Новорічне

Спомин про кам’яну бабу

Голос трав

Після стін, котрі пам’ять обтяжують, наче

Гніт пекельний, що здавлює дух,

Скільки ніжності в мене до тебе, будяче,

І до тебе, вульгарний лопух.

І до тебе, спориш. І до тебе, кропиво.

Ніби всі ви — найближча рідня.

Разом з вами до мене вертається диво —

Щедра спека донецького дня.

І південних степів невибаглива парість,

Що збудила найперші чуття…

Замикається коло: дитинство і старість.

А між них —

Таємниця життя.

Розминаючи сизий полин у долоні,

Роси юності спогадом п’ю.

Затуманені зорі й осідлані коні

Освятили дорогу мою.

Добрий день, під бараком віднайдена м’ято!

Як ти в далеч прибилась оцю?

Хай любов, на колючих дротах розіп’ята,

З Подніпров’я пришле чебрецю.

Голос трав прозвучить, підведе серед ночі,

В груди вдарить вітрів течія.

Я у небі побачу заплакані очі —

То дружина чи ненька моя?

Здається, недавно — та ціле життя

Пробігло, мов піна на хвилі.

Відтоді, як вбоге селянське дитя

Заснуло на скіфській могилі.

Дрімав вітерець між кущів полину,

Задумалась далеч бездонна.

На голову руку свою кам’яну

Поклала гранітна мадонна.

Немов до живої, до неї я звик.

В ній щось небуденне звучало.

У постаті сірій вбачав кочовик

Природи жіноче начало.

Чи тридцять віків, а чи більше отут

Він жив у поганськім законі.

На росяних схилах замочками пут

Бряжчали стриножені коні.

Мене чи то скіфа вітрів течія

Покликала щедрістю паші?

То скіф на могилі схилився чи я?

То коні поганські чи наші?

Однаково душі вела із пітьми

Розкована сонячна зваба.

І Всесвіт однаково бачили ми —

Те здатна засвідчити баба…

На бабині груди — то дощик, то град,

Роки — заметілі, без ліку…

І хто мені ворог, і хто мені брат

У цьому степу споконвіку?..

Кремезна істота портфеля трима,

Як щит мої предки тримали.

Ні баби уже, ні могили нема —

Є тільки бульдозерні рала.

Є хриплий матюк, та безрадісний сміх,

Та мозок, потьмарений хмелем…

Хай половець прийде, хай вернеться скіф —

Аби не істота з портфелем!

Скінчився рік. Раз мислю, то живу.

Іду по колу повз казарми кляті,

Долаючи хурделю снігову

У зеківському чорному бушлаті.

Той самий ліс. І вишки. І паркан.

Ті ж самі люди. І те ж саме чтиво.

Немов заїло плівку — й на екран

Той самий кадр лягає з об’єктиву.

Десь дія проектується із надр,

Що пеклом звуться —

Бий їх сила Божа…

І так за роком рік той самий кадр,

Мов день один скінчитися не може.

Пекельна пастка у моїм житті.

Час завертівся в кратері відчаю.

Та диво дивне: в лютій тісноті

Я відчуття безмежжя не втрачаю.

Обмацую себе. Ні, я не тут

Кінчаюся, де все ще не світає.

Є сотні сфер —

І вирвавшись із пут,

Душа моя усі їх облітає.

Я — вільний промінь.

Я — космічний птах.

Я цілий Всесвіт облетіти мушу.

Ген розіп’ятий на семи вітрах,

Я на семи вогнях тримаю душу.

У неї входять люди. В ній живуть

Чуття одвічні та скороминучі.

Пророки людству прокладають путь,

Солдати перемотують онучі.

Селяни сіють жито. А царі

Новітніх назв вишукують для себе.

Та прокидаються малі й старі —

Заради сонця.

І заради неба.

І не спиняється життя — воно

В новому одязі іде по колу.

Те, що, здається, віджило давно,

Заходить в душу, мов дитина в школу.

І все це я — зорі молодший брат.

Зорі, що має пір’я чудо-птиці…

А зовні — начебто старий бушлат

Ворушиться в мордовській сніговиці.

Дата добавления: 2015-07-13