Скінчилось літо

Рима

Джерело

Правнукові

Правнуче мій! Ти один з юнаків

Тих, за яких ми в боях помирали.

Вийди до мене з майбутніх віків —

Вийди, піднявши космічне забрало.

Все ми спалили заради мети —

Все, що лишилось від світу старого.

Бога відкинули — богом став ти.

В тебе ми вірили гордо і строго.

Вірили так, що спікались вуста.

Гуснула кров під рубцями старими.

Вірили так, як в Ісуса Христа

Ті, що вмирали в далекому Римі.

Хто ж ти такий? Чи не марна була

Наша рвучка, самовіддана спроба?

Над крутизною твойого чола

Встала Свобода чи Каїна злоба?

Завжди чи ні слугувала в бою

Сонячна істина нашому оку?

Чи не заклали у віру свою

Ми непоправну помилку жорстоку?..

Серце говорить мені: вибирай —

Правда чи знову лукавства тенета.

Кажуть, по той бік століття не рай, —

Кажуть, загине старенька планета.

Хай це наївно, та світить мені

Непереможна дідівська наука:

Як це загине, коли навесні

Прийде на неї онук чи онука?..

В травах і квітах, в гудінні бджоли

Є наша кров — наше зоряне мито.

Правнуче! Знай, що ми чесно жили,

Та чи зуміли безчестя зломити?..

Біля нього іржавіють стріли,

Що упали в некошений лан.

Біля нього жили і старіли

Покоління полтавських селян.

Біля нього земля перерита:

Ті що впали, — такі молоді!..

І шипіли метеорити

У його прохолодній воді.

Біля нього шукатиме раю

Невідомого віку село…

А поки що поволі вмирає

Під дубком вікове джерело.

У деревах поменшало соку —

Корінь висушить спека лиха.

Кажуть, що від недоброго ока

Кров глибинна пересиха.

Тільки бачу оту блискавицю,

Що небавом сюди упаде

І оновить дідівську криницю…

Гляньте в небо: вона гряде!

“Слова, накидані докупи…”

Слова, накидані докупи,—

Давно вже справа не нова.

Передусім, які слова —

Вони живі чи тільки трупи?

П’яненькі лірники-поети

Співають нам про зло й добро.

Але приймають за Дніпро

Холодний плин німої Лети.

Пливе по річці мертве слово.

Кричить модерний віршобай:

— О милий Боже, видибай!

Ген сяє храм злотоголово…

Він справді сяє многі літа,—

Так то ж над батьківським Дніпром!

А вас привіз чужий пором

Туди, де плине мертва Лета.

До рими байдуже мені —

Ні, не вона хвилює вічно.

Хвилює дух, що у вогні

Живе могутньо, вулканічне.

Він сам не відає, чому

Прийшов сюди. де стогнуть люди, —

Де у пекельному диму

Його на хрест пошлють Іуди.

Той пломінь щирий не шукай

В брошурі чи газетній гранці —

Знаходити його звикай

У сонячнім протуберанці.

Якщо пробився вільний дух

Розковано, могутньо, зримо,

То навіть вишуканий слух

Не стане вимагати рими.

Ні, не до віршів поспіша —

Вогню шукає молодь чиста…

Мовчи, коли мовчить душа.

А рима — Справа особиста.

Скінчилось літо. Шелестять дощі

Холодні — без веселок та без гроз,

А завтра на стави і на кущі

Змертвілим птахом упаде мороз.

І паморозь, немов могильна сіль,

Скує у лузі голі дерева.

І тільки вогники далеких сіл

Підкажуть, що земля іще жива.

Я жадібно ті вогники ловлю

І розмірковую в осінній млі,

За що крилату блискавку люблю:

Вона — це мова неба і землі.

В її ударах догорить пітьма,

І ніби світ спочатку виника.

Без неї ця земля така німа,

Як зморена душа без язика…

Та ні веселки в небі, ні грози.

Пливе туман, як вікова журба.

Тремтінням удовиної сльози

Мене зустріне схилена верба.

На ній вмирання мовчазна печать.

Взялись багном дороги і мости…

Навчи мене, природо, так мовчать,

Щоб блискавку у грудях зберегти.

Дата добавления: 2015-07-13