Шлях до себе

Під осокором

З лісів мордовських знову, як на горе,

Туман повзе — підсинена мара.

Ти вже забрунькувався, осокоре?

Воно й не дивно, братчику. Пора.

Ти змалку радості отут не бачив.

Бо сталось так — хотів чи не хотів,—

Що виріс ти, похилий небораче,

Серед колючих табірних дротів.

Була тут смерть, лилася кров солона —

Нехай минає це без вороття.

Ось на тобі закаркала ворона —

І тепло в грудях: все ж таки життя.

На тіні схожі, від повітря п’яні,

Старі діди, обрубки доль лихих.

Вдихають перші запахи весняні,

Що долітають із лісів глухих.

Що там поміж ялин цвіте весною?

Є влітку, мабуть, ягоди й гриби.

Але вкажіть, з якого перегною,

З чиєї безпросвітньої судьби?

Піти б оглянути. Проте не скоро

Я доживу до отакого дня.

Спиняюсь під мордовським осокором.

Що нашому, дніпровському, рідня.

І ніби чую, як нуртують соки.

Отож минула ще одна зима.

Якась подоба задумів високих

Завісу темну в грудях підійма.

Нараз туди вриваються духмяно

І запахи, і звуки, й кольори

Землі, що нині теж від соків п’яна,—

Землі, де рястом зацвіли бори.

Де зеленіють придніпровські луки.

Де між дубів уже просохла путь.

А материнські мозолясті руки

У теплий ґрунт картопельку кладуть.

З книжками діти вибігли із хати,

Корівка голос подає здаля…

Моя обкрадена, моя багата,

Моя в століттях скривджена земля!

Чи я тебе, святу, колись побачу,

Хоча б в останні передсмертні дні?

Чи, може, від самотності заплачу

І в ґрунт чужий впаду на чужині?

“Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм…”

Пліч-о-пліч сплю з колишнім поліцаєм,

Що наше військо зрадив у бою.

Частенько він мене частує чаєм —

І дивно: я не відмовляюсь — П’ю.

Він убивав, він катував, він вішав.

Тепер чекістський подарунок п’є.

У нього завше ватянка новіша

І кусень сала у торбині є.

По-табірному він, звичайно, сука,

Та я його за барки не візьму.

Окопного поета-політрука

Під пильний нагляд віддано йому.

Отож доживсь —

Хоч голова вже срібна.

А розкумекати зумів не все.

Його професія завжди потрібна:

Теля покірне дві корівки ссе.

Та дідько з ним. з отим людським звичаєм, —

Його мені не втямити ніяк.

Розщедрились міцним, аж чорним чаєм —

Це в таборі те ж саме, що коньяк.

За склянкою не так похмуро й тісно,

Чаїнки ворухнулися внизу…

Співає поліцай полтавську пісню,

А я ковтаю київську сльозу.

Немає шляху отакого крутого

Ні в темному морі, ні в хмарному небі,

Як та безконечна терниста дорога,

По котрій я сам продираюсь до себе.

До себе не в хату — до себе у душу,

До власного “я”, до глибинної суті.

О, скільки я терну розчистити мушу,

Щоб знов повернутись на кола забуті…

Вернувся — й даремно. І знову, і знову

Пливи через викрути і чорториї —

Шукай у собі нерозвідане слово,

Яке тобі правду про тебе відкриє.

Я міг би не йти в ленінградські окопи,

Бо ще у дитинстві лишився без ока.

Я міг би, засвоївши мову Езопа,

Забути, як давить цензурна морока.

У славі й пошані я міг біля печі

На старості гріти скалічені кості.

Від власних онуків чекати малечі

І тільки уславлених кликати в гості.

Я міг би… Та все це неправда: не можу!

Ступивши за дріт, перед вибором стану:

Чи знову себе у собі переможу,

Чи втрачу до себе довіру і шану.

Отак воно завше було, як сьогодні.

Хтось прагне в мені відшукати хворобу.

Та сам я шукаю не істини модні —

Розшукую в хаосі власну особу.

Держава у цьому мені не завада:

Я ще в сорок першому вмер на кордоні.

Для мене найвища у Всесвіті влада —

Пелюстка троянди в жіночій долоні.

“Я не вмирав ніколи — я живу…”

Я не вмирав ніколи — я живу

З тих пір, як води землю оросили,

Ні, я не вірю в темряву могили —

Я вірю в сонце, квіти і траву.

Без них я тільки безтілесна тінь —

Вони володарі мойого тіла.

Але душа…

Вона завжди летіла

Кудись у позахмарну височінь.

Та раз людська душа не помира,

Віднині я почну молити Бога:

Хай, Господи, моя душа-небога

Лишається на березі Дніпра.

Вона давно вже зорями не снить.

Якщо не гідна жити у людині,

Нехай живе в простій очеретині

І до людей тоненько дудонить.

У цьому є потреба неодмінна:

Хай каже людям, що прийшла пора

Летіти щирим душам до Дніпра —

Живих і мертвих кличе Україна.

Поглянь: в Дніпрі — Галактики крило.

Це тут, на березі, постане диво:

Підійметься з могили Вічна Діва,

Щоб освятить русинське джерело.

“Стало слово моє земним…”

Стало слово моє земним,

У клубочок згорнулася мрія.

Як не бийся, а жодна із рим

Занебесним теплом не гріє.

А колись же було, було…

Я, розсунувши неба клаптик,

Брав для віршів живе тепло

Із далеких галактик.

Нині вірші — не Божий дар.

Замішавши ромашки й блавати,

Кожен другий чи третій школяр

Вміє грамотно зримувати.

Буде човен в рядку й весло,

Неба синь і цвітіння жита.

Римування — просте ремесло,

Але жити зумійте, жити!

Не гладенько, як пише й живе

Балакучий спілчанський чиновник, —

Хай на гребінь штормовий пливе

Твій беззахисний човник.

Не заради спортивної гри

Чи тому, що вінок тобі любий.

Рот зав’яжуть, а ти говори.

Зуби виб’ють — кричи, беззубий.

І найвищою із нагород

Хай для тебе знову і знову

Буде твій закривавлений рот —

Значить є в тебе горде Слово.

А небесне воно чи земне,

Чи помре, чи злетить над світами —

Не питайте, люди, мене.

Доки я за дротами…

“Я поволі утверджуюсь в істині…”

Я поволі утверджуюсь в істині:

Грає нами чиясь рука.

Знову хтось переплутує відстані

Із майстерністю павука.

Ніби справді над небосхилами

Павутина висить нежива —

І такими стають безсилими

В простір викинуті слова.

Навіть сонце, в яке я вірую,

Павутини не прогребе.

І повзе холодок попід шкірою —

Наче знову я втратив тебе.

Завмираю, зітхаючи: важко як!

Через відстані бачу, як ти

Б’єшся в пастці відважною пташкою

Але чим тобі допомогти?

Тугу в серці моєму не змірити.

Римам теж не здолати її…

Залишається тільки вірити:

Вірю, ластівко, в крила твої.

“Якби те, що мені заболіло…”

Якби те, що мені заболіло,

Я покласти умів на скрипку:

Чорна хмара догнала білу

І ковтнула її, мов рибку…

Зупиняю перо: дурничка,

І порівняння просто дитяче.

Не натхнення діє, а звичка.

Та чому ж моє серце плаче?

Звідки туга оця глибока?

Може, винен рядок безликий?

Бо лишився мені для ока

Тільки неба квадрат невеликий.

Ані сіяти, ні орати —

Тільки з року в рік без надії

Мушу брати в цьому квадраті

Барви, образи і події.

І метафору цю невмілу,

І погоди стару приміту…

Чорна хмара ковтнула білу —

Далі просто немає світу.

Тільки пам’ять, що відмирає,

Тільки ранами змучене тіло,

Тільки спомин, що душу крає,—

Чорна хмара ковтнула білу.

“Тому вже, мабуть, років п’ятдесят”

Тому вже, мабуть, років п’ятдесят.

А я ще й досі бачу так яскраво:

Моє село, старий вишневий сад

І вечорів підсинені заграви.

Усі в роботі — і старі, й малі.

І я, що тільки починаю жити.

Вже встиг пізнати радість на землі, —

Бо коні наші й наше власне жито.

Уранці біля току вся рідня:

Як смачно свіжим хлібом пахне з нього!

Мене підсадить мати на коня —

На нашого коня, на вороного.

Хтось пожартує: буде отаман.

Хапаю повід, сплюнувши в долоні.

Дзвенять підкови, котиться гарман —

Немов довкола сонця ходять коні…

А це прийшло уже не з тих років,

Хоч ми іще лишались дітлахами;

Ми назбирали в торбу колосків —

І, нас намалювали ховрахами.

Чом я дитинство пригадав своє?

(За розпорядком дня — сніданок, лазня).

Згадав, бо ще живий. Бо серце є.

Бо світлих днів шукає пам’ять в’язня.

“Скажи мені, які у тебе очі?”

Скажи мені, які у тебе очі? Ідуть літа.

Ловлю себе на тім,

Що образ твій, мов свічка серед ночі,

Вгасає в ореолі золотім.

Скажи мені, які у тебе руки?

Наснись і вгаслу пам’ять розбуди.

На протилежних берегах розлуки

Два вогнища, два серця, дві біди.

Скажи, з дубів так само облітає

Торішній лист у гомін ручая?..

Лише про душу я не запитаю —

Бо відчуваю, вірую: моя.

Дата добавления: 2015-07-13