Чорні люди

Калюжа на кризі

Біля старого дуба

Тисячолітні велетні–дуби,

В живу броню закована могутність!

Скажіть мені, ви вільні, чи раби —

У чому ваша сила, ваша сутність?

Я вас питаю нині не дарма —

Моя епоха до підробок ласа:

В самій істоті схована тюрма,—

А зовні велич та дзвінка окраса.

Не ображайся, дубе…

Я прийшов

Не для інспекцій — нам цього не треба.

Я бачу на корі столітній шов

Від блискавиці, що упала з неба.

На тій галявині, де я живу,

Бувають, друже, паперові бурі.

Гойдає вітер душі — не траву,—

З небес чиновних б’ють громи похмурі.

О–о, ті удари…

Скільки нас лягло

Від блискавиць казенно–паперових!

Поміж столів навшпиньки ходить зло,

Вишукуючи сильних та здорових,

Принюхується пильно до думок,

Збирав анекдоти й пересуди

І, серце вийнявши, важкий замок

З ключем в’язничним закладає в груди.

А я повстав… Зневаживши чини

Та премії, та неживі газети,

Я викинув замки і ордени

До їхнього чиновного кльозета.

Мій дух не вміє жити у ярмі.

Ліс під лінійку — кривда, не окраса.

Ген сосни до бездушності прямі,

Немов міліція біля Тараса.

Я дуб, а не сосна! Рука сліпа

Мене крутила й корчила без ліку.

Помру чи житиму, але стовпа

Із мене не змайструєте довіку.

Калюжо з кригою на дні,

З малим окрайцем неба!

Авжеж не море…

Та мені

Так легко біля тебе.

Щось рідне є в твоїй душі,

В оцих рухливих колах —

Чи вмерзлі в кригу комиші,

Чи тіні кленів голих;

Чи сонні риб’ячі світи

Десь глибоко–глибоко…

Озерце миле! Чимось ти

Скидаєшся на око.

У занебесний край здаля,

З–за ґрат в’язничних наче,

Тобою дивиться Земля,

Тобою, грішна, плаче.

Хоч ти іще не течія,

Та я вже маю весла,

Бо ти —

поезія моя,

Що тільки нині скресла.

Відлига це, чи то весна

У повній силі й моці?..

А крига проступає з дна,

Немов більмо на оці.

“Помру під тином”

Помру під тином…

Тільки під яким —

Під межовим чи за колючим дротом?

Упившись поту смородом гірким,

Я землю гризтиму кривавим ротом.

Вже не почую скреготу заліз

І чавкотіння табірної глини.

Та з неба з’їхавши,

Великий Віз

Понад Дніпром тачанкою полине.

Піднявшись над голоблями зірок,

Я цілий світ своїм наповню болем —

І тихий, владний, мов Ілля—пророк,

Громи вечірні викрешу над полем.

Вони ідуть з моїх дитячих снів

З бензинками, натертими до блиску, —

Ті чорні люди, друзі давніх днів,

Що заглядали у мою колиску.

Ну, що ви нині знаєте про них?

Не та земля і вже не ті забої…

Та чорні люди з пагорбів курних

Зовуть мене до висі голубої.

Вони десь там, бо на землі нема:

Я обшукав її — немає, тату…

Тож сни мої сьогодні недарма

Вертають душу в материнську хату.

Ой. хато, хато,— глиняна нора.

Вона була дірява та убога.

І все ж вернутись нам туди пора:

Там чорні люди думали про Бога.

Вам нині смішно? Робітничий клас,

Революційна бойова закваска…

Все правильно…

Але питаю вас:

Де всі вони тепер?

Скажіть, будь ласка.

Стара бензинко! Кості освіти

Там, де траплялись каторжні привали:

Їх вербували в шахти Воркути —

Наганами у ліжках вербували.

Малеча розповзалась по кутках. —

—Та-ту-у-сю! — ґелґотіло на світанні.

А матері з бензинками в руках

Оплакували подихи останні.

Напевне, Сталін гірко те зустрів —

Він, кажуть, також знався із журбою.

Та хто ж навчить старих професорів,

Як обушки тримати у забої?

Іване, Карпе! Я вас добре знав —

Моя матуся шила вам чумарки.

Ніхто з вас нашу хату не минав,

І часом не миналося без чарки.

Це ж ви останки батькові святі,

Внесли у дім на материнську плахту.

Поліг би й він у вічній мерзлоті,

Якби раніше не ковтнула шахта…

Тож як повірити, що їх нема?

Виходить, революція померла:

Від неї залишилася тюрма.

Та ще могили. Та гарматні жерла.

О ні, не вірно! В тиші голубій;

Вони виходять на стару дорогу—

Вертаються у батьківський забій,

Щоб разом з нами помолитись Богу.

Не тим іконам, що висять в кутку,

І, може, не Мойсею, не Христові,

А Сонцю й зорям та молодику,

Якого ми вже засмітить готові.

Ідуть із Воркути, із Колими

Вугільно-чорні, невмирущі люди.

І їм повинні звітувати ми

За те, що є…

За те, що завтра буде

Їх не спинить чиновницьким перстом,

Бо це брати лиш зодчому й поету.

Залізним кайлом, як святим хрестом,

Вони освячують стару планету.

“Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха…”

Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха,

Плаває тополь вовняний цвіт,

І висить така важка задуха,

Що й на душах виступає піт.

На грозу збирається неначе,

Та чомусь не зважиться ніяк:

Доки хтось у небесах заплаче,

Чорні очі виплаче терняк.

Ранні вишні, мов зірки падучі,

Сиплються до висохлих криниць.

Ходять мигавки в вечірній тучі —

Немічна подоба блискавиць.

Не гроза, а тільки намагання —

Холостими палить сіра мла.

А чекання, ніби ремиґання

Сонного, ледачого вола.

Та чимало користі й від суші.

Ти оте побачити зумів,

Як відкрилися змужнілі душі

Для жаданих крапель і громів?

“То фортеця чи ожеред…”

То фортеця чи ожеред

Із грудневих лугів прогляда?

А довкола сухий очерет,

Наче там залягла орда.

Наче стріли стирчать увись:

В кожну зірку туга стріла.

До болотних купин придивись

Це шоломи хова імла…

Та не вічне під зорями зло,

Хоч у нього прадавній стаж:

Щось нове від зірок прийшло —

Переліплює весь пейзаж.

Я стою — ні назад, ні вперед,

Закружляли сніжинки вгорі..

А в лугах дудонить очерет,

Мов до кола зійшлись дударі.

Вторить кожному дударю

Срібним дзвоном промерзле гілля —

І по дудочці на зорю

Видає небесам Земля.

Дата добавления: 2015-07-13