці життя

Зрозуміти, як ріка широка

Постає з німого небуття.

 

Сніг зійшов.Смарагдова травиця

Оживає в лузі де–не–де.

А верба, як сива удовиця,

Весняного воскресіння жде.

 

Враз неначе небо розкололось —

З-під землі чи з глибин Дніпра

Чую голос, материнський голос:

— Сину, прокидайся. Вже пора…

 

Що це, хто це, бавлячись громами,

Посилає отакі дива?

Вас немає — ви ж померли, мамо.

Та з–під ніг лунає:

— Я жива.

 

Я жива. Я ворушусь корінням,

Вітерцем шумлю у комиші,

Підіймаюсь каяттям–прозрінням

У твоїй намореній душі.

 

Я жива. Я вічно воскресаю,

Землю оновляючи твою —

Хмарою над вами нависаю,

Блискавицею у серце б’ю.

 

Прокидайтесь, діти! Час до школи.

Там, на Сонці, вас Учитель жде.

Є уроки, котрих вам ніколи

Не забуть…

Ніколи і ніде.

 

…Ох, уроки, ті гіркі уроки!..

По дібровах, плавнях і степах

У далекі і недавні роки

Трупним духом світ оцей пропах…

 

Мамо, мамо! Встань над берегами.

Ти — мій голос і душа жива…

Шарудить коріння під ногами,

Дніпр широкий кригу розбива.

 

 

Над Україною небо, коване в кузні громів,

Бурями переоране, мов штормовий океан.

Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,

І на козацькі плавні падає чорний туман.

 

Не застогну від того, що перерита земля —

Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.

Тут іще є вербиця та на лужку теля,

І до старого тину хиляться явори.

 

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —

Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…

Над Україною небо, наче скорботна душа,

Що предковічну втому в череві хмар несе.

 

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?

Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля

Через важкі сувої газових хмар курних

Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

 

Ген придивіться: з неба по деревині старій,

Що журавлем називають, на лугову сіножать

Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—

Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть, біжать.

 

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі кораблі?..

Чи метеорна пороша образ новий здобува?..

І відчування дивні ширяться по землі —

Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

 

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,

Велетнями воскреснуть серед ударів грози.

З душ і очей спливає та вікова каламуть,

Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

 

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.

Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.

Брязкають відра в криницях — і виринає з води

Місяць, мов гола дитина, звільнена від пелюшок.

 

Над Україною небо, як материнська душа,

Змучена, розіп’ята на перехресті віків.

Сонце в свою дорогу стомлено вируша.

Тихо зітхають плавні —душами козаків.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-07-13; Просмотров: 261; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.04 сек.