Дніпро взимку

Крило і колесо

Коліс природа не створила

І навіть не дала ідей.

Зате були у неї крила,

Що в небо кликали людей.

Здригнулося планетне тіло,

Озвався гомін у зірках,

Коли внизу заторохтіли

Колеса на материках.

І все ж земля була, мов кара,

А світ вузький, мов погрібець:

Орел висміював Ікара,

Хихикав підлий горобець.

Але Ікар, нап’явши крила,

Стрибав із вишок та дзвіниць.

Він вішав крила, як вітрила,

І помирав, упавши ниць.

Та десь була у сонці віза,

Якої ще не знав Ікар:

Лише на крилах із заліза

Ти, соколе, злетиш до хмар.

Залізо? Хе! Чи ви похмільні?

Не кривдіть матінку святу…

І не один до божевільні

За єресь кинутий оту.

Нікого із людського роду

Вже не дивує наш прорив,

А де ж мудрець, який природу

На колесі перехитрив?

Він більше винайшов, ніж крила,

Хоч не літав його візок:

Він не орлицю, а світила

Собі узяв за образок.

Він дав уяві повну волю:

Намарив грішний чоловік,

Що Сонце котиться по полю

І звозить хліб йому на тік…

Які ж про нього біля ватри

Плітки сусідами плелись?

Які печерні психіатри

Його впокоїли колись?

Нема Дніпра, нема, та й годі —

Є вкрита снігом далина.

Лише зненацька у негоді

Хрустіння криги долина.

Але мороз у повній силі,

Дерева інеєм взялись.

Там, де гойдались гори–хвилі,

Курей селянських патра лис.

Він озирається зловтішно:

Ось що накоїла зима.

Йому і боязко, і смішно:

Де ж той Дніпро?..

Нема, нема.

В снігах немов сліди від борон —

Рубають хмиз на берегах.

І кряче тристалітній ворон —

Недобрий, лиховісний птах.

А селянин косу готує,

Він розпізнав за довгий вік:

Там, попід кригою, нуртує

Живий, нескорений потік.

Якщо просвітиш пильним оком

Зимові товщі неживі,

Між сонцем і отим потоком

Зв’язки помітиш вікові.

І зрозумієш за хвилину

Дніпрових вод глибинну суть:

Живі, невидимі краплини

Скресання дух в собі несуть.

І що той ворон навіщує,

Набреше лис на сонця щит,

Дніпро весняний не почує,

Бо люта крига вже тріщить.

“Добре, що є ці столи між дубами”

Добре, що є ці столи між дубами,—

Там, де біжить прохолодний струмок.

Хтось тут, поставивши кошик з грибами,

Відпочива від казенних думок.

Хтось тут зненацька пізнає, що зроду

Не помічав отакої краси.

Потім побачить себе і природу

Так, як звелять лісові голоси.

Вітер, забившись в ромашковім цвіті,

Жовтим пилком понад ним промайне.

Стане, можливо, у білому світі

Менше на серце черстве

Хоч одне.

“Якби ж то серце спокійніше мати…”

Якби ж то серце спокійніше мати,

Щоб не бентежили передчуття

Та не ввижалась напівмертва мати

І голодом заморене дитя.

І де б оте не сталось — через душу

Вони, як тіні, пройдуть, далебі,

А я довіку вже каратись мушу

Та виправдань шукатиму собі.

За те каратимусь, що в світі цьому

Вбачав гармонію, співав красу.

Тяжке прокляття і смертельну втому

У враженому серці понесу.

Шляхи космічні, далі неозорі

Помруть для мене у ядучій млі, -

Бо гріх летіти на далекі зорі,

Коли немає хліба на Землі.

Дата добавления: 2015-07-13