Визнання

Довго я виходив із війни,

Пробивав духовне скам’яніння.

Вірші давніх літ…

А де ж вони?

Бракувало щирості й уміння.

Щирості?.. Напевне це не так.

Це мені, сказати б не по чину:

Я на хитрування не мастак —

Треба іншу бачити причину.

Відшуміли сили молоді,

Інші обживаються причали.

Я поетом став лише тоді,

Коли всі великі вже кінчали.

Рву дрібне, шукаю головне.

Час, як Бог, підвівши брови грізно,

Втисячне запитує мене:

— Чи тобі, поете, не запізно?..

Розум певну слушність відзнача.

Ну а серце, що до правди ласе,

Богові відрубує з плеча:

— Сам ти в цьому винен, сивий Часе.

Що було б, якби твоя рука

Ще в окопах десь розворушила

Ту чутливість скрипки і смичка,

Що тепер прийшла в старечі жили?..

Де вже скрипку винести з атак!

То була б для мене люта кара.

Скрипку нам нагадував черпак

У руках старого кошовара…

Скільки я чинив тяжких дурниць —

Те лише сьогодні розумію.

Але навіть перед Часом ниць

Падати не вмів і не зумію.

І тому щодня пишу, пишу.

Щоб відшкодувати давні втрати.

А якщо на старість согрішу —

Що ж, тоді вже можете й карати.

“Ночі мої, зачаровані ночі!”

Ночі мої, зачаровані ночі!

Відгомін в лузі дівочих пісень,

Третіх півнів заклинання пророчі —

Ті, без яких не народиться день.

Сонце не зійде, бузок не розквітне,

Косами не задзвенять косарі,

Доки у поле, у небо досвітнє

Не заволають пророки старі.

Добре тим птахам пророками бути:

Голос подав — і ніхто не засне.

Ані провини у них, ні спокути —

Їхнє пророцтво одвіку ясне.

Де ж мені взяти довіри людської,

Щоб розбудити чуття і думки?

Серце моє! У твоїм неспокої

Піють півні і голосять віки.

Кличе, гукає Кассандра далека:

— Люди! Ні битви не вчать вас, ні мор.

В вашій байдужості є небезпека

Більша, ніж сотні водневих потвор.

Світяться очі в чорноземних скибах

Там, де порубані предки живуть.

Зріє, нуртує, як сонячний вибух,

Прагне до виходу їхня могуть.

Все вам віддасть переорана мати —

Впоратись тільки б із лихом отим:

Предків чорноземних слід годувати

Не протоколом, не духом святим.

Знати ж оте ми не вельми охочі —

Просто земля, до якої ти звик…

Ночі мої. переорані ночі!

Не погасіть мій приглушений крик.

“Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне…”

Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне

І намацає серце, і душу мою

Непоквапно штовхає у полум’я чорне,

І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.

А відпустить — і знов я навчаюсь любити

Кожну квітку у полі і кожне стебло.

Ніби заново треба творити, ліпити

Все в самому собі —

Бо мене не було.

Ніби де народитись — залежить від мене:

Чи отут, чи пірнути в століття старі.

Ніби ковані сосни і різьблені клени —

Це було вже колись на далекій зорі.

І усе, що зумів я в світах перейняти,

По-земному буденне й на диво просте:

Не мудріша зоря від живого зерняти,

Бо усе від одного коріння росте.

Бо немає в матерії іншого вміння —

Є лиш форм та можливостей зоряна гра.

Сенс у тому лише, щоб пізнати коріння.

А пізнав, то уже й помирати пора.

Дата добавления: 2015-07-13