Хуторець

Біла сторінка

Біла сторінка — віконце в душу,

Через яке заглядає небо.

Що я сьогодні повідати мушу,

Щоб не втрачати право на тебе?

Де відшукаю, де роздобуду

Слово, що ходить пружно і дзвінко?

Грішні і праведні кличуть до суду

Совість мою — непочату сторінку.

Серце й кістки перемісить робота,

Котра здається комусь легкою.

Хтось там незримий — таємна істота

Хоче водити моєю рукою.

Десь він цитати ретельно тасує

Зранку й до ночі в химернім застінку.

Ти не силкуйся, добродію, всує —

Ти не одержиш мою сторінку.

Хочу небесного, прагну земного,

Тим, хто рушає в морози тріскучі,

Видам її —

загортайте ноги

І намотайте зверху онучі.

Радощам вашим і вашим скорботам

Треба не тільки хліба й заліза.

Хай та сторінка пропахне потом,—

То є для мене найвища віза.

І поверніть її, добрі люди.

Клятви високої я не порушу:

Завтра вона вже не білою буде —

З неї поезія прийде в душу.

Я знову тут…

Який же грець

Через кущі й соснові пні

Приводить знов у хуторець,

Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки

Народ гостинний заселя.

Козуля тут прийма з руки

Людські дарунки, мов теля.

Тут навіть хуторська Яга,

Що зранку сварку почала,

Для мене мила й дорога —

В якім добрі немає зла?..

Студент Федько—мотоцикліст

З обличчям, як натерта мідь,

Тут має дивовижний хист —

Не так у вуха торохтіть.

Десь у науках нелегких

Живе кирпатий лісовик…

Та є тут звуки, до яких

Мій слух і досі ще не звик.

Іду по вулиці, іду.

Скрегоче бляха між тинів —

Це хуторяни у саду

Так відганяють кабанів.

І скрізь оте добро висить —

Бідони, цебрики старі,

Щоб диких друзів ненасить

Не зловживала у дворі.

Тут над хатами нависа

Дим розмальованих печей,

І так синіють небеса,

Що вам не відвести очей.

А уночі бряжчать тини —

Курей шукає хитрий лис.

І дітям сняться дивні сни,

Що вже давно перевелись:

Остання відьма на мітлі,

Остання мавка поміж пнів —

Для них невільний на землі

Вже навіть простір наших снів…

Люблю тебе, мій хуторець —

Жива душа оцих борів.

Як мало для людських сердець

Таких лишилось хуторів!

“Філософе з чарівними очима…”

Філософе з чарівними очима,

Із добротою в глибині зіниць!

Ще є в нас, люба, крила за плечима,

Що не дозволять нам упасти ниць.

Я стільки втратив!..

Від тієї втрати

Пече у серці незагойний шов…

Та, мабуть, Бог не прагнув покарати,

Раз я тебе, просвітлену, знайшов.

Хай багатіють вправні романісти,

З томів будують паперовий мол.

Їм, неборакам, треба пити, їсти

Та няньчити казенний ореол.

Вони не знають, що у Леті втопли,

Хоч слава в них широка і гучна.

А ми зумієм жити на картоплі,

Зате не втратим чесні імена.

Горить, бринить між нашими серцями

Добута в зорях полум’яна нить.

Аби ми стали чесними борцями,

Що здатні шлях безумству припинить.

Ще в людях оживають троглодити —

Не вмер потік печерної імли…

О люди, люди!.. Як вас розбудити,

Щоб ви до Сонця очі підняли?

Як оживити ті ріденькі сходи,

Що засихати почали давно?

Як пояснити вам, що без свободи

Не зійде в душах вогняне зерно?..

Ходім, філософе…

Бо десь пізніше

Ми всі провалимось у ніч глуху.

Сковороді іти було трудніше —

Йому ж бо ти не стрілась на шляху.

Дата добавления: 2015-07-13