Після бою

Лелека

Щирість

Понад щирість людську, понад слово правдиве

Ані радості в мене, ні щастя нема.

Що було б, якби з нами лукавила нива

Чи прийшла замість літа підступна зима?

Хай тобі залишається хитрість єдина,—

Як створити живе із металу і скла…

Не тому ти не мавпа уже, а людина,

Що навчився ховати думки та діла.

Світло прямо іде — без лукавства і зради.

Морок нишком плазує у тиші німій.

Не тому ти людина, що вмієш на вади

Звабний глянець покласти у блиманні вій.

І піднятись над іншими, і затоптати

Все, що просто зростає — як зорі живуть…

Ти людина тому, що із власної хати

В небо шлеш нелукавої думки могуть.

Не впадаєш у розпач з невдалої спроби,

Повним серцем приймаєш хулу і ясу.

Ти людина — для тебе дешеві оздоби

Не затьмарять нещадної правди красу.

Я те звідав не раз: важко бути відвертим —

Ще посланці пітьми павутину снують…

Ти людина тому, що умієш померти,

Якщо мовити правду тобі не дають!

Ну чого ж ти, лелеко,

Утікаєш від мене?

Ген гніздо недалеко —

Там, де стріха зелена.

Там, де стріха дірява

Зеленіє від моху.

Вже літать на галяву

Вчаться дітки потроху.

Я їм неба готовий

Прихилить до землиці…

Чом твій погляд раптовий

Холодніший від криці?

Чим тебе знепокоїв —

Громом сфер, літаками,

Чи тривоги накоїв

Суєтними думками?..

А лелека цибатий

Обізвався з–під клена:

— Краще спробуй не дбати,

Мій земляче, про мене.

Чи повірити зможу

Тим нещирим турботам?

Бачив я загорожу —

Стогнуть люди за дротом.

Вони Бога благали,

Крил у мене просили.

Із німого загалу

Їм злетіти несила…

Ані птаха, ні звіра

Не заманюйте, люди:

Вам не буде довіри,

Доки волі не буде.

Я злечу понад клени —

Та й лови серед неба…

Аніж дбати про мене,

Краще дбайте про себе.

“Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто…”

Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто,

А ми повинні небо підпирать.

З чужинських стріл вливається отрута

У нашу кров, коли йдемо на рать.

І небо падає в холодні трави,

Коли нас братство в землю зарива.

Лише у зорях відгомоном слави

Звучать востаннє мовлені слова.

А там, дивись, ідуть сини змужнілі

І знов беруть на плечі небеса.

І в їхньому натрудженому тілі

Жага світів далеких воскреса.

І стогне мати, породілля—мати,

Живим світам даруючи дитя…

Лиш той, хто вміє небеса тримати,

Пізнав достоту, що таке життя.

Проклятий світ! — я мовив після бою,

Коли побачив трупи у траві —

Чому я мушу втішитись тобою,

Не знаючи, ми — мертві чи живі?..

А соловейко щиро і нескупо

Почав своє — війни йому нема.

І я подумав: то були не трупи,

Бо тут повинна вмерти смерть сама.

Тріщало під підошвами галуззя,

А сонце ліс виповнювало вщерть…

Немає в світі більшого безглуздя,

Ніж вірити, що нас чекає смерть.

Природа не глумиться над синами:

У Сонце — в хату зоряну свою —

По лезу променя пішли над нами

Усі, хто ліг в недавньому бою.

І тільки той, хто цілив нам у спину.

Щоб ми зненацька з бою не втекли,

Сліпим чортам місив криваву глину

І дудлив самогонку з-під поли.

А потім удовиці у віконце

Гатив прикладом:

— Гей, налий, стара!..

Його не приймуть ні Земля, ні Сонце —

Такий іще до смерті помира.

“Ой, наковталися горя ми…”

Ой, наковталися горя ми,

Начудувались химерами!..

Дихати хочу зорями

І захмеліти озерами.

Згиньте, недобрі привиди,

Беріївські прислужники!

А шахраї та паливоди,

Йдіть прибирати нужники.

Цю материнську планету ви,

Кров’ю і потом напоєну,

Дайте любити поетові,

Дайте любити воїну!

Дайте любити, леліяти

Пішому й славному вершнику —

І по-земному мріяти,

І по-небесному вершити.

Дайте упитися вродою

Гордою та щасливою…

Дихати хочу свободою,

Сонцем хмеліти над нивою.

Дата добавления: 2015-07-13