Радіозоря

Содом

Пророк

То ніч над нами чи істота чорна?

На це ніхто б відповісти не зміг.

І крутиться Земля, неначе жорна,

І зорі перемелює на сніг.

А десь хмільні й розморені, як завжди,

Майбутнє нам віщують в напівсні.

Ті блюдце крутять пальцями,

ті з “Правди”

Вичитують пророцтва голосні.

Я ваші мудрі хати обминаю

Та книги, що затерті до дірок,

Мені навіщо? Я віддавна знаю

Дорогу, котру витоптав пророк.

Він до лісництва ходить через луки,

Щоб коням на ніч кинути сінця.

Йому лошиця нюха чорні руки,

І грають жаром очі жеребця.

А він покличе голосом пропитим —

І, мов з-під снігу, з’явиться лоша.

Кобила вдарить кованим копитом —

Дитину годувати поспіша.

І хоч постава у старого п’яна,

Тверезо мовить коням чи мені:

— Попалять нафту — вернеться пошана

До вас, мої гніді та вороні.

Рости, мале! Зроблю тобі підкови

І шаблю для онука нагострю.

Ти, коню, ще послужиш козакові,

Іще зустрінеш у степу зорю…

У стайні запах кізяка та поту,

А в сіні дихає привільний степ.

І відчуття таке, немов достоту

Я повернувся у далекий неп.

Мете хурделиця — мов у долоні

Хтось кида перемелених зірок.

Я знаю: буде так. як хочуть коні,

Як нам п’яненький віщував пророк.

Вп’ялись, як воші у старий кожух,

У тебе, Земле…

Плодимось без міри…

Нової ми не осягнули віри,

А Божий образ вже давно пожух.

Уміємо смоктати кров земну

І в пащі двигунів її вливати.

Планета стогне, ніби хвора мати,

Що в дітях не зазнала талану.

Річок нема — є стоки нечистот.

Лісів нема — самі сміттєві купи.

Лежать колоди, мов холодні трупи,

Та бовваніє на галяві дот.

А проти нього сотні мегатонн

Громадяться в таємних арсеналах.

Один удар, один смертельний спалах —

І потече розтоплений бетон.

Та ми, закохані в цей хижий світ,

Самі себе вважаємо богами.

І хоч немає ґрунту під ногами,

В чужі світи готуємо політ.

Що ми туди зумієм донести?

Як у солдатиків прем’єрам грати

Та як поетів кидати за грати,

Щоб їх навчили розуму кати?

Навіщо глум державників тупих

Світам, що десь кружляють понад

нами?..

Не стали ми для Всесвіту синами:

Ми тільки рій метеликів сліпих.

Танцюй, гуляй! Завалимо ліси

Бляшанками та битими пляшками.

А хтось захоче гратися полками —

Хіба ж ти заборониш, не даси?

Перед Кінцем свій виявити хист

Повинен кожен — все, що ніс від роду.

І кожен мусить мати нагороду —

Диктатор і святенник, і садист.

А маєш хист в терпінні, тож катам

Дозволь натішитись кривавим тілом.

І шпикам теж дозволь зайнятись ділом,

І злодіям, і табірним хортам.

Гуляймо, пиймо — хто вино, хто кров.

Терпи, плането — страднице убога.

Адже ж ніщо не пропадає в Бога:

Тут вимерло, а там воскресло знов.

Останній барель нафти — і тоді

Відкриється нікчемність, а не сила.

Реклами, бари, металеві крила

Помруть, мов іскра в крижаній воді.

Позаростають траси між долин,

І спорожніють мертві хмарочоси.

Поем та Біблій непотрібні стоси

Палатимуть у свисті хуртовин.

Можливо б, кара обминула ця,

Коли б не наша нерозумна пиха.

І кожен в думці прикидає стиха:

А скільки ж залишилось до Кінця?

Чи вистачить на карнавальні дні

Вина і затишку в містах Європи?

Хай після мене голод чи потопи —

Про те вже дбати іншим, не мені.

І часом заздриш звичаям бджоли,

Лисиця стане вісницею неба:

Вони ідуть на смерть, якщо це треба,

Аби нащадки на землі жили!

Наша цивілізація багато випромінює радіохвиль.

За свідченням астрофізиків, Землю сьогодні

здалеку можна переплутати з радіозорею.

Ми молимось біля екрана,

Неначе біля вівтаря.

Земля внизу — кривава рана,

А з неба — радіозоря.

Крізь хмари та вербові крони,

Через луги і сіножать

Офелії та Дездемони

Радіохвилями біжать.

Спурхнувши із якоїсь хвильки

(Схоласте, був провидцем ти!),

На кінчику твоєї шпильки

Танцюють янголи й чорти.

Планета схожа на корову,

Яку ми доїмо щодня,

Щоб кинуть образ, кинуть слово.

А що в них — правда чи брехня?

Здобуток чи, можливо, кара?

Що збережуть від нас віки?..

Вже голоду страшна примара

Бере в полон материки.

Дивлюсь, як світ спливає горем,

Шукаю сенс отих зусиль:

Чи ми себе не перетворим

На мертвий плин радіохвиль?

І легковажним примхам вірні,

Геть випивши снагу земну,

Вже не тілесні, а ефірні

Полинемо у далину.

І десь про нас промовить гірко

Загиблих зір старий знавець:

— Іще одна радіозірка

Себе спалила нанівець.

“Всі ми хворієм нині…”

Всі ми хворієм нині —

Тіло й душі в лишаї.

По небесній драбині

Сам Христос поспішає.

Він — онук гречкосія,

Син батьків невеселих.

Йди, маленький Месіє,

Бий у дзвони по селах.

Хай розвидниться всюди,

Хай відступить тривога.

Йди, Месіє, бо люди

Прагнуть Слова живого!

“Вже в тебе випадають зуби…”

Вже в тебе випадають зуби —

Порозумнішати пора.

Сиди тихенько біля груби,—

Хай рана гоїться стара.

Ти все зробив, що міг зробити, —

Були атаки та бої…

А де й кого сьогодні вбито —

То вже болячки не твої.

Іще лишив тобі чимало

Зелений світ, весняний гай.

Зорею небо в роси впало —

­ Йому служи, його співай.

Душею злийся з небосхилом,

Свій дух за обрії веди

І все, що звав святим та милим,

Утверджуй в серці назавжди.

Та вірний тій потребі добрій,

Я раптом в грудях чую крик:

Хтось навпіл роздирає обрій,

Немов на покуті, рушник.

Хтось темний Сонце загортає

В сукно єфрейторських онуч,

А потім нам його вертає,

Немов для душ важкий обруч…

Тож вибачай, привітна грубо,

Що знехтував тепло твоє:

Обруч на душах — вісник згуби

Погріти рани не дає.

Дата добавления: 2015-07-13