Українське небо

Голос

Маки

Цвинтар над Вітою

Мертва верба

Я не знаю, чому повертаю туди

Де висить між гілками ранковий туман,

Де змертвіла верба видимає з води

Скам’яніло–потужний оголений стан.

Мов пергаментні звої звисає кора,

А гілки — ніби кості з далеких століть.

Їм давно вже упасти й зотліти пора,

Та вона, ніби привид, над лугом стоїть.

Ой, не застуй, примаро,— у землю лягай,

Дай воскреснути сонцю в пагінні новім.

Хай в озерце оте задивляється гай —

Не хизуйся кістками у світі живім.

А верба, віддзеркаливши мертве гілля,

Заскрипіла, немовби деркач у гаю:

— Прийде лютий мороз, помертвіє

земля

Отоді ти поглянеш на вроду мою.

Хто повірить тобі, дупловино стара.

Пристановище відьм і лукавих чортів?..

Та війнула вітрами осіння пора,

Над озерцем сухий очерет пожовтів.

Я узимку на лижах спускався з горба

У безлистий, прикрашений інеєм гай.

Царювала над ним непорушна верба,

Загорнувши iкласті гілки в горностай.

Надавала їй позику люта зима

Для таких діамантів, що очі болять.

Хто живий, а хто мертвий?

Різниці нема. Навіть горді дуби упокорено сплять.

Над озерцем, у кригу закованим,

Придивлявся до темних законів земних:

Тож виходить, у смерті є правда своя —

Її велич зростає із пут крижаних…

Я не знаю, чому повертаю туди

Де розсипався Iнеєм сивий туман.

Мабуть, вірю, що вигляне Сонце з води —

І впаде господиня смертей та оман.

Десь тут шлях свій починала Віта,

Туманами сивими повита.

Від ріки, яку шукати годі,

Залишилась назва у народі.

Віта, Віта! Мрійники-поети

Тебе мають антиподом Лети.

Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє

Про сонет, що вічністю зоріє?..

У заплаві,— може, трохи вище,—

Є старе селянське кладовище.

Тінями синівської любові

Похилилися хрести дубові.

І частіше, ніж сини далекі,

Ті хрести провідують лелеки.

Тьохкають пташки різноголосі

Та заходять на світанку лосі.

Випинаючи на шиях жили,

Позирають на хрести й могили.

Ніби згадує душа лосина,

Що лишила десь людського сина.

Ніби саме з неї серед літа

В край безсмертя витікає Віта…

Киньте Байкове, померлі друзі,—

Йдіть шукати цвинтаря у лузі.

Це так було: тут, під горою, ніч,

А десь по той бік починався ранок.

Шукаючи казкових самобранок,

Ми ранкові виходили навстріч.

Витрушувала з неба свій рукав

Богиня вроди — голуба Венера.

Та й натрусила:

мов огнисті пера,

Палахкотіли маки поміж трав.

Спливав над скелями легкий димок.

Вам казки треба?..

Ось вона, будь ласка!

І дудкою вівчарика–підпаска

У маках дуденів прудкий струмок.

А маки то сміялись, то, ачей,

Щось шепотіли в далі неозорій…

Отак, напевне, виглядають зорі

У вимірі, незримім для очей.

Там є свої луги, свої моря.

І, може, хмари — це небесні маки.

Для цього зараз є усі ознаки —

Їх підсвітила вранішня зоря.

Радій красі — хай диво не зника,

Нехай співа в тобі клітина кожна…

Якби ж у те було повірить можна,

Що ти усюди, земле, отака!

Озвався біль, який давно несу:

Навчіть мене, до смутків неохочі,

На все у світі затуляти очі.

Щоб тільки бачити оцю красу,

Навчіть, щоб я нарешті поборов

Ці зойки над гірською течією:

То проступає із землі моєї

Розхлюпана в тисячоліттях кров.

За вікном — ліхтар. А тут навколо

Світла й сутінків жовтава гра.

Що це — знову спізнююсь до школи?.

— Сину, прокидайся. Вже пора.

І холодний піт. І так неждано

Порадієш: це лише у сні.

А чого б радіти? Що не дано

Знов побігти в школу по стерні?..

Йду свого довершувать урока:

Слід хоча б наприкінці життя

Зрозуміти, як ріка широка

Постає з німого небуття.

Сніг зійшов.Смарагдова травиця

Оживає в лузі де–не–де.

А верба, як сива удовиця,

Весняного воскресіння жде.

Враз неначе небо розкололось —

З-під землі чи з глибин Дніпра

Чую голос, материнський голос:

— Сину, прокидайся. Вже пора…

Що це, хто це, бавлячись громами,

Посилає отакі дива?

Вас немає — ви ж померли, мамо.

Та з–під ніг лунає:

— Я жива.

Я жива. Я ворушусь корінням,

Вітерцем шумлю у комиші,

Підіймаюсь каяттям–прозрінням

У твоїй намореній душі.

Я жива. Я вічно воскресаю,

Землю оновляючи твою —

Хмарою над вами нависаю,

Блискавицею у серце б’ю.

Прокидайтесь, діти! Час до школи.

Там, на Сонці, вас Учитель жде.

Є уроки, котрих вам ніколи

Не забуть…

Ніколи і ніде.

…Ох, уроки, ті гіркі уроки!..

По дібровах, плавнях і степах

У далекі і недавні роки

Трупним духом світ оцей пропах…

Мамо, мамо! Встань над берегами.

Ти — мій голос і душа жива…

Шарудить коріння під ногами,

Дніпр широкий кригу розбива.

Над Україною небо, коване в кузні громів,

Бурями переоране, мов штормовий океан.

Вдень і вночі снуються пасма їдких димів,

І на козацькі плавні падає чорний туман.

Не застогну від того, що перерита земля —

Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.

Тут іще є вербиця та на лужку теля,

І до старого тину хиляться явори.

Може, для відпочинку нам їх доба залиша —

Скреготом хижої сталі ще оглушили не все…

Над Україною небо, наче скорботна душа,

Що предковічну втому в череві хмар несе.

А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них?

Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля

Через важкі сувої газових хмар курних

Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.

Ген придивіться: з неба по деревині старій,

Що журавлем називають, на лугову сіножать

Гномики полум’яні рясно, за роєм рій,—

Мов світлячки вечірні,— линуть, течуть, біжать.

Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі кораблі?..

Чи метеорна пороша образ новий здобува?..

І відчування дивні ширяться по землі —

Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.

Мовби ті гноми завтра лицарями оживуть,

Велетнями воскреснуть серед ударів грози.

З душ і очей спливає та вікова каламуть,

Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.

В запічках щось героїчне згадують сонні діди.

Плаває понад лугами сизий вербовий пушок.

Брязкають відра в криницях — і виринає з води

Місяць, мов гола дитина, звільнена від пелюшок.

Над Україною небо, як материнська душа,

Змучена, розіп’ята на перехресті віків.

Сонце в свою дорогу стомлено вируша.

Тихо зітхають плавні —душами козаків.

Дата добавления: 2015-07-13