В Донецьку

Цибулина

Біля брами тюремної, мила, не плач —

Не розтопиш сльозою цеглину…

На Великдень мені передав наглядач

Твій дарунок — просту цибулину.

Як ти знала, що тут, серед випарів зла,

Де за стінами стогнуть невтішні,

Цибулина для мене дорожча була

За троянди й жоржини розкішні.

Я дарунок отой примостив біля ґрат —

І невдовзі проклюнулось диво:

Зеленіє росток — вільних пагонів брат,—

Мов заглянула в камеру нива.

Я субтропіки бачив і пальмовий Крим,

Мандрував по долинах Кавказу,—

Та зелене шаленство під небом старим

Так мене не вражало ні разу.

І нараз я відчув, що зелений росток —

Це я сам у житті потойбічнім.

Він і я — лиш короткий спіралі виток:

Ми пов’язані коренем вічним.

Пагінець, переповнений дивних чуттів,

Через грати тягнувся до неба.

І здавалось, молитву якусь шепотів —

То молитва за мене й за тебе.

Для чого? Можливо, заради прощання

Мене повернула година остання

На землю, з якої для рим і думок

Життя мого витік нерівний струмок.

І що це за фокуси, що це за жарти?

Я звідси на крила здіймався без варти —

Шахтарська дитина, палкий піонер.

Чому ж мені руки за спину тепер?..

Крізь грати, крізь мури виходжу на волю.

Рушаю додому по рідному полю —

Туди, де вітрець павутину снує.

Додому — в далеке дитинство моє.

Біжу, поспішаючи несамовито,

На тік, де гарманять під хатою жито.

Де кінь, що недавно заорював лан,

Тягає по колу ребристий гарман.

Матуся лякається:

—Звідки ти, синку?.. —

В кутку помічаю шахтарську бензинку.

Це батькова — він у могилі лежить,

А нам по–селянському випало жить.

Тут пахне домівкою — потом і гноєм,

Та зіллям із лугу, та щедрим надоєм.

А волики наші — рудий, половий —

Мене зустрічають: господар живий!

Усе тут надійне, усе — як годиться:

І збіжжя в коморі, і в відрах водиця.

Молотникам стане ураз веселіш,

Коли на тринозі поспіє куліш.

Мов скіф після бою, в щасливій утомі

Під небом нічним на духмяній соломі

Лежу і дивлюсь на далеку зорю,

І щось їй своє, потайне говорю.

Душа моя стиха співає і плаче:

Єднання із Всесвітом —

перше, дитяче…

Нараз прокидаюсь — дитинства нема:

Хропе та викашлює смуток тюрма.

“Безмежність бачити не можна”

Безмежність бачити не можна.

Але й обмеженість на око

Так давить, що клітина кожна

Бунтує і щемить жорстоко.

Ці стіни тиснуть, мов лещата,

На груди сунуться зловісно.

Душа ось–ось почне кричати,

Що тісно їй, до болю тісно.

І хоч, здається, є для тіла

Той спокій, про який ти марив, —

Душа не спокою хотіла:

Їй треба линути за хмари.

Безмежність бачити не можна,

Та є веселка, сонце, зорі.

Є неба усмішка тривожна,

Що грає у коханім зорі.

Є тихі верби над рікою,

Духмяність лугового сіна…

І є поезія, з якою

Не страшно і в тюремних стінах.

“Ну навіщо стільки заліза…”

Ну навіщо стільки заліза —

Нари, двері, ґратовані рами?

Все одно я зненацька пролізу

Крізь щілину тюремної брами.

Все одно я піду на волю —

Духом вийду, якщо не тілом.

Обійму, мов сестрицю, тополю.

Навтішаюся світом білим.

Помолюся до зір серед жита,

Заночую в копиці сіна —

І піду, щоб у людях жити

Доти, доки живе Україна.

“Я нині весь — немов крутий заміс…”

Я нині весь — немов крутий заміс

Із споминів, та сповідей, та сліз.

Шаную те і вірю тільки в те,

Що у душі Голгофою росте.

Мене кололи й різали — терпів.

Але нічого не робив напів.

Ламав життя і заново творив,

Та напівправди я не говорив.

Напівкохання в серці не беріг,

Не кликав напівдруга на поріг.

Авансу на безсмертя не давав

Тому, хто напіввірш декламував.

Коли життя — воно таки життя,

Не напівмати чи напівдитя.

А раз тюрма — то це таки тюрма,

Бо напівдолі у людей нема…

Отож коли згорю у боротьбі,

Ви напівславу запишіть собі.

Мені ж доволі з Космосом злиття.

А там нехай приходить забуття.

“Так просто все: напишеш каяття…”

Так просто все: напишеш каяття —

І роздобудеш право на життя.

Лише десяток слів чи, може, фраз —

І все вчорашнє вернеться нараз.

Дерева й квіти в іскорках роси,

Та за вікном дитячі голоси;

Та риба в озері, та в небі птах.

Та смак цілунку на твоїх вустах.

Як свідчення любові й доброти…

І тільки ти — уже не будеш ти.

Похилений, змарнілий від недуг,

Ти — тільки оболонка, а не дух.

Тепер старі костюми приміряй,

Удосконалюй кабінетний рай.

Топчи ту ж саму стежку у гаю

Не вернеш душу втрачену свою.

Лише десяток вимучених слів,

Які ти у потьмаренні наплів —

І вже тебе нема, А є пітьма.

Є у людину схована тюрма.

Дата добавления: 2015-07-13